У серпні краудпаблішингова платформа Komubook видала український переклад роману Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?». Наразі це найуспішніший проект видавництва, який зібрав 50% фінансування. Цей роман справді надзвичайно актуальний для нас майже через 50 років після написання. І не тільки тому, що штучний інтелект стає все ближчим до людського, а й тому, що людський, зі свого боку, стає дедалі ближчим до комп’ютерного.
1950 року британський математик і кібернетик Алан Тьюринг опублікував у філософському журналі Mind статтю «Обчислювальні машини й розум», у якій одним із перших запитав: чи можуть машини мислити? Або, як він сам уточнив, чи можна створити машину, яка добре гратиме в імітацію. Простіше кажучи: чи можна створити комп’ютер, який успішно прикидатиметься людиною. В цій знаковій статті він запропонував спосіб перевірки, який отримав назву тест Тьюринга. Екзаменатор-людина за допомогою пристрою зв’язку спілкується з іншою людиною або машиною, не знаючи, з ким саме говорить. Мета машини – переконати екзаменатора, що вона людина. Із математичною точністю і не без дрібки іронії Тьюринг визначає умови свого філософського експерименту, не забуваючи зауважити: «Зрештою, ми б хотіли виключити з машин людей, народжених у звичайний спосіб».
Під час Другої світової Алан Тьюринг працював над зламом німецької шифрувальної машини «Енігми». А в цей же час двоє психіатрів, Ганс Аспергер в Австрії та Лео Кеннер у США, паралельно й незалежно одне від одного складали перші клінічні описи синдромів, які пізніше будуть названі розладами аутистичного спектра. І хоча спостереження і висновки Кеннера й Аспергера не були ідентичними, обоє дослідників написали про дітей, котрі мали проблеми з комунікацією, були схильні до повторюваних дій і лякалися найменших змін у розпорядку чи оточенні. Спостерігши, що багато з них мають прекрасну пам’ять і дивовижні для їхнього віку здібності до математики та інших точних наук, Ганс Аспергер називав своїх юних пацієнтів маленькими професорами.
Хлопчик-аутист – персонаж роману Філіпа Діка «Марсіанський часовий зсув» (Martian Time-Slip, 1964), де картина реальних тогочасних поглядів на хворобу переплітається з фікційним фантастичним припущенням. «Чи мріють андроїди про електричних овець?» було написано чотири роки потому, і слово «аутизм» у романі не трапляється жодного разу, проте інтерпретація цього стану в ньому не менш цікава. Здається, зараз ні в кого не викликає сумнівів, що роман Діка виявився пророчим. Ми живемо в час, коли корпорації розробляють ботів для спілкування з клієнтами, а впливові інтелектуали лякають дедалі більшою автономністю штучного розуму. Однак наділивши андроїдів рисами аутистів, Філіп Дік провістив іще одну особливість недалекого майбутнього.
Андроїди Діка – органічні комп’ютери, які давно й успішно склали тест Тьюринга. Вони інтелектуальні, досить вправні в імітації людських реакцій, хитрі, а до того ж, здається, позбавлені жалю, тому особливо небезпечні. Ось чому тест Войґта-Кампфа, покликаний виявляти андроїдів, має перевіряти останню властивість, яка відрізняє людину від машини – емпатію. Зрештою, емпатія – поняття, навколо якого вибудовується весь роман. І коли на одному боці гіперінтелектуальні, але нездатні до емпатії андроїди, то на іншому – розумово недорозвинений, але вкрай емпатичний Джон Ісидор, який до останнього не здогадується, що його дивні сусіди – андроїди-втікачі, але миттєво відчуває їхню відмінну природу. «Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів, можна сказати, подих нізвідки…», – ось перше враження Джона від зустрічі з дівчиною-андроїдом. Те, що вражає Ісидора в його нових сусідах – беземоційні вирази облич і нейтральні голоси, хоч би про що йшлося. Навіть образливу фразу щодо Ісидорового інтелекту андроїд Пріс кидає без усякої злості, як просту констатацію факту, в якій вона не помічає нічого неправильного.
