Анна Вовченко: «У текстах Монтгомері багато паралелей із нашою реальністю»

Чотири роки тривала перекладацька епопея української Люсі Мод Монтгомері. Цього року вийшов останній, восьмий, роман із циклу про рудокосу дівчинку Енн, яка так полюбилася українським читачам. Від 2012 року, коли вийшов перший роман «Енн із Зелених Дахів», видавництво «Урбіно» надрукувало майже 40 тисяч примірників книжок Монтгомері. Про переклад цікавезної окталогії, її впливи на українську літературну мову, феномен Енн і дивовижні збіги з сучасним життям – в розмові з перекладачкою Анною Вовченко.

– Розкажи, як відбулося ваше з Енн знайомство.
– З Енн ми познайомилися випадково й у кілька етапів – спочатку я прочитала перший том, навіть не думаючи, що колись мене з цією книжкою пов’яже такий тривалий діалог. Тоді, на початку 2010-х, я мріяла якось ближче підійти до іноземної літератури, хотіла перекладати, робила це «в шухляду» й журилася, що навряд чи з цього колись вийде щось справжнє, а тим паче помітне. У шухляду ж ліг і перший розділ «Енн із Зелених Дахів» – тепер уже можна зізнатися, що спочатку я була певна, буцім ніколи її не подужаю, не зможу ні почути, ні адаптувати мову авторки (схожі сумніви, до речі, з’являлися впродовж ледь не всієї роботи над першим томом – прийняття й порозуміння з книжкою прийшло не одразу). І в жодному разі я не думала, що моя перекладацька кар’єра колись рушить у цьому напрямі. Пам’ятаю, як лист від видавця з пропозицією співпраці мене водночас здивував і ні: попри несподіванку, бо я була готова почути негативну відповідь, на той момент я вже знала, що, мабуть, зможу впоратися з таким викликом. Цілком можливо, до речі, що тут не обійшлося без цитати з Іздрика: «Елементарно збувається будь-яка фігня, варто лише її записати». За два місяці до початку роботи над «Енн» я записала, що хочу нарешті почати перекладати книжки по-справжньому. Думаю, пані Монтгомері оцінила б такий поворот сюжету.

– Енн читається українською так, мовби вона українською й була написана. Чи доводилося втручатися в стилістику оригіналу? Взагалі: що не вдалося перекласти так, як Ти хотіла? А що навпаки – вдалося?
– Втручатися в стилістику оригіналу я взагалі вважаю неприпустимою практикою, що зазвичай призводить до невтішних результатів і карикатурних ситуацій, у яких персонаж чи автор перестають бути собою, тому від усієї книжки складається враження нездоланної штучності. Це як у взаєминах із людьми – їх можна розуміти, шукати точки перетину ваших світоглядів, але в жодному разі не перелицьовувати під себе, інакше все рано чи пізно закінчиться крахом. Не можна перекладати з позиції «як персонаж сказав би те чи назвав оце, якби був українцем»; прийнятний варіант – «як він – тодішній! (адже у випадку з «Енн» ідеться про столітню часову відстань між нами й авторкою) – зробив би це, якби говорив сучасною українською мовою», а це не одне й те саме. Хиткий місток, на якому доводиться постійно балансувати, зважаючи ще й на те, щоб цитати з Біблії та класичної літератури повинні гармонійно почуватися в українському тексті, бо для героїв Монтгомері все це – елементи звичного щоденного побуту. І, звісно, не забувати про читача, для якого виконується переклад, якому має бути цікаво й зрозуміло, і який повинен вірити написаному. Тоді можна сподіватися, що ти не зробив ведмежої послуги ні йому, ні автору, ні своїй мові. Не мені судити про те, чи дотриманий цей баланс в українському тексті, та якщо так – саме його я вважатиму своєю головною перекладацькою знахідкою.

