Достатньо кілька років попрацювати у видавничому бізнесі, щоб остаточно розбити романтичні ідеали, не знищені роками навчання на філфаці. На місці руїн проростають впертість, гнучкість і усвідомлення того, що іншого глобуса – ні, не принесуть.
Перекладні книжкові проекти – важлива іміджева складова. Видати якісний переклад перлини світової класики, взяти участь у міжнародній програмі ключових українських книжкових подій або презентувати лінійку по-справжньому сильного нон-фікшну – не менш серйозна заявка на успіх, ніж розкрутка талановитого автора місцевого розливу. Зараз це один із напрямів стратегії «Основ»: багато років тому ми запропонували україномовні видання Платона, Цицерона, Сімони де Бовуар, Рассела, Фуко, Нормана Дейвіса (усього – кілька сотень найменувань), тепер плануємо продовжити публікацію інтелектуальної літератури, знову звернутися до перекладів сучасної класики. Поряд із тим – перекладаємо бізнес-літературу; ми не одні працюємо у цьому сегменті і це дуже круто насправді: це розширення кола тих, хто читає українською, це розробка мови ділового спілкування, актуальних канцеляризмів і штампів. Поширена проблема: ті, хто добре володіє термінологією, не вміють поводитися із мовою та стилем. Перекласти книжку – це зовсім інше, ніж інструкцію чи угоду. Що продуктивніше: залучити хорошого літературного редактора чи забезпечити наукове редагування і звірку термінів? Наприклад, Олена Любенко якісно перекладає бізнес-літературу (у «Основах» вийшов її переклад «Як стати мільярдером» Мітча Коена та Джона Свекли), поряд із тим вона добре відома як перекладачка Стівена Кінга. Але таких фахівців – одиниці, а замовлень більшає, і це не дуже добре – постійно завантажувати серійними перекладами людей, які здатні працювати над масштабнішими проектами, які зроблять ім’я і видавництву, і перекладачеві.
Якщо йдеться про художню літературу, то більшість із них – за визначенням некомерційні. Протягом двох років, працюючи головним редактором видавництва «Комора», я курувала серію перекладів сучасної європейської літератури (зараз налічує 14 назв, із яких 10 вже опубліковано). Специфіка полягала в тому, що кожна книжка була мікропроектом: потрібно було згенерувати ідею, затвердити з видавничою радою, дібрати людей для реалізації видання, знайти хоча б частину коштів і зробити усе можливе для промоції. Від кількості медіавідгуків та проданих примірників залежала доля серії: тривати чи не тривати.
Книжка сучасного зарубіжного автора не може коштувати задорого, інакше її ніхто не купить. Заробити за рахунок кількості складно: перекладний фікшн все ще не продається у нас супервеликими тиражами. Фактично, період активних продажів і резонансу – це перші півроку після виходу книжки (плюс ще кілька місяців попереднього анонсування). Тоді ж з’являються рецензії, інші відгуки, увага до персони автора – а особливо коли він відвідує Україну. Далі інтерес поволі спадає, і якщо книжка справді хороша, то її поволі, але розкуплять. Така типова доля перекладної прози на нашому ринку.
Найчастіше мене запитують, як дізнатися, чи книжка недоступною мовою – добре написана і знайде свого читача в Україні. Кумедно звучить, але найперше тут важлива інтуїція, помножена на досвід видавця й літературознавця. Окрім того, доступними мовами можна отримати решту інформації: статті, рецензії, відгуки знайомих, які живуть за кордоном, перелік відзнак, біографію автора, попросити тестовий зразок перекладу уривка тощо.
А іноді – і це особливо актуально в невеликому середовищі українського книговидання – хочеться попрацювати із певним перекладачем. Тоді варто запитати його, над чим було би цікаво попрацювати, і може виявитися, що його мрії і ваші бажання збігаються. Так, наприклад, з’явилася «Сонька» Ігнація Карповича у перекладі Остапа Сливинського. Досвідчені перекладачі, які занурені у літературний процес певної країни, як-от Алла Татаренко, можуть скласти цілий список вартісних творів і допомогти у подальшому промотуванні книжок (і це велика честь для видавництва, коли перекладач такого рівня погоджується віддати сюди книжку, яка для нього важлива – наприклад, влітку у цій серії вийде роман Горана Петровича про читання – «Крамничка «З легкої руки»). Важливо давати шанси перспективним молодим перекладачам: у нашому випадку таким проектом став «Гордий Будьщо» Ірени Доускової, перша книжка, над якою працювала Ірина Забіяка.
У випадках некомерційних видань дуже важливо отримати хоча б якусь фінансову дотацію. Інакше немає жодного сенсу за це братися. Тут дуже важливою є роль іноземних інституцій: Інститут книги у Кракові, Шведська рада мистецтв, міністерства культури Чехії, Сербії та інші державні організації на конкурсній основі виділяють кошти для підтримки перекладів своєї літератури у світі. Вони ж та місцеві інституції, такі, як Польський інститут, Чеський культурний центр, посольства, сприяють організації візитів авторів на презентації перекладних видань. Без такої підтримки видавництву дуже складно (скажімо прямо: нерентабельно) фінансувати подібні ініціативи. Більше того: перекладачі, роботу яких підтримують відповідні інституції (що, зрозуміло, відбувається далеко не завжди), в Україні стали однією з найбільш гідно оплачуваних ланок видавничого процесу. Ця позитивна тенденція стимулює й видавців – навіть за відсутності дотації тепер неможливо домовитися про суттєво нижчий гонорар, що би корелював, наприклад, із оплатою редакторської праці, яка може виявитися не менш кропіткою, ніж перекладачева співтворчість.
На завершення варто сказати ще про одну важливу річ: людський фактор. Труднощі менеджменту у сфері, де працюють митці й інтелектуали, – це уміння дібрати всіх учасників процесу так, щоб вони спрацювалися, не пересварилися, мали спільні погляди на засади перекладу й правопис. Перекладачі, буває, люблять жалітися, що їхня робота коштує більше; я їх розумію: робота менеджера, який організовує процес, презентує керівництву ідею і отримує затвердження, готує документи для здобуття коштів, щоб перекладачеві заплатити й уможливити видання книжки, а потім ще шукає, хто би профінансував квиток й гонорар авторові за виступ – теж мала би коштувати в рази більше. Але поки що, насправді, усі ми працюємо в умовах жорстких, проте із заниженими вимогами. Перекладач може несвоєчасно здати роботу й завалити графік, або й не здати взагалі, а пеня за протермінування – ще не є неодмінним пунктом договору, так само, як і співвідношення гонорар – якість. А координатор теж може розвести руками і сказати: «Ой», – і перекладачеві, і директорові, і грантодавцю, ну бо тому що тут усі так роблять. Вихід? Здорова конкуренція. Реальна оцінка ситуації, в якій працюєш. І взаємна підтримка.