Про холодність андроїдів кажуть й інші. Розповідаючи про переслідуваного андроїда Полокова, поліцейський Філ Реш зізнається: «Полоков неприємно вразив мене своєю холодністю […] Своєю розсудливістю і розважливістю; а ще якимось незвичним відстороненням». Та й мисливця за головами Ріка Декарда вражає те, з якою легкістю й відстороненням Рейчел Роузен – андроїд на службі корпорації – говорить про майбутнє свого виду: «Відсутність емоційної складової, нерозуміння смислового навантаження сказаного нею. Лишень порожні, формальні, інтелектуальні визначення окремих понять». Здається, що андроїди нічим по-справжньому не переймаються, їм нічого не подобається і не болить, вони нічого і нікого по-справжньому не люблять.
Холодність, відсторонення або грубість – саме таке перше враження часто справляють на оточення люди з синдромом Аспергера чи, кажучи ширше, люди в аутистичному спектрі. Здається, що вони байдужі до почуттів інших, уникають контакту або без усяких докорів сумління ображають співрозмовника. Міф про брак емпатії – головний міф аутизму, який проіснував багато десятиріч і щойно зараз почав розвінчуватися. Власне, він виявляється правдою, але лише наполовину. Аутисти та люди з синдромом Аспергера здатні до співчуття не менше, ніж інші, але їм бракує інтуїтивної здатності розпізнавати тонкі невербальні знаки, такі як вираз очей чи нюанси тону, а також відчувати непрямі значення в мові, натяки, приховані сенси та соціальні умовності. Їм складно читати чужі вираження емоцій, але не менше – у звичний спосіб проявляти власні. Однак до 1980–90-х років знання загалу про аутизм були такими малими, що практично будь-кого, кого б зараз, можливо, визначили як високофункціонального аутиста, описали б як черствого і позбавленого здатності до емпатії. Тобто так, як бачать андроїдів люди в романі Ф. Діка.
Наприкінці 1980-х – на початку 2000-х років кількість досліджень аутизму і обізнаність у цій сфері почали стрімко зростати разом із кількістю поставлених діагнозів. Багато людей дізналися про аутизм із оскароносного фільму «Людина дощу» (1988), у той час як вчені намагалися дошукатися сутності й причин цього стану. Британський клінічний психолог Саймон Барон-Коен висунув теорію, згідно з якою мислення людини перебуває між двома полюсами: систематизації та емпатизації. Для аутистів та людей з синдромом Аспергера характерне гіперсистематичне мислення і, відповідно, брак емпатії. Разом із колегами з Центру дослідження аутизму при Кембриджському університеті він розробив тест, призначений вимірювати рівень емпатії (EQ, Empathy Quotient). Поміж інших тверджень, з якими тестований має погодитись або не погодитись, є такі: «Мені краще з тваринами, ніж з людьми», «Мене засмучує вигляд тварини, що страждає», «Я бачу сни більшість ночей». У рамках своїх досліджень центр також проводить вимірювання нейрофізіологічних реакцій. У світі, описаному Ф. Діком, такі дослідження – не що інше, як тест Войґта-Кампфа. Може стати трохи моторошно, якщо згадати, що науковий інструмент, використовуваний для репресій, – зовсім не фантастика. «Безглуздо співчувати тому, хто не вміє співчувати. Не варто співчувати комусь, хто настільки відрізняється від тебе», – диктує система Рікові Декарду, як диктувала мільйонам людей в історії. Але, як у кожній антиутопії, у якийсь момент Рік Декард перестає вірити системі.
Брак емпатії – головна небезпека андроїдів для людей і їхня основна перевага. Але водночас – це неодмінний привід для співчуття до них. Андроїдам починає співчувати Рік Декард. Їм, попри усю свою позірну холоднокровність, співчуває Філ Реш, коли, споглядаючи «Крик» Мунка, каже: «Мені здається, що саме так мав би почуватися анді». Холодність андроїдів викликає жаль у Джона Ісидора, й він продовжує захищати їх, навіть коли бачить, як жорстоко вони можуть поводитися з твариною. Епізод з павуком – випробування не так для Джона Ісидора, як для читача. У цей момент звичайному (можна сказати, нейротиповому) читачеві легше співпереживати емоційному Джонові Ісидору, ніж безжальним андроїдам. Потрібно придивитися, щоб помітити: у їхніх діях нема жорстокості, лише чистий дослідницький інтерес, хоч і дуже інфантильний. І коли Пріс запитує, навіщо павукові стільки ніг, а Ірмґард пропонує перевірити це експериментально, відірвавши кілька, у їхніх словах і задумі нема садизму, лише відсутність ототожнення з іншою живою істотою. У цьому переконує їхнє щире здивування реакцією Ісидора. Троє андроїдів навіть не одразу здогадуються, чому людині поряд із ними так погано, аж поки Пріс не припускає: «Справа не в телевізорі, а в павукові». Але ставши на місце собі подібного, андроїди здатні співпереживати. Тому Рой Бейті страждає, коли гине Ірмґард, а Рейчел Роузен мститься Рікові Декарду за смерті андроїдів, скидаючи з даху його козу.
