Впродовж останніх кількох років я потрапляю до українських книгарень з інтервалом у кілька місяців, що помагає мені плекати терпіння і смирення, а також незле імітує ефект покадрової кінозйомки: варто на мить відвернутися, як топографія наших літературних лісів змінюється до невпізнаваності.
Скажімо, в 2016 році мовби лизень злизав минулорічний хіт – воєнну прозу, де нестачу хисту не раз латали надміром пафосу. Війна, схоже, перестала бути головним сюжетотворчим чинником, а отже, вросла до фактури буденності. Нова нормальність уже включає героїв, що переховуються у тропічному кліматі від повістки, як раніше переховувалися від зими, і героїнь, що вибирають, де їм зніматися в порно, на основі зовнішньої політики. Крім того, теплі історії до абичого збагатилися дидактичними настановами про важливість дружби, братання й простого людського порозуміння.
Весняний сезон 2016 року виявився не надто щедрим на неперекладну художню прозу: мене зацікавило чотири тексти. Читаються вони в сумі за два дні, мовби автори їх писали у твіттері й намагалися вкластися в якомога меншу кількість твітів.
«Saint porno. Історія про кіно і тіло» Богдана Логвиненка (КСД)
У «Saint porno» дві дійові особи: «я» (оповідачка-порноакторка) і «ти» (слухач). Слухач позбавлений індивідуальних рис, внаслідок чого фрази штибу «я хотіла розповісти свою історію саме тобі» окреслюють місце, де може розміститися кожен читач. Текст структуровано як стриптиз: оповідачка, оголюючи факти своєї біографії, розігрує певний стандартний набір фантазій і тим мовби розгрішує слухача, знімаючи з нього відповідальність за спектакль/за фантазії; він – не споживач, який гаманцем голосує за те, яку виставу дивитиметься сьогодні, а пасивний спостерігач.
Перетворення тіла (і бажання) на глянцевий товар – очікуваний елемент стриптизу як перформансу. Що в цьому тексті (і його популярності) було для мене неочікуване? Той факт, що у нас наріс кількісно достатній для успішних продажів прошарок людей, яким уже не досить самого зображення сексу, щоб добре провести вечір. Тепер дівчина в еротичній продукції мусить бути не просто розкута і гнучкіша за трьох інструкторів із йоги. Тепер вона – крім усього вищезазначеного – мусить ще й: (1) активно брати участь в Майдані; (2) читати Іздрика; (3) цитувати з пам’яті Андруховича; (4) слухати Моцарта і Ейнауді (але не якусь там додекафонію, бо це вже було б не так relatable); (5) порно має давати їй змогу повністю прийняти й полюбити своє тіло, а також познайомитися із духовно вільними однодумцями (глядач-бо звик до organic & fair trade продукції, і навіть в порно йому потрібні гарантії, що дівчина там для задоволення).
Усі ці деталі інтелектуальної біографії – такі ж умовні, як медична освіта грайливої медсестри у глибинах pornhub. Мені безмежно ніяково за автора: по-перше, через те, як легко інтелектуальне життя жінки в тексті прирівнюється в статусі до антуражу штибу стека чи корсета. По-друге, від імпліцитно присутньої тези «давайте поважати секс-робітниць, вони теж читають Іздрика» – страшно навіть подумати, як змінився б месідж, якби якась із них не читала Іздрика.
«Щасливі голі люди» Катерини Бабкіної (Meridian Czernowitz)
Бабкіна блискуче передає те, яким любить себе уявляти покоління 25-35-літніх – з його упізнаваним абсурдом, коли в щопточку років втиснуто (чи бодай потенційно може вкластися) кілька складносумісних естетичних і світоглядних програм. По один берег покоління – вмирущі військові бази в сумних містечках на узбіччі дев’яностих, шкатулки із ґудзиками, які тримають дома про всяк випадок у промисловій кількості, мовби монети для Харона, і наркомани, що шукають шприци за тубдиспансером. По другий – можливість закинутися LSD у поріздвяній європейській церкві, стати творчим класом без постійної країни проживання, нипати блошиними ринками Брюсселя і їсти устриць у Нью-Йорку, плекати від безнадьоги неперебірливу жадібність на досвід і FOMO, the fear of missing out – ендемічний страх чогось не спізнати. Наскільки такий образ себе відповідає живому досвідові покоління – хтозна; але тим важливіші оповідання з калейдоскопом досвідів – для тих, хто, скажімо, застряг у офісі з 9 по 5 і має змогу мандрувати, лише сидячи на дивані. Так само важливо запропонувати альтернативу до магістральної оповідної форми десятиліття – хворобливо-глянцевої порнографії страждань із цілодобового потоку новин. Ці притчеві оповідання якраз і говорять всякі речі, які ніколи не зайве почути: любов неминуча і безкрая, неохайно латає, зшиваючи, життя і смерть; всі завжди опиняються саме там, де мають бути, навіть якщо не одразу це розуміють. При цьому оповідь не переступає тієї межі, за якою в читача починається цукровий діабет.