Що ж до «втраченого в перекладі» – його, на жаль, не бракує, надто у випадках гри слів, яку не завжди випадає пояснити в примітці. Особливо це стосується імен персонажів, часто більш промовистих, ніж здається на перший погляд. Скажімо, Діана зі своїм надто пишним і легковажним, на думку односельців, ім’ям (пам’ятаєш, як Метью мимохідь говорить про це ще в першому томі?), після шлюбу бере собі прізвище Wright і дуже скоро стає поважною, дорослою, досвідченою, мудрою матроною, яка завжди й в усьому right щодо плину життя, принаймні в розмові з Енн. Ми не знаємо й ніколи вже не дізнаємося, чи це навмисний гумористичний штрих, та якщо так – адекватно відтворити його українською неможливо. Сьюзен Бейкер, служниця в домі дорослої Енн, недарма пече найкращі торти на всьому Острові Принца Едварда. Джем (Jem), найстарший син Енн, мусить, як уважає його мати, носити ім’я, що починається з літери g (gem – «скарб»). Я вагалася, чи вдаватися тут до послуг української омонімії. Зрештою, вдалася, але «солодке ім’я» все ж не робить хлопчика тією безцінною винагородою, якою, після пережитого страждання, сприймає його «оригінальна» Енн. І таких невловних спалахів, непередаваних іншими мовами, проте дуже важливих для емоційної тканини оповіді, багато в усіх восьми книжках.

– Як Ти вважаєш, чому цикл, якому вже сотня років, так полюбився українським читачам?
– Мабуть, цикл і тепер приваблює тим, чим приваблював і сучасників сто років тому: незмінною увагою до людей і того, що робить їх саме ними, такими, якими вони зрештою є. Умінням прислухатися до кожного, і то дуже природно й ненаграно. Незмінним почуттям гумору й надзвичайно вишуканою, філігранною мовою. Автор, який так дбайливо ставиться до цього смислотворчого інструмента, робить величезну послугу не лише читачам, а й літературі в цілому – я думаю, усім не завадило би пам’ятати про це. І, звісно, проникливою психологічною майстерністю авторки – саме вона, зрештою, дозволяє побачити, що сучасники Енн, зрештою, нічим не відрізняються від наших, і в них буває цікаво, іноді смішно, а часом і дуже гірко впізнати самих себе.

– Монтгомері напрочуд вдавалися другорядні персонажі. У кожній із восьми книжок є дуже яскраві характери, яких хочеться обійняти й невпинно цитувати. Які Твої улюблені, за що їх любиш?
– Мабуть, доки ти не поставила мені цього запитання, я по-справжньому не замислювалася, як виразно прочитується в романах Монтгомері надзвичайно важлива теза, актуальна в усі часи й для всіх народів: кожна людина варта уваги, поваги й любові, кожна чимось особлива, а в житті другорядних людей не буває. Мабуть, саме тому всі, навіть негативні, персонажі «Енн…» виписані так детально, точно й справедливо, аж виокремити когось одного стає надзвичайно важко, а тим паче сказати, чим вони дорогі мені. Утім, не можу приховати свого особливого ставлення до Метью й Марілли, які наважилися прийняти в своє життя любов, що докорінно змінила ввесь їхній світ (на жаль, не всім стає внутрішньої рішучості на таке; на жаль, це часто спричинює велику кількість трагедій і зламаних доль), капітана Джима, здатного самою своєю присутністю поруч дати відповідь на безліч невисловлених, але надзвичайно важливих запитань, які людина ставить сама собі і від яких залежить усе її подальше життя, і всієї родини Мередітів – за те, що їм так пощастило одне з одним. Мені здається, відчуття дому й родинної підтримки виписані в їхньому життєписі навіть глибше, ніж в історії сім’ї самої Енн. До них можуть дорівнятися хіба взаємини Енн із Маріллою; усе це – описи, великої вдячності за найдорожчих людей у житті. І до Понеділка, звісно – але тут, я думаю, навіть не треба пояснювати, чому.

