Маріуш Щиґел – польський репортажист, автор книг «Ґоттленд», «Зроби собі рай», «Неділя, що відбулася в середу» тощо. Займається випуском додатку «Великий формат» «Ґазети Виборчої», є співзасновником Інституту репортажу у Варшаві, а також видавництва «Dowody na istnienie», яке спеціалізується на виданні книг художнього репортажу. «Море у краплі води» – програмний текст про польський репортаж, який перекладають у багатьох країнах світу. Дякуємо авторові за надання його до публікації.
Олеся Яремчук
1.
Прочитайте, будь ласка, про одну жінку та її сина:
Напередодні Різдва до їхнього помешкання ввійшла невідома жінка і сказала, що вона – його мати.
Йому було п’ять років, він, мабуть, їй не повірив.
Перш ніж вона померла, вони провели разом одинадцять зим. Потім, уже в дорослому віці, намагався відтворити її життя і збагнув, що найбільше їй пасує один прикметник: урівноважена.
Вона була врівноважена, коли почалася селекція. Офіцер запитав, чи є у вагоні лікарі. Вона підняла руку.
Була врівноважена, коли її відправили на роботу до десятого блоку табору в Аушвіці, де лікарки СС уводили молодим жінкам токсичні речовини в матку, а використаних в експериментах пацієнток убивали 10-ма грамами фенолу.
Вона була врівноважена і спокійно розповідала про життя в таборі. Вдома за столом описувала пережите. Навіть у реченні: «В мене було враження, що я опинилася в місці, де поєдналися пекло і божевільня» відчувається рівновага духу. Шістнадцятилітня ув’язнена Анна Гайльман, яка вночі потай прийшла до неї по ліки, занотувала: «Вона випромінює незбагненну силу, яка мене просто гіпнотизує. Відчуваю, як під впливом її погляду, її голосу втрачаю контроль над собою».
Вона була врівноважена влітку 1931 року, коли з польського Кельце вирушала до Праги вивчати медицину. Батько, маляр, дав їй в дорогу речення: «Будь людиною, доню».
Вона була врівноважена, ба, навіть щаслива, коли в 1937 році виходила заміж за чоловіка, якого в день шлюбу бачила вперше і востаннє. Комітет допомоги демократичній Іспанії формував польовий шпиталь, що мав вирушити на фронт. Щоб увійти до колективу лікарів, необхідне було чехословацьке громадянство. Знайомі підшукали для неї відповідного кандидата, і невдовзі вона взяла шлюб із паном Кляйном.
Вона була врівноважена, коли писала про запас фікційні листи до батьків. Залишила їх цілу пачку, а друзі з Праги мали висилати їх до Кельце.
Вона була врівноважена під час евакуації шпиталю в іспанському Бенікасімі. Головний лікар видав розпорядження, щоб вона як наймолодша з-поміж усього персоналу виїхала першим же транспортом, але вона відмовилася.
Вона була врівноважена, коли її арештовували в лютому 1951 року в Празі за шпигунство на користь імперіалістичних держав. Через чотири роки її випустили (саме тоді вона як невідома жінка ввійшла до помешкання свого сина), а через шість років реабілітували.
Вона була врівноважена, коли почула, що державі як лікар вона не потрібна. Довелося задовольнитися роботою пакувальниці на фармацевтичному заводі.
Врівноваженість знадобилася їй роком пізніше у Варшаві. Їй було 44 роки, і вона все починала з нуля. В Інституті туберкульозу. Сестри-францисканки з Лясок щороку надсилали їй облаток, дякуючи за опіку над однією з сестер. Запевняли, що моляться за неї – атеїстку і комуністку.
Один-єдиний раз син був свідком того, як мати втратила самовладання.
– Коли я закінчив початкову школу, – розповідає Юзеф Льорський, – мати організувала нам канікули на Заході. Паспорт видавали лише на підставі запрошення від найближчої родини, яка мусила гарантувати, що бере на себе витрати на перебування. Нас запросив дядько з Парижа. Теплохід, яким ми пливли Середземним морем, причалив у Піреї. Охочі вирушили на екскурсію до Афін. Від самої думки про те, що ми побуваємо в такому місці, паморочилося в голові. Ми обоє були впевнені, що це – наш єдиний в житті шанс побачити колиску нашої цивілізації. Що Польща нас більше не випустить. На Акрополі деякі туристи почали голосно вимагати закінчувати вже з тими каменюками і рушати по магазинах.
