17 вересня на 87-му році життя не стало автора історичних романів, Героя України Романа Іваничука.
Звістка про це стала для багатьох раптовою і несподіваною, а хтось із його колег навіть сказав – символічною. У Львові якраз тривав Форум видавців, на якому письменник завжди мав презентації і зустрічі з читачами, і ця новина стала ще одним болючим підтвердженням: відходить покоління патріархів…
Рівно рік тому ми записували Романа Іваничука у Львові, в його робочому кабінеті, й тоді здавалося, що у нього вистачить сил і задумів ще на багато-багато років. Навесні 2015-го письменник представив триптих “Словом і вогнем”, в якому згадував своє дитинство, вчителів та розмірковував про другий український Майдан. По тому традиційно обіцяв, що все – більше ні рядка.
“Я ж завжди кажу, що пишу останню книжку, – пояснював Іваничук, – а потім минає час і беруся за нову, бо ж я не можу не працювати. Хочу написати про тексти, які на мене впливали, і взагалі про те, що таке бібліотека в житті людини”. Врешті, навесні цей задум втілився у книзі Іваничука “Серед повені книг”, виданій “Пірамідою”, а згодом “Срібне слово” надрукувало збірку його найновіших повістей “Голоси з-над вод Генісарета”, в яких він спробував осмислити події на сході України.
За своє довге письменницьке життя Роман Іваничук видав близько шістдесяти книжок, двадцять із яких – історичні романи, присвячені білим плямам в українській історії – від часів Київської Русі до Євромайдану. Натомість білих плям у творчості й житті самого Іваничука майже не лишилося: маємо кілька документальних фільмів про письменника, видані щоденники, збірку інтерв’ю, спогади про дитинство, колег і наставників, роботу в парламенті, а кілька років тому з’явився ще й десятитомник з його головними романами.
Роман Іваничук називав себе дуже педантичною людиною, і цей педантизм і самовідданість проявлялися не лише в побутових деталях, а й у життєвій долі письменника: ні в його власних спогадах, ні у свідченнях колег не знайшлося підтвердження тому, щоб він десь схибив, поступився чи пішов на компроміс.
Це інтерв’ю – спроба дізнатися, як можна було стати відомим історичним романістом у радянські часи, коли історія, а тим паче українська, трактувалася в зручний владі спосіб, а за будь-який успіх слід було заплатити непомірно високу ціну. Іваничук не боявся говорити про творчі компроміси, але не погодився, що йому колись хоч би раз довелося піти на компроміси з совістю.
УП. Культура публікує фрагменти з інтерв’ю, яке вийде у третьому томі проекту “RECвізити. Антологія письменницьких голосів” “Видавництва Старого Лева”.
Продовження – тут.
Улюблений сайт літературної критики