– Енн проходить за вісім книжок довгий шлях, її характер змінюється найбільше. Вона дорослішає, мудрішає, переживає радість і горе. Скажи, в Тебе бували з нею внутрішні суперечки як із персонажем? Приміром, я дуже побивалася, коли вона покинула кар’єру й цілий рік просиділа в Домі Мрії. Принаймні мені здалося, що такій діяльній і незалежній жінці бракувало роботи в школі. Здалося навіть, що Монтгомері в цьому томі відступилася від своїх емансипованих поглядів.
– Авжеж, виникали. Мені здається, з іншою людиною – живою, із плоті й крові, чи літературним персонажем – неможливо бути згодним в усьому. Тим незрідка й цінне спілкування – звісно, якщо бодай намагатися не перелицьовувати людей і не робити їх подібними до себе. Що ж до Енн – вона таки часом уміє роздратувати своїм «учительським» тоном, тим самим, який проривається в неї – із Леслі Мур, із Кетрін Брук, колегою по роботі в Саммерсайдській школі – і з якого вона підсміюється, коли ним грішить, скажімо, Діана Баррі. Енн сподівається, що її почуття гумору вбереже її від такого, та це вдається не завжди, і я дуже вдячна Люсі Монтгомері, що й цим рисам вона знайшла місце в портреті своєї героїні, написаному дуже тепло й щиро. Цінне й ненав’язливе нагадування про те, що любов та сліпе обожнювання – не ідентичні поняття, і що добре ставлення цінне тоді, коли чесне.

Якщо ми вже згадали Леслі Мур, не можу оминути увагою її гіркого монологу – розповіді про власне життя й переживання, у тому числі й щодо Енн, і не зазначити, що не одна жінка чи дівчина, якій у житті пощастило бодай трохи менше, ніж Енн Ширлі (а їй, погодьмося, у дитинстві й молодості дивом пощастило уникнути кількох дуже гірких трагедій), визнає, що він не позбавлений слушності. Досвід нової людяності згодом приходить до Енн, хоч і шкода, що це стається – у неї й загалом у людей – із проживанням власного горя.

Що ж до року нудьги в Домі Мрії – зважаймо, що тодішні суспільні приписи щодо зайнятості дружин і матерів поза родиною істотно відрізнялися від теперішніх, та й побут забирав більше часу, ніж сьогодні в нас, тож особливого вибору ні Енн, ні її авторка, на жаль, не мали. З іншого боку, це цікавий ґрунт для роздумів про внутрішню еволюцію жінки від середини ХІХ століття. Хоча, звісно, у наших посестер тут-і-нині попереду ще багато роботи й непростих викликів.

«Енн…» називають феміністичною вікторіанською прозою – мовляв, сільська дівчина, яка навчається, працює, забезпечує себе сама й уміє ні від кого не залежати, веде, як на ті часи, революційний, а то й зухвалий спосіб життя. Проте, як на мене, фемінізм її починається не з вищої освіти, а з тієї миті, коли вона б’є Гілберта грифельною дошкою по голові у відповідь на смикання за косу. Тобто йдеться про фемінізм як уміння відстояти кордони власної особистої й особистісної недоторканності, попри те, що вчитель карає в підсумку саме її, бо вона вчинила «непростимо нежіночно». Про цей аспект фемінізму в нас нарешті почали говорити, хоча загалом ситуація в Канаді середини ХІХ століття й Україні початку ХХІ-го поки що істотно не відрізняється. Утім, вертаючись до питання самореалізації – людина, з дитинства свідома власної особистості, не втратить її за жодних формальних обставин життя. Власне, це й відбувається з Енн, і цілком можливо, що, якби в ситуації з косою й грифельною дошкою вона повелася інакше, ми зрештою читали би зовсім іншу історію.

– Енн у цьому повторила долю авторки? Цікаво, що в серіалі-екранізації сценаристи дозволили Енн прожити альтернативне життя – скуштувати письменницької слави, відстрочити сімейне життя…
– У дечому, звісно, повторила. І не один реальний її знайомий чи друг став прототипом для героїв окталогії. Щодо письменницьких амбіцій і «згадок у літературних довідниках», – тут, звісно, Монтгомері здобулася на більшу славу, ніж її героїня; утім, не беруся стверджувати напевне, але мені здається, то була для неї велика розрада в житті, де їй довелося спізнати багато лиха (хоч, попри те, я певна, вона хотіла й уміла бути щасливою), – смерть рідної дитини, невиліковна хвороба чоловіка, самотність і депресія, що зрештою призвела до її самогубства… Дещо з цього дісталося від авторки не тільки Енн, а й другорядним героїням – Леслі Мур чи маленькій Елізабет, яка виховується в домі суворої, неласкавої бабці, як то сталося й із самою авторкою, чи Старій Леді Ллойд із «Ейвонлійських хронік» (хоч її історія має відносно щасливе завершення). Хоча найбільше, звісно, збігів у долях авторки й головної героїні. «Енн..» справляє враження такої собі альтернативної історії Люсі Монтгомері – життя, яке вона хотіла би прожити сама, описане не заздрісно, але, цитуючи «Дітей з Долини Райдуг», із печаллю «надто лагідною та смиренною, щоб видаватися заздрістю». Такою часто буває щира, але нерозділена любов.

