Паоло Джордано – італійський письменник, нещодавній гість Форуму видавців у Львові. Автор бестселера “Самотність простих чисел”, наклад якого у 2008 році перевищив 1 млн примірників і був перекладений на понад 30 мов, зокрема й на українську. Лауреат престижної італійської премії Стренга. У Львові презентував новий роман “Чорне і сріблясте”. “ЛітАкцент”, за сприяння “Видавництва старого лева”, поспілкувався з письменником у Києві, напередодні Форуму видавців – про самотність, щастя і мандри.
– Ви колись розповідали, що мріяли у дитинстві стати рок-зіркою і вчилися грати на гітарі. А потім почали писати книжки, бо це значно тихіша і спокійніша справа. Це було саме після публікації вашої першої книжки. А як Ви тепер вважаєте? Як змінилося відтоді Ваше життя?
– Це все було саме так і моє життя залишилося таким самим. Я мріяв випустити книжку, вона вийшла і люди заходилися читати її. І почалося багато галасу, купа інтерв’ю. А до того моменту моє життя будувалося довкола цілковитої самотності, уміння самотужки давати лад усім речам, самотніх прогулянок. Я дуже звик до самотності, яка є частиною моєї професії. Усе це дуже залежить від того, як ви робите такі речі. Коли ви пишете книжку, ви перебуваєте всередині процесу, як це я роблю зараз. Це може здаватися неприродним. Я спілкувався з жінками лише по роботі і не потребував більше розмов із людьми, я проводив до дідька часу на самоті. Пишучи я усамітнююся від своєї родини та від дружини, не підтримую соціальних контактів. Потім буває важко повертатися до звичного життя, спілкування, знову ставати дружнім. Це перше, що слід зауважити. Попервах буває важко, але це дуже важливо – відокремлювати свій особистий простір і приватне життя, коли починаєш виходити на публіку. Мені досі часом дається нелегко, дедалі більше доводиться віддавати читачам, адже вони мають певні очікування стосовно мене, ось наприклад, коли даєш інтерв’ю. Тож по-друге, треба дбати про себе і захищати деякі частини свого життя від публічності будь-яким чином.
– Дякую за довіру. Але на сайті IMDB вказують, що Ви знімалися у чотирьох серіалах. Це правда?
– У серіалах? О, ні, я ніколи ніде не знімався. Я не люблю камери. Ні, я навряд чи коли-небудь на таке б погодився. Якщо говорити про книжку і кіно, то книжковий світ мені цікавіший, ніж кінобізнес. Але на подив, сталося так, що мене познайомили з продюсером, ми й досі працюємо з ним, і стали добрими друзями, я довіряю йому і передав права на екранізацію книги його компанії. Але далі я це наче випустив із рук, бо кінозйомка – це вже інший світ. На самому початку, я вирішив, що це буде, це має бути – і став на якийсь час митцем іншого штибу. Мені запропонували попрацювати зі сценарієм, і це виявилося цікаво, фільм – це щось геть інше, але водночас – це та сама історія.
– Мені здається, що до зйомок фільму ви вели з усіх сил спокійне, тихе життя..
– Я вам здаюся спокійним і тихим? Справді?
– Так.
– О, як приємно, але це так тільки здається.
– І що зі зйомкою фільму – берегти цей спокій у житті, мабуть, стало ще важче?
– Відколи став письменником, воно взагалі ускладнилося. Розумієте, доти я займався фізикою, і спокій був для мене природним середовищем, усі ці вечірки, збіговиська…а виявляється, часом це може бути весело.
– До речі, ви продовжуєте займатися фізикою?
– Ні, я залишив це у 2010 році. Спершу вийшла моя перша книжка, а потім я захистив кандидатську дисертацію і припинив займатися наукою, бо поєднувати ці дві сфери – науку й письменництво – ставало дедалі важче.
– У ще одному інтерв’ю, ви казали, що не розумієте всього цього ажіотажу довкола авторів, підписування книжок, і що жодного разу, коли вам подобалася книжка, вам не кортіло поговорити з її автором. А як вам читається зараз?
– Так, це є. Але коли пишеш, треба дуже ретельно ставитися до читання, я читаю здебільшого класичні твори. Адже в певний момент це може виявитися не та книга, яка може збити процес, і тому з тим, що читаєш, треба бути дуже обережним.
– А звідки Ви берете сюжети своїх творів?
– Сюжети – це складна справа. Щоб її полегшити, я пишу постійно. Спостерігаю за людьми, нотую у телефон. Останню свою книжку я оце писав близько року саме так. Записував спостереження, зібрав їх докупи, відклав на якийсь час, а коли перечитав через кілька місяців, виявилося, що вона – вау! – майже цілісна. І я нотував її навіть тут, у цьому готелі. Я вийшов, роззирнувся довкола, мені стало цікаво: оці панелі на стінах – це мармур чи пластик? Вони додають такої старовини атмосфері готелю.
– То у вашій наступній книжці можна буде прочитати про цей київський готель?
– Ви точно зможете прочитати там про Київ. І можливо, про цей готель також. Я ціную деталі.
