Читати книжки про книжки – це потрапляти в літературний фрактал: ти читаєш про те, як читають інші, які розповідають, як читати. Отже, маємо цілий лабіринт з інтерпретацій. Найбільше я боюся нав’язаних інтерпретацій, тому навіть анотацію на обкладинці пропускаю, аби мені мимоволі щось не нав’язали. Тож я щиро радію, що сам Едґар По потрапив мені до рук на 12 років раніше, ніж есей «Вкрадений лист» Лакана, а Джейн Остін – задовго до того, як я прочитала чудові «Листи до Аліси, що починає читати Джейн Остін» Фей Велдон. Проте цього разу я ризикнула взяти до рук три книжки, темою яких є література як така.
«Навіщо читати» Шарля Данціга
«Навіщо читати» Шарля Данціга – збірка есеїв, об’єднаних спільною темою, точніше, спільним запитанням. Беручи до рук книжку із такою назвою, мимоволі очікуєш, що автор тобі пояснить, який сенс має процес читання і, головне, як заохотити друзів/дітей/батьків до читання, пояснивши, що це необхідніше за сон та повітря. Або, щонайменше, на тому самому рівні важливості. Проте книжка Данціга – це аж ніяк не інструкція і навіть не збірка переконливих есеїв, а, швидше, сповідь постійного члена зібрання анонімних бібліофілів. Данціг піднімається і каже: «Вітаю, я Шарль. І я люблю читати. Понад усе. А які проблеми у вас?» А у нас їх теж чимало.
Ці 76 коротких есеїв – по дві-три сторінки кожен – викликають глибоке відчуття співпричетності: так, ми теж читали з ліхтариком під ковдрою, так, ми теж наштовхувалися на людей і речі, бо тримали в руках книжку, так, нас теж у дитинстві батьки вмовляли погратися на вулиці замість того, аби псувати зір у темній кімнаті над черговими пригодами Голмса.
«Навіщо читати» – не про те, як розуміти Пруста, це про те, як Пруста любила бабуся Шарля, а він любив її і чай із печивом. Так поступово у життя хлопчика увійшли Пруст, Марґеріт Дюрас, Кафка, Капоте, Жан де Ла Віль де Мірмон, Семюел Беккет, Доріс Лессінг, Флобер і чимало інших знайомих та незнайомих українському читачеві авторів. Це книжка про те, як подолати принаймні половину «Людини без властивостей» Роберта Музіля і чому невиховано (а як ще може закоханий у коротку форму француз назвати роман понад 1000 сторінок завдовжки) писати такі романи. Про те, як у юності автор відмовився від майбутнього у медицині заради літератури.
«Навіщо читати» не навчить любові, як і будь-яка книжка про любов, проте нагадає, як важливо свою любов берегти, тим паче, коли йдеться про любов до читання. Крім того, це одне з найкращих джерел афоризмів, що потрапляли мені до рук. «Хороший читач – це майстер татуажу», бо він викарбовує свої думки на полях поруч із авторськими. «Я значно більше люблю читати, ніж розважатися», бо читання для автора – розвага.
Данціг не вперше пише про літературу. До того вже була «Примхлива енциклопедія всього і нічого» з ілюстраціями відомого карикатуриста Жана Плантю, «Егоїстичний словник французької літератури» – більше «егоїстичний», ніж «словник», – і статті для «Magazine littéraire». Із кожним твором автор стає все більш іронічним і менш академічним. Хоча легкі витончені есеї, які найбільше нагадують французькі фейлетони ХІХ століття, навряд чи відкриють несподівані літературні горизонти (от за цим вже краще до Лакана або до ранніх студій самого Данціга), вони точно подарують цілком бартівську насолоду від тексту. Адже якщо Данціг і наважується чогось нас вчити – то це того, як бути егоїстичними читачами, тобто як любити свої книжки і не зважати на чужі інтерпретації.
«Що таке українська література» Леоніда Ушкалова
«Привіт, я – Леонід Ушкалов, мене ви мусите пам’ятати за такими книжками, як «Світ українського бароко: філологічні етюди», «Есеї про українське бароко», «Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду»», – мала б початися історія української літератури від Леоніда Ушкалова. Адже автор, навіть якщо пише не про бароко, пише трішечки про бароко. 45 есеїв, що увійшли до книжки, вперше було надруковано у 2012–2013 роках на шпальтах газети «Україна молода». Тож у цьому виданні зібралася непогана компанія: Сковорода, Нік Бажан (саме він, а не Микола Платонович), Шевченко і Шатобріан, Гоголь, Франко, Леся Українка, Кобилянська, Винниченко, Хвильовий, Теліга, Драгоманов, Квітка-Основ’яненко, Йогансен, Яновський. Всі ці чудові і стерпні автори пов’язані не лише між собою, а й зі своїми локусами, далекими колегами, літературними батьками і навіть пра-пра-прадідусями. Як саме? Окремими образами, сміхом, снами, тим, що вони пили, як уявляли щастя і які вірші писали про Харків. Ушкалов пропонує нам не традиційний набір коротких біографій, які прийнято вміщати у шкільних хрестоматіях перед уривками з творів, але й не докладний академічний аналіз, як-от в «Українському бароковому богомисленні». Це замальовки, історії повсякдення і короткі етюди, що мають допомогти читачеві вибудувати власний канон – проте не іконостас.
