Маріуш Щиґел: «Треба дивитися серцем»

У неділю зранку у Варшаві на вулиці Константи Ільдефонса Ґалчинського, 7 хаос. Книгарня-кав’ярня «Кипіння світу», хоч і розташована трохи обіч центру міста, справді кипить. У невеликому приміщенні із високими стелажами, забитими найрізноманітнішими виданнями художнього репортажу, тісняться десятки людей. Гамір, всі про щось дискутують, жестикулюють так, що кава на столиках, здається, ось-ось порозливається. Посеред цього гармидеру стоїть двометровий світловолосий чоловік в окулярах, з усіх боків оточений студентами та журналістами. Його не відпускають. Мабуть, не так легко впіймати. Це Маріуш Щиґел. Уособлення художнього репортажу.

Звісно, це одне з перших імен, яке спадає на думку, коли говоримо про сучасний польський репортаж. Не лише тому, що він автор відомих книг, які перекладені на понад десять мов світу. Найперше ми знаємо про видання «Ґоттланд» та «Зроби собі рай» про Чехію, які стали його magnum opus, а також збірку репортажів «Неділя, що відбулася у середу» про 90-ті роки у Польщі. Втім, Щиґел є автором, який охоплює явище художнього репортажу у всіх можливих проявах. Він не лише пише, а й є співзасновником та викладачем Інституту репортажу у Варшаві, директором видавництва «Dowody na istnienie», яке спеціалізується на виданні книг художнього репортажу, а також засновником уже згаданої книгарні «Кипіння світу».

Маріуш Щиґел – приклад людини, яка присвятила репортажу ціле життя. Про свою історію репортера, подарунок героя та те, чому є прихильником української філософії, Маріуш Щиґел розповів в інтерв’ю «ЛітАкценту».

– Маріуше, коли Ви зрозуміли, що хочете писати репортажі?
– Коли я був малий, мама мене майже не випускала на вулицю. Я багато часу проводив удома й читав. Але водночас хотів бути разом із друзями, брати участь у житті двору. Втім, із цим була проблема – я погано грав у футбол, спорт мене не цікавив, тож я не міг придумати, що ж такого втнути, аби їм сподобатися. Врешті-решт я почав розповідати їм різні історії – трохи з книжок, трохи вигадані. І це їм сподобалося. Згодом вони почали платити мені за це гроші. За це мене поважали.

Потім я собі подумав, що мушу писати, бо це в мене виходить найлегше. Я ніколи не зносив фізичної праці, може, тому, що мої батьки працювали фізично, а я хотів інакше. Потім прийшло розуміння ще й інших речей. Взагалі я був трохи несміливим. А коли отримав своє перше журналістське посвідчення, то відчув себе найщасливішою людиною на світі. Думав, що з цим посвідченням можу кожній людині на вулиці поставити запитання. Звичайно, це неправда, але так мені тоді здавалося. Це було моїми ліками від несміливості. А потім ще виявилося, що коли я спостерігав за двором із вікна, то дуже багато зауважував. Такі речі, яких не зауважують інші.

– Деталі? Szczygieł o szczegółach? (Гра слів, бо прізвище автора співзвучне із польським словом «szczegół», що означає «деталь» – прим. )
– Саме так. Усе це посприяло тому, що я захотів стати репортером. І коли мені було 13 років, то я натрапив на книжку Кшиштофа Конколєвского за назвою «Задокументовані казки». Я купив її в книгарні, бо думав, що то справді казки. А це були репортажі. Вони мене дуже вразили. Я зрозумів, що хочу так писати.

– А з чого Ви почали, коли вже прийшли в журналістику? Одразу взялися за репортажі?
– Одразу. Я був дуже розчарований у навчанні на факультеті журналістики. Коли вступав, то завдяки загальнодержавному конкурсу для випускників мене взяли на навчання без іспитів. Але те навчання мене розчарувало і через півроку я звідти втік.

