Тяглість традиції, або знайдіть 10 відмінностей

Колись, зіставляючи тексти Любка Дереша та Марії Матіос, я вже натякала, що тяглість традиції в сучасній українській літературі має значно більшу вагу, ніж боротьба поколінь чи там прогрес у мистецтві. Раз по раз доводиться пересвідчуватися в цьому твердженні, коли бачиш, як автори, незалежно від дати їхнього народження, освіти, основного роду занять, моменту влиття в активний літературний процес, пишуть речі, надзвичайно подібні за своїм духом, стилем і, як то кажуть, ідеологічним наповненням, які, здається, не зазнали змін від часів Квітки Основ’яненка (якого ми зовсім не прагнемо образити, а навпаки, ніжно любимо й уважаємо його творчість передовим явищем для свого часу).

Коли відкриваєш котрусь із таких книжок, почуваєшся чи то сльозливою панночкою з інституту благородних дівиць, чи то паном Халявським із досить обмеженим колом інтересів – так настирливо автори сучукрліту намагаються згодувати тобі абсолютно передбачуваний сюжет, одноманітні мізансцени, картонні характери, запліснявілий стиль, повчальність і пафосну претензійність. І не важить, хто написав цей текст: «золота письменниця України» Світлана Талан чи дебютант від клавіатури Сергій Комберянов, чиї книжки мені випало прочитати майже одночасно впродовж цього літа і здивуватися, як багато в них спільного…

Пафос і сюсюкання – так можна найбільш стисло означити творчу манеру Світлани Талан, якій вона не зраджує й у новій повісті «Купеля». Воно й не дивно, адже головна тема, що турбує авторку, – вічна: боротьба добра зі злом. Не зраджує письменниця й очікувань від сюжету, перипетії якого розгортаються в романтичній обстановці українського села, де, як ми знаємо ще з 19-го століття, боротьба добра зі злом виглядає найбільш опукло.

Отож, у «Купелі» цілковито позитивна юна сільська поштарка Софія любить абсолютно ідеального офіцера Сашка, однак на шляху кохання виникають перешкоди: дівчину починає переслідувати напрочуд негативний Стась! Мажор, синок прокурора, він заповзявся будь що підкорити «смердючу селянку» і не гребує засобами (звісно, ви впізнали всі ці милі штучки просвітителів: ідеал прекраснодушного селянина, ілюзії про те, що лише на селі збереглися високі морально-етичні норми, уявлення про місто як територію гріха; фабула теж підозріло щось нагадує).

Як на те, Сашко має їхати до Грузії, де саме починаються військові дії. Дівчина серцем відчуває, що від’їзд коханого не принесе нічого доброго (майже як Маруся на кладовищі), і вона права! Щойно капітан Волошин прибув до грузинського міста Горі і почав знайомитись із місцевим населенням, як «усе відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко пере¬вів погляд з обм’яклого тіла дитини на свої руки та побачив там іще пульсуюче серце хлопчика» (трішки трешу ніколи не шкодило сентиментальним історіям про кохання). Зрозуміла річ, що після цього Сашко опиняється в лікарні у непритомному стані, надії вийти з якого майже немає…

Тим часом Софійка мужньо витримує залицяння Стася, намагається врятувати від смерті старенького дідуся, знайти свою біологічну матір тощо. Усі зусилля дівчини винагороджуються долею, а негідник-мажор наприкінці повісті кається й виправляється (ефект Возного), більше того, стає кращим другом Софії та Сашка.

Аби ви, боронь Боже, не подумали, що це мелодрама або жіночий роман, авторка додає до повісті гостросоціальний історико-філософський вступ: «У морозні дні 2004 року Майдан клекотів, вирував, майорів по¬маранчевими та синьо-жовтими стягами. З трибун лунали гучні, палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, у якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко померкло, загасивши Надію революціонерів, полишив¬ши за собою головешки зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати, — Кохання, Сонце, Небо та Зорі…». Із основним сюжетом ця преамбула пов’язана якнайбезпосередніше, адже Софія й Сашко познайомилися саме на Майдані.

Такий пафос поєднується в різних варіаціях із приторним сюсюканням, примітивними лексичним штампами, банальними персоніфікаціями: «Від легкого, грайливого пустуна вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софій¬ка прокинулася й розплющила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки, і від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяло у всій своїй неземній красі літо. Дівчина швидко зіскочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, похапцем накинула ситцевого халатика й усміхнулася народженому новому дню» (знайди 10 відмінностей із Квітчиними пасажами: «Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько…»).

Окремим різновидом пафосного сюсюкання є, певна річ, еротичні сцени: «Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохан¬ня над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…» тощо.

