Лексема ‘розкіш’ має низку значень, серед яких ‘найвищий ступінь прояву чого-небудь’, ‘краса, пишність, яскравість чого-небудь’, ‘насолода, щастя від чого-небудь’. У випадку Нью-Йоркської Групи йдеться про таке явище, коли поетичне слово набуває найвищого ступеня промовлюваності, в якому воно несе свою естетику прекрасного (а інколи й потворного) і викликає почуття насолоди. Що треба задля досягнення розкішного промовляння в поетичному письмі? Тут необхідно вийти на ту точку свободи, з якої створюється можливість для “одкровення відкритого”, де здійснюється рух до віднаходження “сущого як такого” (Гайдеґґер); тобто у вільному акті творення прийти до того, що життя саме себе розкриває й презентує. Саморозкриття життя відбувається через інтуїтивне дослуховування до мови. Дослухатися до голосу інтуїції, ввірити себе мові, відгукнутися на виклики часу – це і є основою справжньої творчості модерного поета. Як казав Юрій Тарнавський, маючи на увазі власне поезію: “Мистецтво – це життя симульоване мовою, так наче б вона була шостим почуттям”. Мова репрезентує життя і сама є ним.
Більшість поетів Групи розпочинали в умовах, які загалом не сприяли художній творчості як такій. Катаклізми Другої світової війни призвели до того, що майбутні поети Групи полишили Україну, стали емігрантами, й перед ними виникли непрості питання, що виникають за таких умов: адаптація до нової мови й культурного середовища, пошуки роботи задля шматка хліба, побутове облаштування, вибір фаху, навчання тощо. Зрештою, писати в чужомовному середовищі засадничо непроста річ. Особливо тоді, коли ти пишеш модерну поезію, яку не сприймає консервативно налаштована українська діаспора (Богдан Бойчук згадує, як неприязна, крайньо консервативна діаспорна спільнота у свій спосіб підштовхувала до створення свого “острівця” спілкування – між учасниками НЙГ). Однак у цих умовах були й свої позитиви: західний світ створював можливості для вільної самореалізації, цей світ був чутливим до всього нового. Як відомо, місто Нью-Йорк – це символ відкритості, динамічності та гіпермодерності.
Не можна не згадати про український поетичний контекст. Поети НЙГ поставили собі завдання піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції українського мистецтва та спираючись на нові стилі та форми. Постановка такого завдання є сама по собі показовим виявом вільного західного світу з його модерним духом. Відомо, що поезія 1950-х рр. в Україні з огляду на модерний експеримент, оте Паундове “make it new”, перебувала в глибокій стагнації, а шістдесятники своїм відновленням – слід визнати, до певної міри закономірним – призабутих джерел загалом схилилися до естетики 1920-х рр. Поети НЙГ мали чудові умови для ознайомленням із тогочасним культурним процесом на Заході й здобутками цього процесу в останні десятиліття. Якщо – майже синхронно в часі – поети Київської школи по рядку вишуковували цитати з улюблених поетів у радянських критичних публікаціях про західну літературу, то для поетів НЙГ у вільному доступі були книжки, журнали, мистецькі виставки; вони могли вільно подорожувати західною Європою, американськими континентами тощо. Все це давало чудові можливості для творчого засвоєння й інтертекстуалізації у своїх віршах тих чи тих культурних надбань.
Об’єднуючим чинником виникнення НЙГ, за Тарнавським, було заперечення досвіду старшого покоління, яке сповідувало традиційні поетичні форми, а за Бойчуком, кожен поет мав іти індивідуальною дорогою та бути сучасним, модерним. Бачимо з одного боку, чітке розуміння того, що надмірне перебування в традиції (загалом характерне для української поезії) стоїть на перепоні модерній творчості; пригадаймо слова Ніцше “надлишок історії шкодить живому” і що “антикварний підхід” “вміє лише зберігати життя, але не зачинати його”. НЙГ пішла на рішучий розрив із тим, що лише зберігає життя, і в такий спосіб вивільнила сили для творення (найбільше розрив із традицією відбувся в текстах Юрія Тарнавського та Емми Андієвської). Етимологія слова ‘розкіш’ своїм корінням сягає псл. оrzkošь, koxati (кохати, доглядати), й далі до індоєвропейського kos – kes – ‘чесати’, ‘скребти’. Треба було “вишкребти” українську поезію від того, що заважало їй бути динамічною, легкою, граційною. Вона потребувала плекання задля того, аби стати собою. Чесати – це представляти щось у кращому вигляді. З іншого боку, бачимо характерну для модернізму зрілість суб’єкта, відсутність накинутих зовні принципів (“кожен йде своєю дорогою”), налаштованість на новітнє, що відображає дух часу. Як каже Бойчук, “торкати поезію – це торкати нерви часу”. Він же згадує, як одного разу Тарнавський для увиразнення того, що в поезії треба бути собою, дістав з кишені аркуш паперу й прочитав свій силабо-тонічний вірш. Той звучав дуже неорганічно. Для Бойчука таке читання було як спалах-розуміння того, що в поезії ти маєш бути природнім, спонтанним, бути собою.