І тоді мати оскаженіла.
Почала кричати на незнайомих жінок, лаялася. Я аж принишкнув зі страху. Той материн крик, ті її слова я не забуду ніколи.
Цей текст має назву «Подорож до Греції».
Він – один із найкоротших репортажів у моєму житті. Я написав його для найбільшої щоденної газети в Польщі – «Ґазети Виборчої».
(Репортаж, за визначенням моїм власним і моїх колег-репортерів, – це історія, яка трапилася насправді і змушує замислитися).
Пан Юзеф Льорський, син описаної мною Дороти Льорської (1913– 1965), багато розповів мені про свою матір. Торік виповнилося п’ятдесят років від її смерті, тож він дуже хотів, аби газета опублікувала якийсь спогад про неї. Спершу він написав його сам. Редакторка впиралася, що текст задовгий, 9 тисяч знаків, і що можна опублікувати лише 5 тисяч. Він не знав, як скоротити. «Все в житті моєї матері мені здається важливим, – сказав він. – Геть не знаю, що викинути».
– Що мені робити? – запитав він мене, бо ми приятелюємо вже багато років.
Я попросив його розповісти мені про свою матір. Після розмови запропонував йому, що сам напишу текст, і він буде ще менший – 3600 знаків. Він не вірив: «Це ж така багата біографія! Там і на 36 тисяч назбиралося б!».
– Так, пане Юзефе, але в мене є місце лише для 3600 знаків, і мені здається, цього досить, щоб розповісти про вашу матір усе найважливіше.
Ви здогадуєтеся, що найважливіше – це не Аушвіц і не громадянська війна в Іспанії, і не фіктивний шлюб із чехом. Звісно, я не збираюся пояснювати прямо, що там важливе, а що ні, залишаю це на розсуд читачів. І мені здається, я зміг написати цю історію так, а не інакше, саме тому, що я є учнем «польської школи репортажу».
Отже, я знаю, що:
репортаж у Польщі – це щось більше, ніж звичайна газетна стаття. Це – поєднання «фактів і краси». Це – правда, розказана зазвичай за законами літератури;
репортер може користуватися всіма прийомами, що їх застосовує письменник, пишучи роман чи оповідання, крім одного: він не може вигадувати;
бажано, щоб у репортажі не було ніяких коментарів – усе можна показати через образ;
репортера не обмежують ніякі журналістські схеми; саме тому, скажімо, я можу повторювати на початку кожного абзацу «вона була врівноважена», що в журналістському тексті було б неприпустимою манірністю;
репортаж мусить мати додаткову вартість, тобто має розповідати про факти, але й про щось іще; словом, у ньому мусить бути те, що найвидатніша польська репортерка Ганна Кралль називає «доданою вартістю фактів».
Коли побачила світ моя репортерська книжка «Ґоттланд», у Франції писали, що це есеї, в США – що новели, в Німеччині – що оповідання, в Росії – що історичні нариси. В Польщі – що репортажі.
Я мусив на кожному кроці пояснювати, що ці тексти до того ж публікувалися в щоденній газеті. Це викликало подив.
Нещодавно один чеський тижневик зробив польському репортажу комплімент: «Те, на що наші північні сусіди лише натякають, ми кажемо прямо і до кінця, там, де поляки наближаються до літератури, чехи пишуть звіт, те, що в Польщі лишається таємницею, у Чехії припечатане висновком».
2.
В польській пресі з кінця ХІХ століття стає дедалі більше репортажів. Перший у Польщі модерний текст такого типу написав автор, якому на той час було двадцять сім років. Він вирушив з велетенською групою польських католиків до їхнього найсвятішого місця.
«Паломництво на Ясну Гору » Владислава Станіслава Реймонта, написане 1895 року, вважається його першим твором, у якому вже видно головну рису творчості майбутнього нобеліата. Як стверджували критики, нею є «вловлене за допомогою дивовижно чутливого апарата багатство світу».
Повернімося до паломництва.
«Чого я йду? Не знаю», – зізнавався автор.