Одне слово, всі зовнішні ознаки свідчать про те, що перед нами натхненна графоманія. Світлана Талан і сама не приховує інспірацій свого творчого методу: «я повинна писати, інакше збожеволію», «писати для мене означає жити, дихати», «з кожною героїнею я проживаю її життя», «я залишаю їй частинку своєї душі, свого серця».

Я в курсі, що такий підхід визнається нормальним, він розчулює читачів, читачі купують книжки, Кокотюха щасливий – у нас є масова література! Я також дізналася з Вікіпедії, що Світлана Талан «увійшла у трійку найпопулярніших письменників України», була вшанована відзнакою «Золоті письменники України», яка вручається тим авторам, чиї романи вийшли сукупним накладом понад 100 000 примірників. Я щиро поважаю право українських громадян купувати книжки, які їм до смаку, однак зізнаюся чесно: іноді мені страшно жити з ними в одній країні. Та що там, мені страшно, коли такі тексти взагалі називають літературою.

Зараз буде нетолерантний пасаж, але без нього ніяк: феномен Світлани Талан, творчий бекграунд якої сформований роботою в початковій школі і районній газеті, насправді можна зрозуміти. Навряд чи вона могла би писати інакше – та й для чого, якщо цільова аудиторія з тотожним бекграундом задоволена? Цікавить інше: звідки беруться молоді прозаїки, не зіпсовані нібито ні радянським педінститутом, ні місцевою пресою, із таким же прісним, заштампованим і пафосним письмом? Як, приміром, у Сергія Комберянова – юриста, слухача курсів письменницької майстерності, переможця літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»? Читаючи його тексти, орієнтовані нібито не на жмеринських домогосподарок, а на креативну й просунуту публіку, мимоволі задаєшся питанням: де?! Де дух експерименту, вправляння зі словом і сюжетом, багатство лексики й юнацький епатаж? «Ні, не чули», – відповідає нам письменник Сергій Комберянов своїм романом «Крадії пам’яті» (хоча насправді мені страшно, коли після виходу друком першої вутлої книжечки того чи іншого автора починають гордо називати письменником).

Звісно, письменником хочеться стати кожному, а головне, майже всі це можуть зробити в наш час демократії, інтернету, чудових конкурсів, курсів і лекторіїв. Alter ego автора, персонаж роману, який також є юристом, цілком щиро зізнається: ну дуууже хочеться. «Відкинувшись у своєму кріслі, молодий адвокат із розлучень, який так сильно прагнув стати письменником, подивився на співрозмовника – худорлявого чорнявого чоловіка з великими блакитними очима. Саме ці очі, здавалося, формували основне враження про нього. Такі очі ніколи не забудеш. Маркіян був переконаний: історія, яку розповів блакитноокий, принесе йому нарешті таку омріяну літературну славу. Можливо, навіть перемогу в якомусь літературному конкурсі. Тут навіть не потрібно щось прикрашати — аби тільки не зіпсувати». Отож, перед нами містифікація – свіжий і незатертий літературний прийом (хоча навіть комунікаційні маски Квітки-Основ’яненка чи Миколи Гоголя були крутіші, а люди ж жили без інтернету…).

Блакитноокий розповідає адвокатові Маркіяну Теплому, який потім описує це в романі, неймовірну історію: одного дня він прокинувся голий на галявині! Довкола нього були такі самі голі люди, він негайно закохався в блондинку (з першого погляду, як Василь і Маруся), але тут прибігли санітари, забрали їх усіх до якоїсь закинутої садиби, де почали годувати їжею й таблетками. За допомогою таблеток (от несподіванка!) у персонажів якраз і викрадали пам’ять.

На самому початку експерименту Лікар дає кожному зі Знайдених біблійне ім’я, завдяки чому допитливий читач відразу здогадується, що діло не чисто. Очевидно, нещасні голі люди Знайдені скоїли злочини, як і паралельні персонажі Старого Заповіту, а оскільки в реальному житті такі гріхи, як правило, не караються по закону («беручи до уваги, хто ці людини і які в них важелі впливу в нашому місті»), справедливість мусить бути встановлена в інший, особливий спосіб (боротьба добра зі злом, ну ви пам’ятаєте).

Узагалі персонажі під дією таблеток поводяться мляво, відповідають на позбавлені сенсу запитання Лікаря, розкривають свої найгірші моральні якості і через силу намагаються втекти (єдина спроба хоч якось пожвавити сюжет). І – чудо! наприкінці роману, коли вже навіть домогосподарки зі Жмеринки прогуглили, хто такий Авессалом, Комберянов розкриває карти. Тобто блакитноокий викладає адвокатові хрестоматійні біблійні історії (у книжці до них додано ще й картинки – гравюри Карольсфельда; вангую, що наступною книжкою письменника буде артбук).