Для того, аби «спіймати» окремі алюзії, доведеться буквально дивитися крізь «підзорну трубу Аристотеля» і добре пам’ятати тексти XVII-XVIII ст. Проте книжці годі закинути снобізм, швидше, це умбертоеківське читання для всіх: кожен знайде свій шар смислів і відчуває власне очуднення. Тож один читач зможе пропустити черговий опис дискусії між Вороним і Франком, а комусь це стане у пригоді. Хтось усміхнеться, згадуючи вірші Маяковського про Харків, а хтось їх прогортає.
Своїм усвідомленим суб’єктивізмом книжка «Що таке українська література» схожа на «Егоїстичний словник французької літератури» вже згадуваного Шарля Данціга, а уважністю до деталей нагадує популярні на заході біографії Пітера Акройда. Хоча часом все ж годі позбутися відчуття, що про частину авторів Ушкалов пише, орієнтуючись не на власний, а на прийнятий у нас канон. Або це я просто так не люблю Квітку-Основ’яненка. Читати Ушкалова буває не менш цікаво, ніж авторів, яких він аналізує, тож чекатимемо, коли, наступного року світ побачить нова праця автора «Михайло Драгоманов. Ненаписана історія української літератури». А поки – keep calm and memento baroсco.
«Кабульський книгар» Осне Саєрстад
«Кабульський книгар» норвезької журналістки Осне Саєрстад навряд чи можна назвати художнім твором, хоча саме так його називає сама Осне. Швидше, це художній репортаж, у якому авторка дотримується фактів і лише фактів, хай якими неприємними вони можуть видатися рафінованому європейському читачеві.
Головна героїня разом із НАТО входить у Кабул. Потрапивши не в романтизований європейцями східний локус, як його зобразив би Едвард Саїд, а у хаотичне нагромадження руїн, Осне намагається відшукати бодай рештки культури на цій чужомовній території. Так вона натрапляє на книгарню Султана Хана – місцевого представника середнього класу, що непогано розмовляє англійською і, на перший погляд, може стати посередником між східною та західною культурами.
Проте насправді, «Кабульський книгар» – не про діалог, а про мовчання, не про взаємодію культур, а про їх абсолютну герметичність. Осне розповідають лише те, що їй варто знати, перекладають лише ті розмови, до яких вона може мати доступ, а становище шанованої гості – це не стільки привілей, скільки свідоме обмеження руху фізичного і руху думки. Осне постійно доводиться щось ховати: обличчя під паранджею, крізь сітку якої погано видно, емоції – під машкарою удаваного спокою, обурення деякими традиціями – під ліберальною толерантністю і щирим бажанням зрозуміти Іншого. Часто журналістка все ж не може стримати гнів: коли чує про Міністерство моралі (чим не Орвелл?), організоване талібами, коли бачить, що навіть Султан Хан не вважає за потрібне поважати дружину, з якою прожив не одне десятиліття, коли дізнається, що жінки змушені їхати у багажнику таксі, якщо на заднє сидіння бажає сісти чоловік, коли чує історії про те, як таліби спалювали книжки із зображенням людей, коли усвідомлює, що навіть спроба боротьби тут приречена на поразку. Це обурення, що не виливається у дію, проте стає текстом і так передається читачеві.
Зовсім не по-європейськи барвиста і багатослівна англійська, якою розмовляють Султан та його діти – проте не дружини, адже вони права голосу не мають – не відкриває, а приховує, огортає слова серпанком метафор. Можливо, саме тому один із центральних образів цього твору – спалена книга, медіатор, що ніколи не виконає своєї функції, думка, яка ніколи не перетвориться на слово, діалог, що зазнав комунікативної поразки.
Світ Кабула поділено на дві частини, так само як і будинок Хана: чоловічу та жіночу. Автобуси, крамниці, навіть столи у дружини та чоловіка різні, і зовсім різні їхні долі у цьому давньому місті. Схвалені чесноти місцевих жінок – смирення, терпіння, скромність і бажання догодити чоловікові – викликають в емансипованої Осне спочатку нерозуміння, згодом – спротив, і, нарешті, гірке відчуття безсилля. Адже до кінця авторка так і не визначить для себе: де межа між повагою до інакшості і бажанням дати місцевим жінкам хоча б шанс обрати щось самостійно – від одягу до теми розмови. «Кабульський книгар» піднімає важливу тему: чи можемо ми щось змінити у таких країнах і, головне, чи маємо на це право? Адже те, що у місто увійшов Північноатлантичний альянс, зовсім не означає, що сюди увійшла західна культура.
«Кабульський книгар» – книжка без героя, якщо тільки не називати героєм саме місто. Частково – це історія спалених книжок на тлі війни. Частково – оповідь про дике, зовсім не легоффівське середньовіччя, яке існує неподалік від розвиненої Європи. Середньовіччя, де 90% не вміють читати, американські зачіски й навіть повітряні змії ще нещодавно були заборонені, а за стіл переговорів із бізнес-партнерами сідали мулли, які досі щиро бажають повернути країну до VII століття – часів життя пророка Магомета. Нарешті, це оповідь про традиції і потребу їх змінювати. Те, про що іноді забувають і у нас, в Україні.
Більше бліц-оглядів читайте тут.