«У МОЄМУ ПЕРШОМУ РЕПОРТАЖІ РЕДАКТОРКА ПОКРЕСЛИЛА КОЖНЕ РЕЧЕННЯ…»
– Ви втекли від навчання академічного, проте все одно школу мали унікальну. Розкажіть про своїх учителів у художньому репортажі.
– Так, я мав дуже добрих вчителів. Це Ганна Кралль та Малґожата Шейнерт. Вони мене багато чому навчили і працювали над моїми текстами. Пригадую, як у моєму першому репортажі для «Газети Виборчої» Ганна Кралль перекреслила кожне речення. Кожнісіньке. І кожне речення написала наново. Це було просто зґвалтування. Я тепер так називаю це явище – «зґвалтування тексту». Вона вважала, що зміст матеріалу цікавий, але речення мають поганий ритм. Що там нема музики. Власне, саме вона мене навчила дбати про форму. А в Малґожати Шейнерт я навчився того, що текст завжди має бути кількаповерховим. Або мати кілька шарів. Або друге, шосте, сьоме дно. Це означає, що добрий репортаж є про щось, але водночас і про щось інакше. Має мати якісь додаткову цінність, надбудову.

Одного разу я прийшов до Малґожати Шейнерт і сказав, що хочу написати історію про те, як жінка отруїла чоловіка. А вона мене питає: «А про що буде текст?». Я відповідаю: «Ну, кажу ж, про те, як жінка отруїла чоловіка». «Добре, але про що текст? – Відповідає вона. – Бо те, що жінка отруїла чоловіка, є матеріалом для жовтої преси. А ти, якщо хочеш про це написати, то скажи мені, що з того випливає, що ти цим хочеш сказати?». Від неї я навчився того, що в репортажі має бути ще це друге дно.

Ще для мене була важлива лектура Ришарда Капусцінського. Ми були в добрих стосунках, хоч він мене ніколи не вчив. Бо він ніколи нікого не вчив.

– У Польщі є дуже довга традиція художнього репортажу. Є платформи для його розвитку: «Газета Виборча», Інститут репортажу, різні видавництва тощо. Натомість в Україні поки немає однієї газети чи журналу, яка б спеціалізувалася на художньому репортажі. Тому в нас нещодавно виникла дискусія, що має бути першим, чи репортажі мусять бути спершу надруковані в пресі, а потім укладатися в книгу, чи це не має значення?
– Будь-яке явище в світі розвивається тоді, коли є середовище. Треба організовувати конкурси, видавати книги. Має бути мотор, який запустить це все у рух. Але не обов’язковим є те, що репортаж має бути спершу опублікований у пресі. Моє покоління починало тільки з газет. Наприклад, мій колега Войцех Тохман свою першу книгу видав після 10 років праці у газеті. Втім, у Польщі останнім часом є багато репортерів, які не пишуть до газет, а одразу видають книги. Як, наприклад, випускники нашої репортерської школи.


«ФОРМИ ТЕКСТУ МОЖНА НАВЧИТИСЯ»
– Тоді наступне запитання про навчання. Ви вже багато років працюєте з молодими журналістами. Як вважаєте, чи репортажу можна навчити, чи має бути ще щось вроджене?
– І те, й інше. Вродженим має бути вміння контактувати з людьми. Але йдеться не тільки про те, що говоримо. А й про те, що маємо на обличчі. Наприклад, я з вами охоче розмовляю, бо бачу на вашому обличчі ті речі, які мені відповідають. Бачу зацікавлення в очах, це обличчя вселяє довіру. Це дуже важливо і цього не можна напрацювати. Часом буває так, що наші студенти приходять до мене й кажуть, що готові до розмови, мають питання до співрозмовника, знають все, але людина не хоче з ними говорити і крапка. Ми робимо для них психологічні вправи, це тип терапевтичного майстер-класу, коли людина вчиться розуміти, які емоції вона викликає у співрозмовника. Отож, є три вроджені риси, які має мати репортер: вміння комунікувати з людьми, талант до письма, а також здатність спостерігати та зауважувати ті речі, які не зауважують інші. Натомість форми можна навчитися. Як і будови тексту. Можна навчитися того, як зробити так, аби речення виглядало краще. І я охоче розповідаю про це студентам.

