У сучасному письменстві провести певну грань уже навіть не між жанрами, а між видами й родами видається що далі, то безнадійнішою справою. Ба більше: у сучасному мистецтві все рідше можна провести чітку грань навіть між типами. Доволі переконливо – у свій спосіб – ці тези доводить дебютна книжка «Літо-АТО» Олафа Клеменсена. На перше око маємо тут справу з прозою – проте, вчитавшись, легко виявимо значно більше формальних ознак поезії, аніж власне прози. Я б навіть сказав, що й у мистецькому розумінні поезії тут значно більше, аніж у багатьох формально поетичних книжках. Утім, і це далеко не все – бо, читаючи пильніше, ми залюбки знайдемо тут вербальну акварель, вербальну графіку, вербальний живопис, вербальний вітраж, вербальну мозаїку, вербальну архітектуру, ба навіть елементи вербального іконопису, не кажучи вже про таку очевидність як вербальна інсталяція, – і годі буде сказати, що тут прописане, а що промальоване, прорисоване чи проконструйоване.
І річ навіть не в тому, що цю книжку створив – поет? чи прозаїк? чи все ж поет? чи таки ж прозаїк?, – який «у житті» художник. Річ у тому, що ця книжка є не синкретизмом (модне таке нині словечко, яке в більшості достосовних до сучасної культури випадків насправді нічого не пояснює), а цілком природним, живим поєднанням принаймні трьох типів чи видів мистецтв:
– мистецтва розповісти історію;
– мистецтва створити образ;
– мистецтва зобразити.
Можливо, причина цього криється в часові, який у цій книжці художньо прописаний. Попри всю позірну абстрактність оповіді, насправді йдеться про дуже конкретний проміжок часу – від вересня 13-го до кінця літа2014 років. Час, як усім відомо, не просто складний, а по-справжньому доленосний. Мені завжди здавалося, що доленосний час притомно художньо прописати отак «згарячу» є для письменника завданням нереальним. Але в Олафа Клеменсена інший тип художнього мислення, ніж у мене – він це робить не «згарячу», а методично, буквально в режимі «щоденника», – однак фіксує в цьому щоденнику не зовнішні, а внутрішні зміни станів світу, нерідко дуже тонкі, ледь уловимі, але завжди напрочуд симптоматичні.
Утім, тут є ще один напрочуд важливий нюанс, без якого цю книжку годі відчитати адекватно, – багатоплановість. Якщо в, так би мовити, «лінійному зрізі», простій системі координат проза зображує плин часу, поезія – його дух і звучання, а образотворче мистецтво – його кольорову гаму, то в просторових моделях усі ці речі зберігаються, але видозмінюються, нерідко доволі суттєво, залежно від того, на якому рівні простору, в якій його «глибині» триває дія. Досягнути цього авторові вдалося завдяки складній структурі, де кожен із коротких текстів – умовно кажучи, віршів чи замальовок, акварельок – є самостійним, цілісним і завершеним; а водночас він органічно вплітається в більший текст – умовно кажучи, повість чи картину, в якій кожен вірш хоч і «грає» по-своєму, але разом вони знову-таки становлять цілісний самостійний і завершений текст; і, нарешті, кожна повість чи картина уплітається в іще масштабніший і різноплановіший контекст уже всієї книжки чи виставки картин, де прописана тяглість часу, але не лінійно: маємо дії, які відбуваються, чи образи, які «спалахують» в одному і тому само часовому вимірі, але на різних просторових рівнях, і так само маємо дії чи образи, які представляють часові видозміни одних і тих само просторових рівнів.
Одне слово, ми маємо справу з книжкою в усіх сенсах непересічною, – зрештою, це підтверджує і напрочуд прихильна читацька реакція на журнальну публікацію однієї з частих цього тексту (заголовної повісті «Літо-АТО»), і відгуки критики вже по виході книжки. Я ж спеціально зосереджуюся на формальних речах, – властиво на тому, «як це зроблено». Навіщо? Бо ця книжка, як на мене, є тим щасливим у нашому сучасному письменстві винятком, коли складна форма продиктована не бажанням автора «повипендрюватися», а лише природним способом для читача насолодитися музикою і кольорами «текстового потоку», нерідко напрочуд химерними, але так тонко влучними образами, що за ними справді відчитується наш час і наш простір – але водночас і щось значно суттєвіше від нашого часу й простору. Щось таке, над чим людина замислюватиметься ще довго й позавідносно до локації. Ось, скажімо, таке:
«Такий туман, що місто в його кулаку – мов муха – гуде, монотонно й нудно, і намагається вибратися,
як у дитячій історії,
яку любила моя сестра
років у п’ять, шість.
Отож, упіймав туман місто. Гуде місто, гуде. Голосно і настирно гуде.
Відірвав місту одну лапку – гуде місто, гуде.
Відірвав другу – гуде…
Третю…
Також четверту…
Усі шість лап відірвав він у міста – гуде.
Відірвав і крила… Спершу з лівої половини, а потім з правої…
Все одно гуде…
Відірвав туман у міста голову…
Не гуде місто…
Лишень чутно, як каштани падають обережно в листя, в калюжі або на дахи машин… двірники матюкаються… каркне ворона… і сиплеться попіл із сигарети на чиємусь балконі й бичок бичкується… і чхає кіт під чиєюсь машиною… білка чеше за вухом…
Лети, місто! Лети!
І полетіло. Нечутно й велично, немов наречена…»