Але є одне але. Я б сказала, що назвати цю збірку «книжка» – це гіпербола, але на таке визначення образилася навіть гіпербола. У «Щасливих голих людях» – сторінок негусто зверстаного тексту. У кращому разі – це близько 90 тисяч знаків рукопису, себто коло тридцяти сторінок у ворді (12 кегль, одинарний інтервал). На мій хлопський розум, такий текст варто розгодувати рази в три, перш ніж випускати на люди.
«Бабине літо» Марка Лівіна (Харків, Vivat Publishing)
«Бабине літо» – дитя грішної любові «Маленького принца» і «Ловця у житі», яке, гадаю, припаде до смаку тим, хто тепло ставився до його літературних батьків. І навпаки: можна й не читати, якщо (1) ви не любите текстів, які бездоганно редукуються до мотиваційних цитат для фейсбуку; (2) ви не мали замилування до візуальних ґеґів, покликаних демонструвати нестандартне мислення головного героя, ще коли йшлося про удава на капелюшній дієті (оповідач «Бабиного літа» повертає на різні боки знак питання, переробляючи його на інші фігури кількома штрихами, аж доки доходить висновку, що це гачок, «який ловить тебе, як рибу, і змушує виплигувати з води»); (3) вас не розчулював образ наївно-мудрих дітей і підлітків ще тоді, коли Голденові Колфілдові не перевалило за сьомий десяток, тим паче, якщо штучність образу позначена, як у «Бабиному літі», фразами штибу «я ж дитина, мені дозволено отаке вигадувати» чи «в моєму віці треба тішитися іншими почуттями, такими як радість, смак, хороший настрій, гарна їжа»; (4) вам не стає легко на серці від настановчого дискурсу про те, що щойно ви відмовитеся від конкуренції і побратаєтеся зі своїми ворогами, як всі проблеми зникнуть, особливо коли це приправлене мімімі-висновком: «Не рахуйте голи, грайте для задоволення. І нехай гра триває … поки ви всі не втомитеся і не забажаєте дуже сильно яблучного соку чи вареників зі сливами».
Варто зазначити: незалежно від того, чи належите ви до цільової авдиторії твору, «Бабине літо» неймовірно гарно видане і тому напевно прикрасить як не читацький досвід, то бодай полицю.
«Сузір’я курки» Софії Андрухович і Мар’яни Прохасько (ВСЛ)
Починається і завершується цей текст приблизно таким пасажем (я колажую фрази з початку і з кінця, суть одна і рефрен повторюється): «Вам здається, напевно, що старі люди – ніби втомлені мандрівники, які дійшли до остаточного пункту призначення. Думаєте, вони вже бачили геть усе і тепер позіхають від нудьги, наче всоте переглядають той самий мультик? Думаєте, з ними ніколи більше нічого не станеться? Думаєте, вони самі так про себе думають? А якби ви довідались, що ці бабусі й дідусі – такі ж, як і ви, дівчатка і хлопчики? Вони змінилися зовні, а ще втомилися довгою мандрівкою і набралися вражень і знань».
Боюся, це риторичне питання цікавить не шести-дев’ятирічного читача (так цільову авдиторію окреслено на сайті видавництва), а значно старшого, який раптом роззирнувся і зрозумів, що до пенсії ближче, ніж до ідеалу, податки треба платити, іпотеку треба платити, комунальні треба платити, але самосприйняття відстає від зовнішніх ознак зрілості, як дачник, що біжить пероном – від електрички. Колізія поширена, тільки я не певна, як це обходить шестилітнього читача, котрому потрібні дорослі, що вирішуватимуть проблеми й зароблятимуть на одяг, їжу й іграшки (хай би на скільки років вони при тім почувалися). Коротше кажучи, є в новітній українській літературі цілий піджанр – книжки, які чомусь вважаються дитячими, але насправді представляють спробу дорослого автора розібратися із втратою свого дитинства. Для нього треба вигадати якусь назву, бо поняття «дитяча література» цього явища не описує.
Цю жанрову колізію міг би вріноважити добре вибудуваний, динамічний сюжет, якби він там був – але сюжет, як то водиться в цій псевдодитячій літературі, суто рудиментарний і тримається радше на мімімі-атмосфері (ось старша пані, ось її улюблена курка Марічка, разом вони ходять збирати цілющий чай на полонину), ніж на фабулі.
Недосконалості тексту надолужують ілюстрації, прегарні, як триста п’ятнадцять світанків. Колажі з фотографій і наївних, стилізованих під дитячі малюнків розмивають-таки межу між реалістичним і казковим, нашими забобонами і нашим здоровим глуздом, нашими упередженнями і нашою вірою в чудо – що не конче вдалося текстові.