Однак адвокат реально тупить, для нього й це занадто:
«З обличчя Маркіяна було видно, що потік інформації переповнив чашу свідомості й полився через край.
— Так, — зітхнув він. — Мені це все потрібно записати.
— Просто подивіться в Інтернеті — там іще багато написано».

Що там уже говорити про сюжет чи стиль, якщо автор толком не в’їжджає, про що взагалі збирається писати… Але біблійні імена дуже красиві, шкода втрачати таку ідею, тим більше, вона може принести перемогу в конкурсі, тому не вагайся – пиши, як більшість українських письменників, – незрозуміло, загадково і з відкритим фіналом. Це потім можна назвати містично фантастичним трилером. Чи психологічно-містичним детективом. Чи постмодерністським експериментом. Дівчата з курсів літературної майстерності придумають.

Отож, якщо за змістом «Крадії пам’яті» поступаються навіть «Купелі» (Світлана Талан, на відміну від Комберянова, знає: якщо історія незрозуміла, її не візьмуть у районну газету), то за стилем вони схожі так, ніби ніяких конкретних авторів у природі не існувало, а писала це все дружна артіль веселих літературних негрів імені Григорія Квітки Основ’яненка. Ось вам три в одному від Комберянова (портрет-пейзаж-еротика): «Мій хтивий погляд повільно сканував її, наче всотував, від кінчиків пальців ніг до маківки: кожна ділянка молодого тіла була досконалою. Дерева навколо малювали своїми тінями химерні візерунки на дівочій оксамитовій шкірі, мов намагалися одягнути красуню, однак їхні спроби були марними».

Ось просто портрет: «Воно [обличчя] справді було саме таким — неперевершеним. Із пухкими рожевими губами, що цвітом троянди буяли під маленьким прямим носиком, і густими віями-крилами на заплющених очах. Довге волосся кольору сухого піску локонами заледве торкалося її щік й плечей та створювало образ, який, здавалося, був покликаний вабити й вабити до себе, стверджуючи, що нічого красивішого ти у світі не побачиш» (знайдіть 10 відмінностей із Квітчиною Марусею: «Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi»).

Далі можна цитувати нескінченно, адже Комберянов видає перли не гірше за учасників ЗНО: «Очі її були такі бліді, що їхній колір я ніяк не міг розгледіти», «мені було приємно дивитися, як вона їсть. Саме так має їсти дівчина з такими блакитними безмежними очима», «кабінет мені сподобався більше, ніж Зала, — він був затишнішим, із коричневими, а не білими, як у нас, меблями, і в ньому було безліч книжок, які видалися мені ознакою мудрості вусаня», «мені довелося сісти навпроти Саломеї, оточеної Ієффаєм та Ієзавеллю», «окрім ґрат і вікон, чимало навколо було білого кольору. Наприклад, усі меблі, зокрема залізні ліжка та столи. Іще стояли дві білі шафи, але вони були замкнені», «мені захотілося водночас і вдарити її, і поцілувати в ніжні губи, що нахнюплено випирали з-під гарненького носика» та багато іншого.

Якщо ви хочете знати, що я про це все думаю, поверніться на початок – туди, де йдеться про стиль, характери, пафос і сюсюкання, а також тяглість традиції, суть якої полягає в тому, що в українську літературу постійно приходять люди від сохи, які не можуть не писати, бо думають, що інакше помруть; намагаються бавити нас примітивними історіями, написаними мовою позаминулого століття; роблять так, що термін «популярна» чи «масова» література стає синонімом несмаку та низькопробності; у той же час ніколи не погодяться, що вони є авторами «ширпотребу», претендуючи на горде ім’я гостросоціального чи високоінтелектуального письменника. Прикметно, що коли для «Клубу сімейного дозвілля» видання творів такого штибу – звичний бізнес, то літературному конкурсові «Смолоскипу» удалося здивувати своєю готовністю конкурувати з «Коронацією слова» у сумнівній справі увінчування вітчизняних графоманів.

Найбільше мені хотілося б завершити цей довгий огляд порадою з «Салдацького портрета» Квітки-Основ’яненка «швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся», але насправді розумію, що серед куховарок, які намагаються керувати державою бути інженерами людських душ, учителів, юристів, айтішників та інших випускників курсів письменницької майстерності часом дійсно зустрічаються талановиті автори… Крім того, означена тяглість традиції притаманна, на щастя, не всьому українському літпроцесу. Про окремі ж випадки ми старанно писатимемо далі, не перемикайте.