І тут вони зустрілися. Інтелектуал, який скаржиться на непрофесіоналізм сучасних журналістів (не знають теми, запитують одну й ту саму банальщину) та журналіст, здатний продертися крізь терни подібних скарг, почути інтелектуала й стати провідником між ним і суспільством.
«RECвізити. Антологія письменницьких голосів» Тетяни Терен – проект амбітний. Спробуй зібрати під одну обкладинку 20 письменників різних поколінь, кожен із яких має унікальний досвід життя та роботи (а на черзі ще й третій том). Це також титанічна праця: обробити масив інформації (твори автора, його інтерв’ю – це до розмови, а опісля – власне інтерв’ю, з літературною обробкою, редагуванням та узгодженням). Не менше зусиль вимагається і від опитуваного: змогти кілька годин не розпорошити концентрацію думок і тверджень. І ще одне: жанр інтерв’ю – це не той банальний пінг-понг обміну короткими питаннями та відповідями, до якого ми звикли, черпаючи інформацію з електронних медіа. Водночас, якщо воно претендує на глибинність, то буває, що журналіст зловживає своїм статусом, переобтяжуючи розмову розлогими й великомудрими розмірковуваннями. Витримати баланс, бути психологом й критиком водночас – критерії роботи грамотного журналіста.
Тетяні Терен вдалося знайти ненав’язливу форму передачі інформації: у цих текстах ви не знайдете питань інтерв’юера, тут лише відповіді (звідси і акцент у назві – «письменницькі голоси»). Але під час читання ви незримо відчуватиме її присутність, що проявляється в побудові текстів і розставленні акцентів: «день сьогоднішній, самохарактеристика, батьки, місце народження, сім’я, діти, пошук себе, робота з текстом, означення найважливіших слів і понять». Це ті реквізити, котрі визначають письменника не лише як публічну постать, а й як просто людину. Отож, пішли читати.
Є думка, що автора краще знати за його книжками, а не по життю. Думка, що має право на існування, але яку легко спростувати. Якщо людина має талант заволодіти нашими умами завдяки тексту, то виникає природна потреба дізнатися про неї більше: звідки цей дар, ці такі близькі тобі думки та ситуації. І тоді виявляється, що часто ми виростаємо з однакового бекґраунда, і усвідомлення цих зв’язків формує відчуття цілісності й співпричетності.
І це одна з найактуальніших тем для України – відчуття тяглості традицій, зв’язків. У «RECвізитах» вона розвинена голосом поета Маріянни Кіяновської: «На моє переконання, є одна місія людей культури, яка лишається у нас неусвідомленою, але яка багато ким тепер почала проговорюватися… Полягає вона в тому, що мусить існувати простір, де письменник-інтелектуал є доступним, де до нього можна підійти. Тільки так може бути відкритою лінія від учителя до учня – лінія спадкоємності… Ось чому я іноді говорю про величезну обділеність моєї літературної ґенерації, бо ми фактично виросли як сироти. Наше покоління письменників не існувало, наприклад, для шістдесятників».
Таку лінію спадкоємності автор проекту намацує, починаючи зі старшого покоління. Так, багатогранна Віра Вовк, похресниця митрополита Андрея Шептицького, визнає, що ї вчителями були Зеров, Рильський, Антонич і Тичина, вона співпрацювала з Юрієм Шевельовим, Василь Стус – її «названий брат», в Україні спілкувалася зокрема із Миколою Бажаном та Юрієм Смоличем, на Заході – з Євгеном Маланюком, входила в Нью-Йоркську літературну групу.
Про спадкоємність зустрічаємо в Андруховича, який мав із Ігорем Калинцем «страшенно теплі й приязні стосунки»: «…я був величезним шанувальником його поезії, він це відчував, зокрема, і з моїх віршів. Калинець бачив у мені такого наслідувача, а може, навіть щось більше».
Водночас голоси наших класиків важливі тим, що озвучують одну з найтрепетніших тем української історії – існування в системі тоталітарного контролю, страху й цензури. І питання «Як за таким умов можна залишатися людиною?» завжди стоятиме на порядку денному. Дехто обрав форму втечі й внутрішньої міграції (Василь Голобородько). Дехто – співпраці та компромісу (Іван Драч). Розмова з останнім цінна як одна з найщиріших. «Я не одного покаянного листа написав, коли притискували», – зізнається Іван Драч і додає – «Інакше тоді не можна було вижити», коли йдеться про комуністично-ідеологічні мотиви у творчості. Оксана Забужко у цій же книзі наполягає: «Я часто думаю, що історія незалежної України могла би скластися інакше, якби на початку 90-х троє тодішніх незаперечних національних авторитетів – Дмитро Павличко, Ліна Костенко й Іван Дзюба – виступили й розповіли, як вони свого часу уклали з КҐБ свій пакт про ненапад». Ці спогади й роздуми важливі для того, щоби проаналізувати й зрозуміти, а не засуджувати.