Сьогодні вранці ми гуляли по місту з гідом, така немолода жінка, вона розповідала багато цікавого і смішила нас анекдотами. Мене це так захоплює в людях – уміння легко і вільно розповідати смішні історії. Коли мені було дев’ять, учителька в класі загадала розповісти всім анекдот, я так старався, розказував, а в кінці ніхто не розсміявся. І мене це так вразило, що я більше ніколи не намагався розповідати смішинок. Але я в захваті, коли це невимушено роблять інші. І я нотував цю жінку.
– І ви називали подорожі одним із найкращих способів сприймати літературу. Яку подорож ви б порадили українським читачам, щоб краще пізнати ваші книжки? До Італії?
– До Італії – авжеж, варто їхати завжди. (сміється) Так, я багато подорожую, це розкриває мені мене самого, наповнює враженнями і почуттями. Подорожі допомагають мені зрозуміти краще навіть власні книжки.
– А які сподівання маєте щодо відвідин України?
– Сподівання? Ні, жодних. Я ніколи не маю сподівань, коли вирушаю у подорож. Я їду відкритий до всього і наповнююся враженнями. Люблю подорожувати нетуристично. Туристи бачать завжди одне й те саме, а я хочу відчувати країну зсередини. Скажімо, ось маю їхати з Києва до Львова, міг би літаком, але обрав потяг, щоб якомога більше пробути з пересічними українцями, відчувати атмосферу, спостерігати за людьми.
– Повертаючись до ваших книжок, як на мене, вони глибоко психологічні, ви дуже точно і влучно виписуєте найменші деталі – і без жодних зайвих, відчуття героїв дуже передаються читачеві. Але по завершенні «Самотності простих чисел» у мене було єдине бажання – щоб ви так само витончено написали про людське щастя.
– Щастя? Ні, це неможливо! Тотального щастя не існує. Література має говорити про біль і страждання, щоб полегшувати їх людям у такий спосіб – тим, хто зустрічає страждання у житті.
– Можливо, ви розповісте про один зі щасливих днів свого життя, якщо це не надто особисте питання.
– Так, це дуже особисте.
– А як щодо одного дня, коли ви пишете?
– Я пишу майже щодня. Тоді я замикаюся від усіх і поринаю у текст. Книга має властивість затягувати у себе, спустошувати, так, що аж немає ресурсу спілкуватися навіть із рідними. Але я намагаюся щодня бути якомога щасливішим. Проте моє щастя – це дуже прості речі: прокидатися, працювати, подорожувати, спілкуватися з рідними.
Говорячи про те, як я пишу, ще повернемося до сюжету. Він має вести за собою. Сюжет починається з персонажів, їхніх звичок, манер, потім поступово вони починають взаємодіяти, події наростають і зрештою, навіть я, автор, не знаю, що буде далі. Це ж так круто – коли навіть автор не знає, і сам дивується поворотам сюжетам, то як буде вражений читач? Це ж здорово. Тут дуже важливо не поспішати, дати йому розгортатися у власному ритмі. Дати собі досить часу, поки воно все вибудується повністю.
– Це можна сказати не лише про письмо, але й про будь-який процес у житті.
– Так, я це кажу собі кожного ранку, коли прокидаюся в кепському настрої.
– Ваш творчий день видається досить гармонійним і збалансованим: ви спостерігаєте людський біль і страждання, пропускаєте їх крізь себе і віддаєте паперу, але при цьому ваше особисте життя залишається відокремленим і в ньому ви намагаєтеся бути якомога щасливішим. Наскільки це можливо?
– Так, наскільки можливо. Це глибоко психологічна тема. Я завжди цікавився людськими стражданнями, бо сам відмалку був надзвичайно чутливим. І досі навіть важкий сюжет по телевізору може надовго мене пригнітити. Я дуже відкритий до світу і водночас відчуваю все надзвичайно гостро, спершу я потерпав від цього, але з часом навчився витримувати комфортну для себе дистанцію, яку можу скорочувати або збільшувати залежно від власних потреб. Інакше я би не зміг вижити. Письменник має володіти умінням відчувати людей, їхні емоцій, залишаюсь відкритим і відокремленим одночасно. Література має відкривати і транслювати життя таким, як воно є.
– Традиційно запитую про побажання читачам, але у вас хочеться запитати про побажання авторам-початківцям. Упродовж останніх 3-4 років в Україні виникло чимало шкіл і курсів літературної майстерності, молодь охоче їх відвідує, що б ви сказали їм?
– Курси та школи варто відвідувати, там не навчають писати, але там є змога оприлюднювати свої твори, обговорювати їх і спілкуватися з собі подібними. Це дуже важливо, коли тільки починаєш писати.
В Україні зараз відбулося чимало складних подій, і чимало ще відбувається. Цей перехідний період варто розглядати як можливість. І молоді люди, які починають писати зараз, через п’ять-десять років можуть усе це прожити і художньо переосмислити. Трансформація – це дуже цінний час, який містить багато можливостей, їх можна проживати і брати.
Спілкувалася Юлія Джугастрянська
Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської
