Київ. Дружба з містом

Коли виникають взаємини з містом? Чи життя в певному місті, щоденне крокування його вулицями, вдихання його повітря, проминання будівель – чи все це апріорі означає взаємини?

Ймовірно, можна десятки років прожити в якомусь місті, не маючи з ним взаємин, – як із сусідом, якого щодня бачиш, може, навіть часом вітаєшся, але, відійшовши на два кроки, відразу про нього забуваєш. Я би сказала, що взаємини з містом виникають тоді, коли думаємо про нього, власне, як про місто. Коли, проминаючи будівлі, задивляємось на них. Дихаючи його повітрям, порівнюємо його з повітрям інших міст. Крокуючи його вулицями, осмислюємо феномен саме цього плетива вулиць.

Взаємини з містом важливі з самого малечку – варто заприязнитися з ним якомого раніше, і воно може стати одним із найкращих друзів. Коли дружиш із містом, стільки всього відкривається!

Про початок дружби з Києвом – книжка Ірини Цілик «МІСТОрія однієї дружби». Десятирічна дівчинка Таня Хорошун через не вельми приємні обставини, замість їхати влітку в дитячий табір, залишається вдома, думаючи, що літо буде нудним. Та ось вона по-справжньому знайомиться з Містом…

Із більшості текстів Ірини Цілик (різножанрових: дорослі оповідання, повісті, вірші, а також дитячі книжки) прозирає розуміння й любов до життя-як-воно-є, увага до деталей; ця авторка вміє помічати святкове в буденному, величне у дрібному. У «МІСТОрії…» письменниця залишається тією самою Іриною Цілик: яскравість і легкість буття (попри все), навдивовижу смачна мова, забарвлювання-нашіптування -доторкання, себто вплив через засоби мову відразу і на зір, і на слух, і на дотик-запах, – ось що притаманно більшості творів цієї письменниці, зокрема й цьому: «Надворі травневе сонце сліпуче виблискувало в калюжах, грайливо цівікали горобці, пахли квітучі яблуні».

(До речі, смачна мова і вміння зауважувати святковість у буденному, величне у дрібному поєднує Ірину Цілик з двома іншими письменницями, які пишуть для дітей про Київ: Зіркою Мензатюк та Галиною Ткачук. Це дає змогу стверджувати, що з дитячими письменниками Києву пощастило…).

Місто знайомить героїню з різновидими місцинами, носить її з вулиці на вулицю, з будівлі в будівлю, показує своє життя у розмаїтих виявах: ранкове прибирання, схід сонця, завіз хліба до магазинів, святкові прогулянки мешканців, побачення закоханих, зйомки фільму, наради в міській адміністрації і ще безліч занять.

Завдяки «МІСТОрії…» читач може уявити, що Місту буває сумно, що воно може любити торти, замріяно щось бурмотіти, що в міст бувають родичі (наприклад, у міста Київ – місто Львів, і вони час від часу можуть одне одному телефонувати й одне з одним теревенити), що місту пропонують діаманти, але для щастя багатство йому не потрібне. Він – як французька співачка Заз із піснею «Je veux», яка співає про те, що не хоче ні прикрас від Шанель, ні лімузинів, ні навіть Ейфелевих веж, а хоче любові, радості, доброго настрою, якого не збудують гроші. Місто може ображатися за те, що його ніхто не любить, думати, що нікому не потрібне. Можливо, місто може навіть мститися своїм мешканцям за їхню недбалу поведінку, за їхні байдужість та егоїзм.

Місто наголошує, що головне – це люди. «Ці будівельники, кілька мільйонів інших городян, твої мама і тато, й навіть ти сама – то і є місто. І поки мої мешканці не знайдуть спільної мови, я ніколи не зможу бути по-справжньому могутнім». Місту неприємно, що його мешканці не можуть між собою домовитися й сваряться. Якщо ми порядні люди, то воліємо, щоб наші друзі жили між собою у злагоді й нам не доводилося їх щоразу мирити!

Місто показує себе з різних боків: веселим і сумним, спокійним і роздратованим, люб’язним і прикрим. З друзями можна не вдавати з себе когось, а бути самим собою! Місто не приховує: йому дуже не до вподоби те, що роблять сучасні забудовники (тема огидної забудови поволі перекочовує з київської дорослої – у дитячу літературу). У певний момент Київ приводить Таню до Бабиного яру. Враження й відчуття – не з приємних, однак «Місто – це ж не лише атракціони, лялькові театри, крамнички з морозивом та казкові нісенітниці. Саме тому я привело тебе сюди. Деякі сторінки моєї історії такі трагічні, що й говорити мені про них важко. Але зовсім не говорити – не можна». Справді: місто має право показати себе і з не надто приємного боку, адже близькі люди розповідають одне одному про все – не лише про те, як і чому раділи, але й про те, як страждали.

Дитяча література вже почала проговорювати серйозні проблеми, але здебільшого ті, що стосуються сучасності і можуть безпосередньо торкатися героїв книжки чи їхніх близьких: хвороби, розлучення батьків, смерть, війна. Ірина Цілик у своєму дитячому київському тексті робить іще один крок: показує болісні сторінки історії, демонструє, як можна з дітьми починати говорити на складні міські історичні теми.

Для когось місто може бути другом чи подругою, для іншого – коханим чи коханою, для третього – наставником, як дідусь або бабуся, а для когось, може, навіть дитиною (Таня Хорошун ліпить із піску місто й на питання, навіщо їй це, відповідає: «Побудую і буду його любити»). Або ж – місто може бути в різний час кимось іншим для одних і тих самих своїх мешканців.

Дітям варто подружитися з містом, у якому живуть, адже дружба – це ж зазвичай і любов, від якої тепліше і мешканцям і їхньому місту. А письменникам варто писати про взаємини дітей і дорослих із їхніми малими батьківщинами – певно ж, довірливою та міцною може бути дружба не лише з Києвом, а і з братами-сестрами Києва: Дніпром, Харковом і Рівним, Бучачем, Миргородом і Тульчином…