Він чудово відтворює свої діалоги з селянами, в чиїх хатах прочани зупиняються на ніч:
[…] на соломі – кільканадцять черниць, лежать так щільно «впаковані», що перекинутися на інший бік геть неможливо. Всі вони вже сплять. А понад усяку міру говіркий підваршавський люд тим часом засипає мене питаннями:
– То ви, пане, тутки з родинов?
– Та ні, сам.
– Шо, і без жони?
– Без.
– Шо, тако-во жона вас самого пустила?
– Нема в мене жінки.
– Ая! – з сумнівом кидає господиня.
– Правда.
– Та таму васпаньствовсьотаке – чим довше без жони.
Хвилина мовчанки, а потім вони беруться мені наввипередки розповідати про різні свої справи і клопоти.
Реймонт уважно придивляється до людей, шукаючи в їхніх обличчях якісь спільні риси:
Бачу голови тверді, чола низькі і профілі немовби дикі, а погляди – неймовірно ясні, якісь дитячі. Вони поглядають на мене з недовірою.
«Паломництво..» вважають ще й психологічним документом. Спостерігаючи за поведінкою понад чотирьох тисяч прочан,Реймонт намагався виділити те, що є найважливішим, найприкметнішим для польської ментальності. Його твір називали описом «колективної свідомості».
[…] Співають усі груди, всі серця сповнюють слова вірою, всі душі, здається, похитуються й зливаються воєдино в цій широкій, потужній трьохсотлітній пісні.
-Це – цемент, який єднає їх, скріплює, – гадаю собі я, розглядаючи їхні обличчя.
Я хотів би серед цих облич знайти хоч одне знайоме. Нема нікого. Спільна тисячоголоса пісня закінчується. Літній монах затягує іншу, але водночас починають звучати щонайменше десять різних мотивів. Стає зрозуміло, що це велетенське тіло не має головного і єдиного осередку, їх – кільканадцять; видно сотні громадок, свої йдуть зі своїми, рухаються парафіями, навіть цілими повітами, і завжди хтось виходить наперед, розгортає книжку і починає нову пісню. Утворюється така какофонія, такий гармидер, що слухати годі; той гамір утворює якийсь жахливий вир, що немилосердно ранить мій слух, ніби різке і хрипке торохтіння. […]
Впродовж цієї мандрівки в душі молодого письменника відбуваються важливі зміни. Найголовніша: він більше не сумнівається в глибокій вірі простих людей.
Я знаю, чому вони йдуть. І моє «я», скептичне, іронічне, зів’яле в тісноті міського життя, відступає з тривогою і зачудуванням.
Майбутній нобеліат цим реченням збудував фундамент, на якому виросла більшість польських репортерів, включно зі мною. Фундамент, який залишається міцним і сьогодні: бути репортером означає розуміти. Розуміти, чому людина, яку ти описуєш, поводиться так, а не інакше. Не оцінювати, не доскіпуватися, не хвалити, не засуджувати, не прикрашати, лише розуміти.
3.
Польські письменники 20-30-х років ХХ століття, що вважали своєю місією розбудову незалежної Польщі, розуміли, що впливати на свідомість поляків за допомогою романів – це надто довго і складно. Роман пишеться рік або два, натомість із репортажем можна впоратися за тиждень. Мова репортажу давала їм змогу швидко висловитися на суспільно важливі теми. Вони сприймали цей жанр як щось на кшталт кавоварки-експресу. Тож польські тижневики були просто завалені репортажами, що їх писали найвидатніші люди пера. Звідти – та увага до форми, яку ми культивуємо досі.
«Смуток, позбавлений форми, – безсоромний», – каже Ганна Кралль.
Майстер форми Ришард Капусцінський, коли наприкінці 70-х повернувся з Ефіопії, дуже довго не починав писати «Імператора», бо не міг знайти відповідної мови, аби розповісти історію Хайле Селасьє, який в бідній країні збудував розкішний двір. Він вирішив, що про це не можна розповідати мовою сучасною, модерною. Тому зазирнув до пишномовної польської барокової літератури і відразу відчув потрібний стиль.
4.
Чи в часи комунізму репортери могли писати чесно?
Мені ставлять це питання в різних країнах світу.
