Видавництво Старого Лева, схоже, усерйоз узялося заповнювати нішу видань небелетристичної літератури, підготувавши до друку черговий збірник філологічних нарисів «Дороги й середохрестя», авторство якого належить Вірі Агеєвій. Подібно до нещодавно презентованої збірки Леоніда Ушкалова «Що таке українська література», книга Віри Агеєвої складається з текстів, більшість із яких уже були опубліковані протягом останніх кількох років, зокрема в періодичних і неперіодичних літературознавчих виданнях або як передмови до вибраних творів деяких письменників.
Збірка Віри Агеєвої поділена на дві неоднакові за обсягом частин: одна з них, що має назву «Класики Високого Відродження», містить сім статей (за визначенням авторки — есеїв), друга, озаголовлена «Сучасники», чотири. У першій частині мова йде передовсім про Олександра Довженка, Миколу Бажана, Майка Йогансена, Юрія Косача, а також, меншою мірою, про їхніх сучасників Миколу Хвильового, Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Куліша, Володимира Сосюру; у другій частині центральними постатями є Сергій Жадан та Оксана Забужко, разом із Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом, Юрієм Винничуком, Ярославом Мельником. Більшість тексти зосереджені переважно довкола одного письменника, інші схожі на огляд літературних тенденцій у певний історико-культурний період.
Через дещо компілятивний принцип укладення збірки зв’язок між обома її частинами видається не надто добре проартикульованим. Попри те, що і письменники першої половини XX ст., і їхні наступники межі XX–XXI ст. часто послуговуються спільними претекстами – «золотим фондом» української літератури (наприклад, творчістю Лесі Українки), ідейно-естетична спадковість між цими поколіннями не завжди очевидна для непосвяченого читача, тому потребує кращого висвітлення, ніж знаходимо в збірці. Чи не найвиразніше кореляцію між тематичними й навіть стильовими рисами творчості різних поколінь можна побачити в тексті, присвяченому Жадану, але краще було б винести ці розмисли в окрему передмову до другої частини або взагалі до всієї збірки, якої відчутно бракує на початку книги.
Складається враження, що «Дороги й середохрестя» вирізняє з-поміж іншого доробку авторки якась особлива філософічність, сказати б навіть – теологічність мислення (хоча роботи Віри Агеєвої завжди високо рефлексійні, постають як вислід серйозної теоретичної бази та наповнені ґрунтовними висновками й узагальненнями). У нинішній збірці основними смислотворчими парами виступають не лише узвичаєні для такого типу досліджень опозиції митець/соціум, індивідуум/нація, а й особистість/трансцендентне. Авторка не пропускає повз свою увагу ні виважені розмисли-молитви зрілого Довженка, ні постреволюційне усвідомлення гріховних переступів у середовищі українського письменства 20-их рр., ні підліткову суміш бунтарства й туги за неперехідними цінностями в Жадана, ні богонатхненність поета-пророка в Забужко. Сюди можна було б додати й мотиви богоборства в Бажана, але дослідниця інтерпретує їх у дещо іншому ключі, а саме як заклик до прощання з безплідним спадком минулого, який не дає пробитися до життя молодій культурній та національній парослі. Здається, такий інтерес до релігійного дискурсу пов’язаний з бажанням як письменників, так і дослідниці віднайти ту метамову, якою можна було б описати драматичні мандрівки й перипетії людського духу.
Книгу вирізняє доволі легкий для прочитання стиль, що, відповідаючи критеріям наукового, утім доступний і для профанного реципієнта. Проблематичними можуть видатися на так специфічні терміни, що ними дослідниця зовсім не надуживає, як складні синтаксичні конструкції, що подеколи трапляються в тексті, а також часто вживані в книзі дужки, які відокремлюють вставлені словосполучення, речення й навіть цілі групи речень. Сама ж мова збірки алюзійна, образно й емоційно багата, вряди-годи приправлена упізнаваною «фірмовою» іронією дослідниці. Ось наприклад, як в одному з есеїв розповідається про згортання українізації та початок сталінського терору: «Харківська опера СВУ на музику ДПУ, поставлена 1930-го, переконала, що від політичних репресій ніхто не застрахований». Виразним є бажання авторки урізноманітнити й оживити академічний стиль письма рідковживаними в наукових текстах словами на кшталт оспалий, ненатлий, випроб, тарапата, грою співзвучних фраз і понять («поетові годилося бути знавцем “злих слів” і злих сил», «спогад допомагає непоквапно розрізнити сутнісне й суєтне»).
Попри те, що в анотації видання наголошено на особливому інтересі дослідниці до автобіографічного дискурсу українських письменників, варто сказати, що авторку приваблює не тільки біографічний характер аналізованих творів. Необхідний метод прочитання визначається з природи самого тексту, тому універсальних, єдино правильних принципів інтерпретаці Віра Агеєва не пропонує. У збірці можна помітити елементи постколоніальної та феміністичної критики, урбаністичних студій та психоаналізу, деконструктивістської підозри до мови, історико-культурного підходу та кросдисциплінарних досліджень (аналіз Довженкових кіноповістей, семіотика архітектури в поезії Бажана чи фотографії в прозі сучасних українських письменників).
Для поціновувачів наукового доробку Віри Агеєвої упізнаваним буде її антисоцреалістичний пафос і зацікавлення проектом модернізації української літератури. Визначальною рисою збірки видається спроба реконструювати спільний простір традиції, – від ранньомодерної епохи, козацького бароко й аж до найсучаснішого сьогодення, – у якому розвивається українська культура та національна тожсамість. Тому невипадково центральним ідеями книги, які злучають воєдино всі вміщені у ній есеї, є уявлення про тяглість історичної спадщини та пам’яті, про пов’язані з ними поняття національної, культурної та цивілізаційної ідентичності, дилемі вибору та вірності, належності до минулого та спрямованості у майбутнє. Утім, баласт минулого буває не лише плідним, а й обтяжливим, надто для легковажних та безпам’ятних. Проте особистість не може позбутися історії, оскільки «усіх нас закидають у це життя, не питаючи, яких би обставин нам хотілося». Водночас не варто забувати, що в символічному вимірі «гріхи і злочини батьків несподівано обертаються прокляттям дітей». Через це «жертвам і вбивцям не може належатися однакова шана. Треба пробачати розкаяних, треба шукати примирення, але для цього батьки мусять мати мужність розповісти дітям правду». Непроговорена травма, витіснена в безвість історія, замовчувані трагедії не вилікують націю від її минулого, але приречуть її на довгу й виснажливу хворобу, на нескінченне повторення уже пройдених помилок. Тому ті, хто йдуть до джерел, не завжди знаходять дорогоцінні взірці; копаючи вглиб, при корінні, можна натрапити на малоприємні для декого речі. Скарбошукачі мають бути готові до будь-яких відкриттів, і нема на це ради.