Як уже зазначалося вище, значну увагу в своїх інтерв’ю Тетяна Терен надає питанням походження та сімейним стосункам. Тобто тому, що дає базу й стає причиною найнесподіваніших трансформацій. Утомленому безглуздими світськими хроніками читачеві пропонують зайти у порівняно тиху гавань подружніх стосунків Анатолія Дімарова, Івана Дзюби, Івана Драча, Ігоря Калинця, Дмитра Павличка й отримати кілька уроків із сімейної психології. «Велика наука у шлюбі – вміти прощати одне одного. Ми з дружиною навчилися цього. Бувало погриземося до смерті, а потім раптом думаєш: «А чого ми посварилися?», – згадував Анатолій Дімаров. Або з роздумів Маріанни Кіяновської: «Взагалі за останні роки дуже змінилася формула материнства… Змінилася сама філософія ставлення до дитини: вона вже не заважає, її ніхто не викреслює і не ставить за дужки, вона є повноцінним співрозмовником і другом. Коли я так намагалася свою доньку виховувати, це був абсолютний виняток, і все одно вона росла в середовищі, де дитина відсувалася на марґінес». До слова, вимальовується тенденція, що чоловіки-письменники легше пускають у своє інтимне, аніж жінки: так, за рамками розмови з Ірен Роздобудько лишився поет Ігор Римарук, із Галиною Пагутяк – Кость Москалець, із Лесею Ворониною – Євген Гуцало. Винятком стала Оксана Забужко, яка майстерно препарувала свої два шлюби через призму родинної пам’яті.
Оскільки в українському інформаційному просторі топовою є тема Донбасу та східних теренів, уникнути її практично неможливо – чи то в приватній розмові, чи в публічній дискусії. У «RECвізитах» вона також присутня, але не домінуюча, а як один із пазлів політико-культурної карти України. Узагалі, в антології збалансовано представлені західні, центральні й східні голоси. Для повної репрезентативності не вистачає хіба південних, поліських, із Закарпаття та Буковини. Отже, почути культурний голос Донбасу в «Recвізитах» можна завдяки Василю Голобородьку, Сергію Жадану, Іванові Дзюбі, Ірен Роздобудько. Зі спогадів Івана Драча: «…може б, і не став українцем, якби в дитинстві не почув на бабусиному хуторі, як дівчата співали «Коло греблі шумлять верби…». У моїх Оленівських Кар’єрах нечисленна інтелігенція говорила російською, а ось у Сталіно, нинішньому Донецьку, в роки мого навчання було ще багато україномовних журналістів і письменників». Василь Голобородько, біженець із Луганська відзначає, що «якраз непромислові (україномовні. – Авт.) території Луганської області й не окуповані». Він також один із небагатьох, хто вказує на подібність східних регіонів з іншими в Україні: «У моєму селі ще збереглася природа, бо ж навколо все поруйновано шахтами, териконами, дорогами. На території нашого колгоспу була найвища точка Донбасу – Могила Мечетна, і звідти багато річок починається. Чимало у нас балок, ярів, струмків, дубових лісів… А нині моє село таке ж, як і інші по Україні – так само деградує».
Спадкоємність, досвід і походження, відчуття своєї землі – це лише кілька з багатьох тем, порушених у двокнижжі, що вмістило значно більше інформації. Тому сміливо можна сказати, що дане видання – для «широкого кола читачів». Чітка структурованість сприяє легкому читанню. Значна заслуга в цьому фотографа Олександра Хоменка, чиї репортажні світлини дають відчуття присутності.
Водночас читання «Recвізитів» не можна назвати рівним. Уже десь після п’ятого інтерв’ю починає турбувати шаблонність вступів до розмови. У Тані Терен українські письменники виглядають білими та пухнастими. Хоча той, хто стикався з ними за різних умов, знає, якими непростими можуть бути творчі люди. Так само з окремих розмов видно наскільки хорошими й красивими хочуть здатися читачеві оповідачі. Але не варто ставити пам’ятник собі, бо часто він розбивається об невиправдані очікування. У будь-якому випадку, щирість із самим собою – це та чеснота, що дана не кожному. І прозірливий читач це відчує.
