Українська тема в американській літературі існує здавна і, з різних міркувань, видається надзвичайно прикметною. Центральною її, звичайно, не можна назвати, проте нав’язливою та періодично знаковою – безсумнівно.
2016 рік у цьому аспекті розпочався більш ніж символічно. У першому числі «Нью-Йоркера» від 4 січня Джейкоб Шорз-Арґуелло подав свій вільний вірш «В Україні». Давно такого не пам’ятаю, щоб у провідному американському часописі з’являлись художні тексти, присвячені винятково Україні, та ще й з Україною в заголовку. У цьому верлібрі ліричний герой із якимсь Дмитрієм (цікаво, чому не Дмитром?) вирушають кіньми на полювання, Дмитрій тихцем молиться, довколо бігають мисливські собаки, а один із них навіть отримує лимонне тістечко. Щодо художніх якостей тексту – до автора жодних питань, є лише одне глобальне: до чого тут Україна?
Десь так само українська тема непокоїть і відомих американських письменників, і до того ж дуже часто в доволі особливий і показовий спосіб. Так, зокрема, у травні однією з мистецьких подій року вже стала поява нового роману «Нуль К» Дона Делілло, майже 80-річного «живого класика» літератури США, де також не обійдено сучасні події в нашій країні.
Роман довгочікуваний (попередній був 6 років тому) і відчутно силуваний. Мова твору іноді нагадує стиль пізнього Толстого: прості, беземоційні фрази, об’єктивний і невиразний оповідач, надлаконічні описи. Останнє подеколи навіть доведене до абсурду, адже кімнату головного персонажа, приміром, описано так: «Стеля була низька, ліжко – ліжкоподібне, стілець був як стілець».
Деякі критики вже встигли завважити, що Делілло написав свою «Книгу мертвих», і це дійсно текст про смерть (а конкретніше – про межу буття і небуття), а тому оминути Україну американському прозаїку було дуже важко. Адже, хоч як прикро, у світових ЗМІ Україна зараз – це не там, де живуть, а там, де помирають.
Фабула роману – відносно нескладна. У першій частині («У часи Челябінська») оповідач Джеффрі Локгарт разом із батьком-мільярдером Россом опиняється у втаємничому поселенні-лабораторії «Конвергенція» (певному осередку трансгуманізму) в Середній Азії, неподалік Челябінська, де друга дружина Росса, смертельнохвора Артис Мартино, готується до заморожування (кріонічного припинення) задля майбутнього експериментування та «воскресіння» в тілі, зміненому наноботами. У другій частині («У часи Костянтинівки») батько, який інвестує значні кошти в «Конвергенцію», відчуває, що все ж не може жити без коханої і зважується вчинити так само, як і вона. Джеффрі тим часом має стосунки з Еммою Бреслоу, яка колись всиновила в українському сиротинці хлопчика Стека, і тепер він, чотирнадцятирічний, дуже цікавиться історією і, зрештою, тікає від Емми, щоб доєднатися до добровольчого батальйону і померти на Батьківщині, біля Костянтинівки (Джеффрі бачить його загибель на екрані в «Конвергенції», де транслюють різноманітний відео-арт). Між цими розділами є частина за назвою «Артис Мартино», де у формі «потоку свідомості» відтворюється її монолог, розщеплений на першу та третю особи, коли вона «прокидається» у проміжному стані. Спроба відтворити цей голос з потойбіччя, цю мову смерті, вочевидь, і було головною метою Делілло. Хоч ідеться також і про те, що подібна художня мова – це вже смерть літератури, бо ім’я Артис, зважаючи на те, що з нею відбувається, безперечно, невипадкове: Artis – art (мистецтво) + is (є). Риторичне питання письменника можна розшифровувати по-різному: Мистецтво нині і не живе, і не мертве? Чи крім мистецтва більше нічого нема?
Дон Делліло багато разів зазначав, що сюжет для нього – вторинний, а найважливіше – мова (тому він, до речі, так захоплюється Беккетом). У відомому інтерв’ю 1993 року журналу «Паріс Ревю» він казав: «Основна робота вибудовується довкола речення. Це те, що я маю на увазі, коли називаю себе письменником. Я конструюю речення».
За Делілло вже давно закріпилася слава візіонера та американської Кассандри. У «Мао ІІ» (1991) він передбачив теперішній світ із постійними терористичними загрозами. На обкладинці його найбільшого роману «Підземний світ» (1997) – башти-близнюки Всесвітнього торгового центру в тумані, схожому на дим, і птах, схожий на літак. А в екранізованому «Космополісі» (2003) уже проглядається фінансова криза 2008 року. Причина такої надчутливості митця («канарки в шахті», як сказав Курт Воннеґут) – у його специфічній відстороненості та якійсь загостреній застережливості. У нього досі немає електронної пошти, а свої книги він, як і 50 років тому, вистукує на старій друкарській машинці.
Кожен його роман – це не так аналіз сьогодення, як прозирання у прийдешнє крізь словесне плетиво, спроба описати відгомін події, яка ще не відбулася. І найважливішою з таких подій, безперечно, є смерть, як однієї людини, так і цілого світу. Тому поява України в його текстах має нас тішити принаймні тим, що в нього вона – частина майбутнього, простір, за який варто помирати. Україну зрідка згадують у світовому контексті як культурний простір, проте доволі часто – як простір смерті. У «Нуль К», зокрема, Стек у своїй кімнаті дуже любить стояти перед величезною мапою СРСР, «співставляючи свої чіпкі особисті спогади про полишеність із колективною пам’яттю про старі злочини, голодомори, організовані Сталіним, що вбили мільйони українців».
Найточніше описав зміст і ідею роману Дона Делілло його старший колега і друг Джозеф Макелрой: «Я читав „Нуль K” і листувався з ним щодо цього. Емоції, здається, скрізь доволі приглушені у книзі. Упродовж усього цього детального опису кріоспоруди я відчував, що роман – це розширена метафора переживання сином свого примирення з другим шлюбом батька і того очевидного факту, що його батько любить другу дружину. Дон говорив про те, як складно було її писати, але мою спробу не коментував».
Складно не погодитися, бо кому, як не нам, знати, що писати про Україну завжди складно.