«Я ДАЮ ПОДАРУНОК ЧИТАЧАМ, АЛЕ НЕ ЗАБУВАЮ, ЩО ЦЕЙ ПОДАРУНОК ДІСТАВ ВІД СВОГО ГЕРОЯ»
– У розмові Яцек Ґуго-Бадер сказав мені, що «репортер не підписує контракту з героями, а з читачами». А Ви як вважаєте?
– Я за те, аби шанувати обидві сторони. Скажу щиро, вже багато років я показую тексти своїм героям перед тим, як їх публікувати. Але це якщо мої герої хочуть зі мною розмовляти, бо не завжди так є. Наприклад, у книжці «Ґоттланд» я маю розділ «Ловець трагедій» про письменника, який за своє життя зробив дуже багато поганих речей. Щодо себе, близьких, взагалі. Він уже не живе, але живуть дві його дочки. Я за власний кошт переклав цей репортаж на чеську мову і надіслав їм. Я вважав, що не може бути так, аби дочки довідалися про життя батька з газети. Стараюсь так завжди робити. Очевидно, що я не якийсь інформаційний сервіс і що не буду писати так, як вони хочуть. Буду дискутувати. Але все одно надаю перевагу тому, аби показувати тексти своїм героям.

Той, хто є героєм тексту, віддає мені частинку свого життя. Тобто я даю подарунок читачам, але не забуваю, що цей подарунок отримав від свого героя.

«СТОСУНКИ РЕПОРТЕРА ТА ГЕРОЯ – РОМАН, А НЕ ОДРУЖЕННЯ»
– Репортер певним чином входить у життя людей, про яких пише. Але як потім із того життя вийти? Які стосунки мають бути між репортером та героєм, як далеко можна зайти?
– Я не заходжу задалеко. Бо знаю репортерів, які живуть не власним життям, а життям людей, про яких написали. Це дуже драматичні історії. Коли людина відкривається, то потім, так би мовити, висить на тобі. Звичайно, треба допомагати чимось. Звичайно, я теж допомагаю. Але я слідкую за тим, аби була певна межа. Ми не родина.

Це роман, а не одруження. А роман зазвичай колись закінчується. Не можна мати тисячу романів на місяць, бо тоді можна збожеволіти. Але все має свій кінець.

– Ще одне запитання про те, що репортаж може змінити в житті героя. У свій час Ви написали історію про вчительку, яка працювала в школі після того, як вбила власну дитину. Після Вашої публікації відбувся скандал, її звільнили з роботи, піднялася хвиля громадського гніву…
– Я не знаю, чи я насправді щось змінив. Окрім того, що вона більше не працює від міністерства освіти. Я чекав із тим текстом до кінця навчального року, аби вона могла завершити. Наступного року вона йшла на пенсію. Її звільнили, але не знаю, чи я на неї якось безпосередньо вплинув. Вона постійно стверджувала, що не вбивала, вдавала іншу людину. Вона мешкала в тому самому помешканні, де вбила того хлопця. І всі знали, що вона його вбила. Але вона справді вважала, що не зробила цього. Витіснила це з пам’яті. Після того, як її звільнили, вона йшла до нової школи, де про це не знали, і пробувала влаштуватись далі. Це якісь психологічні відхилення, але така людина точно не може працювати в школі.

Успіхом вважаю те, що міністр сказав, що змінить право, що не лише педофіли не зможуть працювати в школах, але також і вбивці. Окрім того, багато батьків писали мені, що не будуть бити своїх дітей. Тому що та вчителька створила своїй дитині маленький «Аушвіц» удома. Спочатку було жорстоке побиття, а потім дійшло до вбивства. Я отримував листи від батьків: «Вдарив свою дочку, але ніколи в житті більше не зроблю так. Присягаюся, пане редакторе». Але є й мінус. Попри те, що я дуже добре приховував її ім’я, аби ніхто не довідався хто вона, її все-таки відкрили. Я боявся за її життя. Під її будинком запалювали свічки для померлого хлопця, висилали їй листи, і через те, що вона вбила його за те, що він загубив шнурівки, висилали їй шнурівки, або вішали їх на плоті. Щоби вкоротила собі життя.