Тоді я видобуваю з шухляди репортаж Барбари Лопєнської «Лапа в лапу», написаний в 1976 році. Пояснюю, що це репортаж про дресирування тигрів, в його основі – розмова з дресирувальницею пані Галиною. Читаю окремі фрагменти:
«Її порада: годувати перед виступом. Давати не надто багато, щоб не розледачіли, але й не надто мало. Бо один тигр – голодний – буде від голоду підлещуватися, а інший – нервовий – може стрибнути».
«Бити – застарілий метод. Тепер, приблизно десять років тому, дресирувальники перейшли на м’яке дресирування. Хоча, на її думку, таке дресирування – більш небезпечне. Надмірне зближення – погана річ».
«Ніколи ще такого не було, щоб усі вони збунтувалися одночасно. Зрештою, на думку пані Галини, на волі їм було б навіть гірше. Хіба вони взагалі знають, що сидять у клітці?».
«Дресирувальником може стати будь-який артист цирку. Скажімо, колишній жонглер або “гумова людина”».
«Пані Галина каже, що в будь-якій державі стає знаменитим якийсь дресирувальник, але найкраще ведеться дресирувальникам у Радянському Союзі. Там постійно діючий цирк є в кожному місті. В них хороші умови, дресура досягла висот».
Репортери мусили навчитися писати так, щоб перехитрити державну цензуру, бути чесними з читачами і не соромитися самим собі глянути в очі (в дзеркалі, ясна річ).
Репортери, як каже ровесниця Кралль та Капусцінського Малґожата Шейнерт, не могли писати про загальне, тож писали про часткове. В такій ситуації відточувалася літературна майстерність репортера. Вважалося, що читач у текстах шукає друге дно. Бувало, що знаходив і сьоме…
«Ми казали, що репортаж – це мистецтво, яке дозволяє побачити море в краплі води», – писав Адам Міхнік, головний редактор «Ґазети Виборчої». Читач знав, що за банальними на перший погляд повсякденними сценками стоїть важливий діагноз системи.
Так у газети проникла література.
Отже, зараз я прочитаю вам іще раз, – кажу закордонній аудиторії, – ці п’ять уривків про тигрів. Якщо хочете зрозуміти, як сприймали їх у Польщі в 1976 році, пам’ятайте, що тигри – це громадяни, а дресирувальники – влада. Скажімо, служба безпеки або правляча комуністична партія.
Я читаю, закордонна аудиторія сміється.
Репортаж, – підсумовую я, – був у Польщі способом обійти заборону писати про систему прямо. Залежно від форми, можна було донести «контрабандою» більше або менше. Репортери казали людям те, чого не говорила література. Вони майстерно писали, але не менш майстерно замовчували. Сьогодні перечитування старих текстів та розшифровування того, що репортер «не написав, пишучи», може бути цікавою інтелектуальною пригодою.
Візьмемо хоча б книжку Ганни Кралль «На схід від Арбату» – репортаж про Радянський Союз, де авторка працювала наприкінці 60-х кореспонденткою тижневика «Політика». Всі в Польщі про СРСР усе знали, але казати правду вголос було заборонено.
Кралль геніально подала інформацію про те, що автобус до одного глухого сибірського села майже не їздить. Певна річ, в 1969 році не можна було писати, що десь в СРСР не ходять автобуси, бо в польській пропаганді комуністичні країни мали бути в усьому кращими, ніж капіталістичні. Тому-то, коли румунського диктатора Ніколає Чаушеску під час його візиту до Парижа завели до торгового центру біля Опери, він був переконаний, що з нагоди його відвідин сюди позвозили товари з усіх крамниць Парижа,– бо ж не може такого бути, щоби в одному магазині було стільки добра. У нас же за залізною завісою живеться краще!
Cаме з цієї причини Ганна Кралль у своїй книжці про СРСР написала, що сибірський автобус їздить щодня. Яким є це «щодня» за версією винахідливої польської репортерки?
Щодня – за винятком днів, коли падає дощ, коли мете сніг, коли стоїть весняна й осіння багнюка, і коли на дорозі вибоїни – після дощів, болота і снігу.
Іронічні дужки – так можна було б назвати цей метод. І саме цим так вабив стиль Кралль. Читачам ішлося не про Радянський Союз, а про те, як його описано. Про контрабанду правди.
5.