Андроїдам легше в товаристві одне одного, вони розуміються між собою набагато краще, ніж з людьми. Однак серед людей вони маскуються. І річ не лише в безпеці. «Направду, мені не подобаються андроїди. Відколи я прибула сюди з Марса, моє життя полягало в максимальній імітації людської поведінки – я робила все те, що могла б зробити жінка, чинила так, немовби мною керували думки й прагнення справжньої людини. Імітувала, наскільки я розумію, вищу форму життя», – зізнається одна з андроїдів. Навіть бунтівник Рой Бейті спершу проводив досліди з психотропними речовинами, аби досягти з іншими андроїдами стану злиття, притаманного лише людям. Ці дві позиції – типові для амбітної жінки в патріархальному суспільстві чи представника колонізованої нації в метрополії. Почуття меншовартості змушує вдавати із себе іншого, імітувати «вищу форму життя». Стати схожим на людину для андроїда означає стати кращим.
Ще кілька десятиліть тому й позиція психіатрії щодо аутизму була така: лікування успішне настільки, наскільки пацієнт поводиться як типова психічно й неврологічно здорова людина. Останнім часом ця позиція стала зазнавати змін. Хоча ніхто не заперечує потребу аутистів і людей з синдромом Аспергера у допомозі, в сучасному світі поширюється концепція нейрорізноманіття. Це ідея про те, що аутичність і аутизм (та деякі інші риси й стани) – нормальні варіації людського мислення, що існували у всі часи. І замість того, щоб намагатися знайти причину хвороби та найбільш ефективне лікування, варто прийняти аутистів такими, якими вони є, і дати їм можливість побудувати комфортний для них простір за їхніми правилами.
Аутична свідомість надзвичайно успішна, коли йдеться про точні системи і машинний інтелект. І, певно, невипадково відкриття аутизму хронологічно збігається із початками кібернетики. Нема нічого дивного і в тому, що «епідемія» аутизму відбувається зараз, у час надзвичайно стрімкого розвитку штучного інтелекту та з особливою інтенсивністю – у світових технологічних кластерах, таких як Кремнієва долина. На думку ряду науковців, причиною значного зростання кількості діагнозів «аутизм» та «синдром Аспергера» є сучасні демографічні умови. Чоловікам і жінкам із аутичними рисами тепер легше зустрічатися, наприклад у IT-компаніях, і заводити сім’ї. Відповідно, у їхніх дітей все більше шансів опинитися в спектрі аутизму.
Зростання кількості аутистів за останні десятиліття може лякати, однак складно заперечити, що сьогодні ці люди мають можливості для самореалізації, як ніколи раніше. Річ не в толерантнішому суспільстві. Принаймні не лише в ньому. Річ у тому, що ми як ніколи раніше залежимо від людей, які вміють спілкуватися з комп’ютерами їхньою мовою і мислити у їхніх категоріях. З цієї ж причини аутизм став останнім часом свого роду «модним» діагнозом. Про аутистів пишуть книжки й знімають фільми, вони стають героями багатьох творів сучасної культури, в тому числі масової. Можна погодитися з тезою журналіста Гарві Блума про те, що аутизм характеризує наш час так само знаково, як істерія – добу Фройда. Сьогодні роман Ф. Діка набуває нової актуальності, а його андроїди – образ іншого в сучасному світі, де не так уже й важко помилитися, граючи в імітацію, але не сплутавши комп’ютер з людиною, а навпаки, назвавши машиною людину, народжену у звичайний спосіб.
Концепція нейрорізноманіття – поруч із квір-рухом та мультикультуралізмом – закликає до світу, де кожен зможе бути собою, поважаючи право іншого бути відмінним. Цю ідею ще нелегко прийняти Рікові Декарду, хоч він і робить перший крок до цього, визнаючи, що Рейчел Роузен мала свої причини вбити його козу, а електричні тварини також живуть своїм життям, навіть якщо йому воно здається нікчемним. А Філіп Дік змушує нас зайвий раз замислитися, чи можливий світ, де нікому не доведеться грати в імітацію, щоб бути щасливим.