Я дістав за цей текст три чи чотири нагороди. Але присягаюся, що жоден текст не вартий такого. Охоче віддав би всі нагороди і не видав би цього тексту, аби тільки не терпіти цієї муки і страху, що з нею може статися. Тоді суспільство поділилося на дві частини: одні казали, що я журналіст номер один у Польщі, а інші казали, що я повний нуль, і що ніколи більше не будуть мене читати. Коли я отримав нагороди за цей репортаж, то сказав, що хочу, аби з тих грошей щось було. З коштів нагород ми відкрили видавництво, яке видає репортаж, «Dowody na istnienie». Наразі ми видали 20 книжок.

– Чи Ви розмовляли потім з цією вчителькою?
– Ні, бо вона не хотіла зі мною контактувати. Але я маю її сусідів, які кажуть, що з нею все гаразд.

– Якщо говорити про ці етичні аспекти, які правила для репортерів Ви можете назвати?
– Не кривдити і не брехати.

«МЕНІ БРАКУЄ ТЕКСТІВ ПРО НОРМАЛЬНУ УКРАЇНУ, ПРО НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ»
– Зараз в Україні з’являється багато репортажів про війну, як Ви вважаєте, на що треба зважати, пишучи на таку складу тематику?
– Про це краще би сказав мій колега Войцех Тохман, він пише про війну. Але загалом правила та самі. І треба бути дуже уважними. Бо якщо пишемо про якогось Путіна, наприклад, то не дуже за нього переймаємось. Але якщо йдеться про людей безборонних, то треба все зважувати. Важливо не нашкодити.

– У Польщі нині виходить багато книжок про Україну. Втім, якої інформації тут бракує про нашу країну?
– Мені здається, що в Польщі відбувся пересит Україною. Люди зараз узагалі не хочуть читати. Добра репортерка Катажина Квятковська нещодавно написала книгу про Україну, але чи вона продасться – не знаю. Всім уже досить. Досить, але водночас ми нічого не знаємо про Україну.

– Пересит війною, чи Україною?
– І те, й інше. Бо про Україну не з’являлися тексти, які не зв’язані з війною. Я, наприклад, хочу прочитати текст про якогось українського митця. Я не знаю що роблять 25-річні митці в Україні. Що вони малюють, що їх цікавить. Бо таких текстів нема. Мені бракує текстів про нормальну Україну, про нормальне життя.

«РЕПОРТЕРСТВО – НАЙЦІКАВІША ПРОФЕСІЯ В СВІТІ»
– Маріуше, Ви і пишете репортажі, і видаєте їх, і викладаєте, і є директором Інституту репортажу, і проводите зустрічі, і можна продовжити список. Якщо вже говоримо про цей пересит, то що робите для того, аби Вам не набрид репортаж?
– У мене ніколи таке питання не виникало.

– А ким би Ви були, якби не були репортером?
– Не уявляю. Репортерство – найцікавіша професія у світі. Вона дає доступ до стількох людей, до стількох варіантів бачення світу. Я легко пишу, легко розвиваю контакт із людьми, просто не маю відчуття, що працюю. Для мене це не праця, це моє легке життя.
Звичайно, є важкі моменти, коли не сплю ночами, бо маю щось написати. Або не можу знайти того, кого хочу. Або не маю грошей, аби кудись поїхати. Але здається, що тут є тільки одна порада. Люби те, що робиш. Тоді зовсім не відчуватимеш, що працюєш.

– Ви зараз говорите, як український філософ Григорій Сковорода, який писав про «сродну працю». Це філософія серця.
– Тоді я прихильник української філософії. Я завжди віддаю перевагу почуттям та інтуїції над розумом. І про кожну людину, про яку пишу, думаю собі так: не можеш думати про неї погано, бо вона теж собі часом плаче. А якщо людина плаче, то є людиною. Нема людей злих. Треба дивитися серцем. Бачити людину.

Розмовляла Олеся Яремчук, Львів-Відень-Варшава