То в чому ж виявлялася розкіш письма поетів НЙГ?
Найважливіше, це в утвердженні життя за допомогою мови. Поети своєю творчістю неначе проголошували: Ми є, ми засвідчуємо своє існування у поетичній мові. Наше світовідчуття сучасне, модерне й ми презентуємо його у відповідній гамі образних форм. Ми утверджуємо себе через екзистенційну проблематику, урбаністичну та любовну тематики, культурологічно насичений діалог… У своєму життєствердженні поети НЙГ подолали характерний емігрантський комплекс туги за рідною батьківщиною. Вони самоутвердили себе як українці, що знайшли себе на своїй новій батьківщині; їхньою рідною мовою є українська, та в той же час вони відкриті для інших мов та культур, що призводить до виразних поетичних здобутків. Пригадаймо назви збірок “Без Еспанії” Тарнавського, “Вибрані дороги” Бойчука, а також, наприклад, поезії Віри Вовк та Богдана Рубчака. Мандруємо, освоюємо інші культури і актуалізуємо їхні здобутки в українській мові – в цьому також є розкіш.
В образній точності. Адже найвищий ступінь прояву чого-небудь якраз і є точністю. Розкішне попадання – це попадання в десятку. Наприклад, у Андієвської, це попадання часто буває неочікуваним: “пророк – у нього шлунок – око”. Справді, пророк – це той, хто бачить далі за інших, хто покладається не стільки на розум, скільки на інтуїцію (пригадаймо у Декарта визначення інтуїції як ясного і уважного розуму). Інтуїтивне відчуття –резонне, але йде воно не від голови, а від шлунку (в певних східних духовних практиках шлунок є центром організму). Тож пророк справді “бачить шлунком”. Інший образ: “стоніжка пам’яті, всі ніжки як жовтки” – пам’ять працює певними образно-чуттєвими блоками, вона динамічна, не стоїть на місці; і у кожному згадуванні є свій особливий момент (“жовток”), що визначає сутність згадування.
У вільному метафоризуванні, наслідком якого постають різні метафоричні конструкції. У Жені Васильківської знаходимо: “Пелюстками пестить хмара кучерява / бджолу сонця, повну вина”. Це дещо ефемерна й виразно естетизована метафора представляє імпресіоністичну візію дійсності. У Віри Вовк є рядки: “Вона лежала з печаттю місяця на устах / Доки сонце не кинуло в шибу оранжеву рукавицю”. Тут вже ефемерність дещо зменшується, натомість збільшується візуально-виражальний компонент метафоричного образу. Богдан Бойчук пише: “тиснуть слова / щоб просвердлити діри крізь смерть”. Ця метафорична конструкція виявляє феномен слова, яке прагне прориву крізь минуще, наполегливо хоче утвердити свою універсальну природу. Феномен осені вдало представляє відома метафора Жені Васильківської: “Осінь – відкинувши золото, / безброва, бездонна як ніч”. Несподіваність, вишуканість та точність – так можна схарактеризувати цю метафоричну конструкцію.
В естетично довершених поетичних полотнах різного образно-смислового характеру:
У Жені Васильківської символічне письмо виявляє глибинну сутність феномену батьківщини, а також виявляє загальне завдання поетів НЙГ – за умови занепаду поезії в Україні піднести українську поезію на високий модерний естетично-філософський рівень:
Ти – голос, що цвіте в камінні,
ти – горстка полум’я, що нищить час
…………………………………………………………
Так, ми тебе збираєм, бо ти розбилась,
як вітер між шпильками блудних сосон.
І все таки ти вітер. Ти торкаєш
солоні груди моря – і воно хвилює;
ти падаєш прозорими подихами на мутну сіль –
і оживають її таємні м’язи
……………………………………….
Ти гориш у свічках, де полум’я
не пахне воском а сосною.
У Віри Вовк міфологічна символіка виявляє екзистенційні та творчі авторські інтенції:
З її святого чорнозему я ліплена
І слово її цілюще мене оживило.
Радо віддам свої соки твоїй красі і доброті, земле
Хай би це тіло стало поживою житу рясному
……………………………………………………………………..
Смерть є чудова, але життя нас кличе
В руду перспективу, терпіти самотність і жагу.
Богдан Бойчук у символічно-метафоричному письмі виявляє теодицейну проблематику в усій гостроті зневіри, що приходить у мертвій точці руху до Бога. Але, можливо, це вже настання Судного дня:
останній крок
затихло в роті
застигли жили на вапно
очиці залила сліпота
кричимо
рятунку просимо дарма
в його склепіннях занімілих
озвалася одна земля
одкривши діри
В Романа Бабовала бачимо вдале прояснення екзистенційно-філософської проблематики завдяки проекції на топос природи. Вірш має назву “Восени”:
ми підняли
листок
дубовий
вщент
зів’ялий, що
нагадував нам
барвою самотність.