Можливо, саме той факт, що початки польського репортажу пов’язані з іменами найвидатніших письменників кінця ХІХ і початку ХХ століття, пояснює те, чому ми, сучасні репортери, так любимо подробиці. Немає репортажу без деталей.
Деталь будує текст, вона – його основа.
Деталь – це людське, вона допомагає людині запам’ятати історію.
Деталь привертає увагу читача.
Загальник – це вбивця репортажу.
Репортер радше напише, що хтось гатив кулаком по столі, аніж що був розлючений. Я раджу студентам: не пишіть «мама була завжди елегантною», пишіть «мама без макіяжу навіть сміття не виносила». Не пишіть «бабуся була багатою, але скромною», пишіть «бачачи бабусю, ніхто б не сказав, що в неї дві служниці». Не пишіть «вони познайомилися, коли разом працювали на фабриці фортепіано», пишіть «вони познайомилися, поліруючи клавіші».
6.
Після 1989 року, коли вже можна було писати про все, здавалося, що репортаж зникне. Що його витіснить так звана «чиста інформація». Один із талановитих репортерів узагалі перестав писати, бо, на його переконання, «історія після падіння комунізму набрала такої швидкості, що репортаж, особливо художній, більше не встигає за подіями». Велика помилка.
Репортаж у Польщі полишив пресу й оселився в книжках. Польських репортерів – Лідію Осталовську, Войцеха Ґурецького, ЯцекаГуґо-Бадера, Войцеха Яґельського, Малґожату Реймер, ВойцехаТохмана, Філіпа Спрінґера, Вітольда Шабловського–видають у Європі і поза нею.
Сьогодні в Польщі можемо називати речі своїми іменами, а не гратися в натяки і недомовки, писати між рядків. Тому потрібно малювати насиченішими кольорами, різкішими, товстішими лініями. Вдаватися до гучніших звуків. Хвиля інформації про людські страждання така потужна, що саме страждання знецінюється. Бачимо кров по телевізору, і вона не надто нас хвилює. П’ємо чай, вечеряємо.
-Треба намагатися писати так, щоб у читача зник апетит. Щоб читач бодай на мить опинився в шкурі героя. Щоб здригнувся й подумав: зі мною таке теж може трапитися, – каже репортер середнього покоління Войцех Тохман, автор книжок про Боснію, Руанду, Філіпіни.
В 2008 році ми з Войцехом Тохманом створили щось на кшталт свого маніфесту:
Репортаж змінився. Не лише тому, що розвалився комуністичний режим. Добрий репортер може написати текст одразу після повернення з місця подій. Але сьогодні правдиві репортери не намагаються обігнати своїх колег-новинарів. Скінчилися часи швидкого газетного репортажу. Про це ще казав Ришард Капусцінський. Ми не можемо конкурувати з радіо, з прямими телевізійними включеннями, з інтернетом, навіть із повідомленнями на перших сторінках газет. Розвиток електронних ЗМІ змінив роботу репортера і сам репортаж.
Новина все ще дає нам тему, але сьогодні в репортажі важливішим є те, чого у звичайному новинному повідомленні вже немає.
Cьогодні репортаж уже не може бути простим звітом. Навіщо через кілька днів після події писати про те, що читачі вже знають, що чули по радіо, бачили по телевізору? Репортаж мусить пробиватися туди, куди не сягає мікрофон і камера новинного журналіста, – під оболонку подій. Він має бути поглиблений емоціями та роздумами автора.
В репортажі світ має запах і смак, він морозяний або гарячий, ясний або похмурий. Він навіює спокій, викликає відразу чи страх.
7.
П’ять років тому ми разом із Тохманом і редактором «Ґазети Виборчої» Павелом Ґозлінським створили фундацію «Інститут репортажу». Почали з книгарні-кав’ярні в центрі Варшави. Сьогодні, крім неї, в нас уже є будинок культури, школа письма, репортерська агенція (так званий «імпресаріат») і власне видавництво. Ми пропагуємо репортаж і літературу non-fiction.
Нашим гаслом є одне коротке речення з «Мандрівок із Геродотом» Ришарда Капусцінського: «Ми всі про все мало знаємо».
І це, як нам здається, – одна з причин того, чому люди й далі охоче читатимуть репортажі.
Переклад з польської Остапа Сливинського.