– В останній книжці циклу, «Рілла з Інглсайду», дуже правдиво описано життя в тилу й зокрема роль жінок у війні. Мені дуже запало в душу це їхнє інглсайдівське: ми мусимо бути героїнями, мусимо робити свою справу тут, ми не повинні розкисати. У Тебе, певне, не раз виникали дежавю?
– Мені було дуже дивно й сумно перекладати цю книжку саме тому, що активна мова війни в цей самий час сформувалася в нас самих. Утім, можливо, саме вона й допомогла зробити переклад таким, яким він вийшов, зіграла роль такої собі машини часу. Під час роботи в мене було відчуття не так дежавю, як воннегутівського хроно-синкластичного інфундибулуму й можливості трохи побути тральфамадорцями, які вміли мандрувати в часі в будь-яку мить свого життя й тому ніколи не помирали. Надто що фактичних паралелей із нашою реальністю в тексті дуже багато: болючі очікування звісток з фронтів, допомога в тилу (чого варті хоча б ці мойри, які тоді плели сірі солдатські шкарпетки, а нині – маскувальні сітки (даруй таке, можливо, дещо пафосне висловлювання)). Друзі, які сваряться через різні погляди на перебіг воєнних дій, «ватник» столітньої давності, який зневажає уряд, проте не гребує його соціальними виплатами, затоплений лайнер «Лузітанія», який страхітливо нагадує збитий у наші часи голландський боїнґ… хіба все перелічиш?

Насправді тема Першої світової війни мене цікавила дуже давно. Вона, боюся, не відпрацьована в нашій колективній свідомості так, як повинна була би бути – а між тим, неможливо переоцінити її вплив на життя навіть наших ровесників. Я думаю, так чи так саме вона вертається й вертатиметься до всіх народів і вимагатиме зрозуміти її разом із полеглими й очевидцями. Звісно, «Рілла з Інглсайду» – не підручник з історії – але, думаю, непоганий провідник в архетипічну казку, де треба назвати на ім’я того самого Дударя, який прийшов нині до нас після столітньої перерви, – назвати, щоб він зник, а ми одержали змогу жити далі без нього. Можливо, тепер – той самий третій раз, після якого в казці це зазвичай вдається.

– Переклад такого великого твору зазвичай впливає на розвиток мови, на яку перекладають. У процесі роботи Ти думала про те, що привнесе в українську сучасну мову переклад Монтгомері? Чи, можливо, вже привніс? Скажімо, я пам’ятаю, Ти відшукала безліч призабутих назв рослин. У моєму лексиконі оживилися завдяки Енн стокротки й муслінові сукні…
– Звісно, переклад надзвичайно потрібен цільовій мові, проте здебільшого не як засіб збагачення, а як свого роду тренажер. Атрофія мови тією чи іншою мірою неминуче настає без роботи із «зовнішніми» текстами, проте переклад нечасто приносить у мову те, чого в ній ніколи досі не було (принаймні не тоді, коли альтернативні звичним явища в тексті вимагають для себе цілком нових слів та означень) – скоріше виявляє її потенціал і допомагає «розкритися». Мова може все. Іншими засобами, зворотами, конструкціями, під іншим кутом зору – але описати будь-що. Тому принципово неперекладних текстів, як на мене, не існує – є перекладачі, які не знають усіх можливостей свого робочого інструмента. А ще, повторюся, мені здається, мова – досконала машина часу й місток для порозуміння між епохами.
Що ж до назв рослин і тканин – думаю, вони й сьогодні нікуди не зникли з активного лексикону людей, які мають із ними справу постійно, для яких це звичний щоденний побут. Тому привносити їх, як і все інше, у мову не треба – вони весь час перебувають там і завжди до наших послуг.

Розпитувала Ольга Купріян
Усі фото з фб