І заглянули в ріку,
де сонце
плавало
з лискучою щокою,
оце й
себе
переконати,
що
іржа
ще всього
не поїла.
В Олега Коверка бачимо своєрідну увертюру на тему, в якій складне метафорично-символічне письмо витворює ауру магнетизму “вічножіночного”:
гарна жінко,
у тобі я знаходжу
вогкий туман червоних чарів,
що сідає трепетними барвами нетлі
на розбурханих заглибинах тіла,
творить гаптований гін
із пересяклих потом пестощів,
сковзується вогкою ласкою
по нагих схилах ніг
і випаровує миром ритму
на задиханих зітханнях розшарпаної бурі
Приваблива жінко,
ти магнітом тіла
розкриваєш тайну моєї особовости,
заклинаєш її в закляття розстріляних вітрів
і твориш поле суперечности
на дні бездонних посувань.
Ти тугою силою наструнених мостів
поєднуєш розпатлані береги поцілунків
і надаєш їм напрям,
причалюючи їхні гнучкі вагання
до пристані блакитних снів спокою.
Ласкава жінко,
ти захватом розкоханого квіту
упокорюєш мене
після скошених покосів палаючого гніву
і рікою повільних персів
розриваєш береги моїх грудей;
ти зрошуєш стовбур мого білого тіла
розлиплили судорогами пливучої течії
і тягнеш на дивне дно любовної данини,
де немає дня, немає ночі, тільки пливуче пасмо часу
і розлоге коливання лібідо.
Введення лексеми “лібідо” (лат. прагнення) – одне з ключових понять психоаналітичної теорії Фрейда – стоїть на перепоні до того, аби пов’язати цей вірш з естетикою раннього символізму; є свідченням його актуально-модерної авторської візії життя.
Юрій Тарнавський у своїх пошуках спочатку гранично спрощує свою стилістику (“моя любов / банальна / як смак банана / в роті” – до речі, сучасна українська поезія широко використовує подібні прийоми спрощення), а потім приходить до спонтанного метафоричного письма, техніка якого нагадує механізми сновидінь:
Жінка, що божеволіє,
годуючи публічні телефони, з роззявленими ротами,
в якої очі міняться, як газ, і на голові б’ють крила з волосся,
притягає тебе нитками
свого мозку, що обертається, як клубок,
і ти женеш крізь трясовину ночі,
фурії проколюють твій карк
голками слини, місяць
дивиться байдуже одним оком,
і погоня ця реве,
як молоді могили з розпореними животами.
О, мокрошкіра комахо, хіба ти можеш витримати
мовчанку твого голосу, від якої крутиться твоя голова,
повільність твоєї скорости, що лежить горілиць,
чорний колір полум’я твоїх бажань ?
Рука багна, що простягається
по помаранчовий квіт твого рота,
заморозить коріння твого шлунку…
Богдан Рубчак осмислює культурні знаки й завдяки такому осмисленню глибше переживає власний життєвий досвід. У вірші “До Гамлета” читаємо:
Не перша з книг чи остання
не мудрість сухого історика –
відповість на всі ці питання
череп старого Йорика
Все буде дуже просто.
в сні, не приспавши втоми,
знайдеш давно знайомий
скарб із жовтої кості
Ранком зведешся з ліжка
назавжди здобувши втрати:
навчить бо жити, вмирати
його жахлива усмішка.
А японський поетичний жанр хоку стимулював появу циклу “Декілька спостережень”, де знаходимо сконцентроване й точне означення творчого занепаду: “Зелені мислі / морозом слів убиті / старість поета”.
Розкіш поетичного промовляння виявляється не тільки в таких чи таких образно-тематичних постаннях, а й в стильових пошуках кожного поета. Так, Емма Андієвська своє поетичне письмо починала зі складного символізму, потім перейшла до сюрреалізму й зрештою прийшла до герметизму. Різнорідні жанрові форми й стильові тенденції характерні для творчості Бойчука, варто згадати збірки “Час болю”, “Вірші для Мехіко”, “Подорож з учителем”, “Вибрані дороги”. Несподівані образно-стильові повороти особливо характерні для творчості Ю.Тарнавського.
Наше сьогодення, час другого десятиліття ХХІ ст. Дає змогу більш виразно побачити значення НЙГ в українській поетичної традиції? І тут я вдамся до образної аналогії: у другій половині ХХ ст. НЙГ, а обіч неї Київська школа поетів, становлять дві найвищі вершини, точніше – гірські пасма високого модерну в українській поезії. Ця висота й значущість зумовлені саме розкішшю поетичного промовляння – настільки вільним, настільки й вдалим у своєму прояві та естетичних конфігураціях.
