Квіти зла, яйця динозавра

Презентація збірки малої прози легендарного українського письменника Олеся Ульяненка «Яйця динозавра» відбулася цьогоріч на Книжковому Арсеналі. У книжку, що її упорядкували Євгенія Чуприна й Мирослав Слабошпицький, увійшли дев’ятнадцять оповідань і одна невелика повість. За словами упорядниці, зібрали всі оповідання, які вдалося знайти. Місце й рік написання у збірці не наводять: хоча відомо, що тексти ці було написано в Києві, дату створення важко встановити, позаяк більшу частину текстів добуто з різних часописів. Деякі ж Євгенія Чуприна взяла із власного архіву, тож вони друкуються вперше. Видання стильно оформлене, відзначу й вдало підібрані ілюстрації Олександри Вороніної. Припускаю, не ознайомлена з творчістю письменника людина очевидно зацікавиться, узявши в руки цю книжку; тим паче спрагло сприймуть «Яйця динозавра» шанувальники таланту Ульяненка.

Проза Олеся Ульяненка, зокрема дана збірка, – «страшна, складна, іноді малопристойна, а іноді гомерично смішна», як сказано в анотації, – дуже густа, часто безабзацова, концентрована, це відверто незатишний «лонґрід», що не дає читачеві перевести подих. Місцями стиль та образи явно відсилають до Гоголя, як у випадку з алкогольними чортами й гротесковими комахами («Муха»). Письменник майстерно володіє мовою, вправно бавиться перепадами тональності – наприклад, прописуючи із неймовірним ліризмом суспільні низи. Його улюблені теми – біль, страждання, смерть, гіркота останніх днів, відведених людині, наближення кінця, неминуча трагедія, що висить у повітрі. Він пропонує напрочуд сильні зорові образи, відшліфовані акмеїстичною точністю деталей, тонким трагізмом дрібниць, – читаєш, наче дивишся фестивальну короткометражку. Ульяненко пише так, що забуваєш про що, та й направду байдуже, хочеться лише пливти в його потоці далі, далі. «І тільки ота пам’ять, що розламувала череп, повертала до білих, обкладених білою кахлею нічних готелів для інтуристів, де вестибюлі, декоративні пальми та розмазані пики швейцарів; підворіття, облуплені стіни та налякані сутенери, де свист велосипедного ланцюга не обіцяє нічого іншого, що може обіцяти, й останнє – як м’яко, безвільно сповзає по дверному косяку тіло Гроша, прохромлене заточкою, у маленькому вечорі пізньої осені». Що це? Стандартна новина з рубрики «кримінальна хроніка», виписана так, що власне подія губиться в багатстві стилю, з його неочікуваною ліричною складовою, вибагливістю метафор, суґестивним заколисуванням, щоб у певну мить раз! – і зарядити читачеві під дих. І після емоційного сплеску далі провадити в’язку оповідь, якій несила опиратися і яку можна закінчити словами на зразок: «Що цікавого в цій історії?.. Судіть самі. На всіх не вгодиш, але за правдивість її відповідаю». Такий стислий авторський коментар на завершення створює ефект історії розказаної – приміром, десь у поїзді під випивку.

Тексти ці пройняті делікатним гуманізмом. Враження, що автор намагається – ба ні, здається, таки розуміє – бридкого злочинця, юну проститутку, неприкаяного алкоголіка, чи не кожного персонажа, який потрапляє в його поле зору, – і хоче передати читачеві це розуміння, ненав’язливо заразивши ним: мовляв, просто дивися, не судячи, це ближній твій. Видається, тут працює модель саме християнського гуманізму. Хоча від ближніх, яких підбирає Ульяненко, часом стає страшно чи відверто зле. Адже дистанцію між читачем і героями майже стерто, попри маргінальність останніх, на чому наголошують в усіх літературознавчих матеріалах на тему. Утім, не такі вони й маргінали, ці персонажі. Швидше сам почуваєшся маргіналом під час читання, тож навіть вдячно приймаєш болісне зближення із цим практично бодлерівським світом. Попри дискомфорт і збентеження, читач Ульяненка потрапляє в ситуацію, якої не можна змінити, тому доводиться здатися – або ж змінити власне ставлення. Як змиритися з тим, що у напханому вагоні поряд стоїть смердючий бомж. Це реальність, від якої, звісно, можна відмежуватись, але ніхто не гарантує, що завтра вона не підійде упритул і не дихне кількаденним перегаром. Або й наблює на штани.

«Яйця динозавра» – це світ людських трагедій і трагікомедій, зав’язаних на підлості, обмані, малодушності, лихові, злочині, рай «блаженних мук, де на тонких стеблинах ростуть, звиваються химерні квіти зла», згадуючи Рильського. Та прикметно, що акцент ніколи не робиться на певному вчинку. Ульяненко натомість обирає різнобарвне багатоголосся, утримуючись від оцінок і діагнозів і нікому не віддаючи переваги перед іншими, знову-таки, у християнському дусі рівно ставлячись до всіх: «Я говорю до себе, я звертаюся до Бога, що коли прийду додому, то поставлю за всіх по свічці» («Молитва»). У пронизливому оповіданні «Біля самого синього моря» дружина центрального персонажа – повія. Ця інформація подається на бекґраунді, так само, як море, дощ, осінь, спогади. Мовляв, буває і так, але не це головне у переломленні кількох реальностей (споминів, писання, свідомості, затуманеної ліками й алкоголем, власне дійсності). Фінальна сцена тексту, до речі, вражає біблійною образністю: п’яна блудниця засинає біля ніг мертвого стражденника, який дарував їй любов. В ульяненківському просторі немає однозначно поганих чи хороших людей; це просто життя, сумне й абсурдне, смішне до гіркоти. Так уже влаштований світ, у якому розподілено ролі, що від них нікуди не дітися: маєш прожити своє кіно до кінця. Треба визнати, справедливість тут іноді торжествує – і тоді її вершитель постає знаряддям Всевишнього («Жиган», «Ірка»).

Нині в середовищі критиків модно радити літературу «на сезон». На коли ж рекомендувати Олеся Ульяненка? Вважаю, для його книжок нема відповідного часу, а читати треба неодмінно, хоча це завжди – біль і дискомфорт, разом із якими йдуть катарсичне очищення, примирення зі світом, своєрідне просвітлення. За кілька днів настане серпень. «Найулюбленіша пора поетів та смерті», важкий і задушливий, зрілий і прекрасний. Мов Ульяненкова проза.