Про Миколу Зерова знають передусім, що він лідер неокласиків — так і написано на Вікіпедії. По-друге, літературознавець. По-третє, перекладач і любитель усіх цих Вергіліїв, Овідіїв і Катуллів. В останню чергу згадують, що він ще й сам поет. Здається, матриця, у яку потрапив наш Нео, саме така.
Хоч як бився Юрій Шерех, розвінчуючи легенду про український неокласицизм, а йому це так і не вдалося. Замість Трініті у Зерова ціле «гроно п’ятірне нездоланих співців» — це разом із ним, причому про п’ятого постійно сперечаються, а той-таки Шерех придумав навіть «шостого у гроні».
І Зерова чомусь завжди сприймали в рамках певної матриці, та поки він був живий, він міг із цих рамок виламуватися. Юрій Смолич при першому знайомстві був вражений, що неокласик-то наш живий! Мало того, у портфелі носить не пергаментні згортки з латинськими текстами, а… ковбасу.
Смоличу тричі пощастило: їдучи на Київ, він спершу на пероні зустрів Остапа Вишню, у вагоні — однокласника Вишні по Охтирській гімназії Миколу Зерова, а з професором вертався з Харкова ще один киянин, Максим Рильський. Прекрасна компанія для цілонічної подорожі і читання віршів під кружляння срібної чарочки.
«Коли я познайомився з Зеровим особисто, то взагалі був зачарований. Зеров, який ввижався мені відразу страховиськом, далі — недосяжним авторитетом і мало не небожителем, виявився напрочуд простою людиною, цілком доступної і товариської вдачі. Був він років на десять старший проти мене, мав звання професора, викладав у вузах літературу, а я — недавній гімназист, студент з незакінченою освітою, в літературі початківець: величини, як бачимо, ніяк незрівнянні. Але ні слова зверхності, ані інтонації зневаги не було в його мові до мене, а в усій поведінці — товариськість та доброзичливість, дарма що належав я до непримиренно ворожої літературної організації.
Зазнайомились ми в поїзді Харків–Київ. Трапилося так, що опинилися ми в одному купе безплацкартного вагона: тоді професори ще їздили третім класом. Ми їхали вдвох із Вишнею до Києва — не пригадаю вже чого, але за різними справами, бо зустрілись лише на пероні вокзалу. А посівши свої місця, побачили Зерова з якимсь кимсь молодиком з вусами. Зеров повертався до Києва чи то після котрогось із частих тоді літературних диспутів, чи то після розв’язання якихось педагогічних справ у Наркомосвіті. Вишня й познайомив мене з Зеровим, а Зеров рекомендував свого молодого супутника з вусами:
— Максим Рильський, — назвав він.
Молодик з вусами, Максим Рильський, потис нам руки і мовчки сів у кутку. Що гріха таїти: для закріплення знайомства Павло Михайлович добув з чемодана пляшечку, Зеров з портфеля — ковбасу, і ми випили по черзі з однієї посудинки. З однієї — не для додержання козацького ритуалу знайомства, а тому, що другої не було: дорожня срібна чарочка знайшлася, звичайно, в кишені Павла Михайловича.
Після першої ж чарки Микола Костьович почав читати вірші: власні та інших поетів. “Античність” його поезій, як сказано, мене вже не лякала, інші поети були і французи, і німці, а з українських він читав, навдивовижу, не своїх “неокласиків”, а якраз наших, пролетарських, “гартованців” — Тичину, Йогансена: він ними захоплювався».
Пародисти й карикатуристи у 1920-х роках не знали іншої іпостасі Зерова, крім захисника класичної спадщини — «співака з римського форуму». На цьому будувалися всі жарти. Образ цей утвердився після диспуту «Шляхи розвитку української літератури», який відбувся 24 травня 1925 року у великій залі Всенародньої бібліотеки ВУАН. Це, щоб ви розуміли, зала в колишній Олександрівській гімназії, яку закінчив Зеров, нинішньому Інституті філології КНУ ім. Шевченка на бульварі Шевченка, 14.
У президію диспуту обрали представників різних літорганізацій: Василя Десняка («Жовтень»), Олександра Дорошкевича (культкомісія ВУАН), Бориса Коваленка («Гарт»), Валер’яна Підмогильного («Ланка»), Самійла Щупака («Плуг») і Павла Филиповича. Першу доповідь виголосив Юрій Меженко, другу — Микола Зеров. Почав він так:
«Дозвольте мені, на початку, — щоб з’ясувати, на якій позиції в цій нашій суперечці “Европа чи Просвіта” стою я, — розпочати з вступного слова т. Меженка.
Не можу сказати, щоб це вступне слово задовольнило мене виразністю своїх контурів. Воно трохи нагадало мені ті знамениті різдвяні ляльки, що вішають по ялинках: половина фізіономії плаче, а половина сміється (в залі сміх). Початок його — мені здавалося — прозвучав “за упокой”, наприкінці враз стали пробиватися окремі нотки “во здравіє”».
Цілий цей диспут і промову Зерова теж негайно спародіював «пишущий» професор скотарства Омелько Буц:
Зеров. Меженко промовляє, як той сморгонський ведмідь танцює на розпеченій плиті — весело чи сумно, а танцюй, бо знизу пече.
О tempora! О mores! Меженко не розуміє досі, що Европа — це я, і я — це Европа! (Б’є себе в груди).
Omnia mea mecum porto!
Коваленко узурпує моє право писати халтурну критику! Коваленко грабує мене!.. Караул… Пробі!!!
(Промовцю дають понюхати томик Горація видання 1587 року, і він заспокоюється).
Подивіться, як цей критик побиває, розправляється, бойкотує, протестує! То пак це я побиваю й розправляюсь… Але ж то я — Европа! (Гордий погляд у натовп).
Знов-таки гуртківство. Ну нехай «Ланка», ну нехай «неокласики», ну нехай «Акверірки», а то ще й різні там «Гарти» й «Плуги». Яке нахабство!
(Промовцю прикладають до потилиці закордонне видання «Історії укр. літератури» С. Єфремова, й він отямлюється).
Sint ut sunt, aut non sunt! Скажу я за своїм попередником!
Нехай живуть старі сімейні традиції в укрлітературі! Quod erat demonstrandum!
(Вся заля ридає. Музика грає на мотив:
Пропала надія,
Розбилося серце).
Певно, іронічний Олекса Слісаренко, він же Омелько Буц, зловтішався, вигадуючи цю пародію. Свого часу вони з Зеровим належали до протилежних літературних угруповань і любили поцілити один в одного сатиричними стрілами. Нині всі думають, що бешкет і образи — улюблена форма діяльності панфутуристів. Так-то воно так, але й поважні неокласики не гребували вщипнути панфутів за одне місце чи обізвати якими-небудь смішними прізвиськами.
У суботу 22 липня 1922 року неокласики й однодумці влаштували літературний вечір «До чого прямуємо!!» в Державному драматичному театрі імені Шевченка (нині це театр російської драми імені Лесі Українки, якщо ви хоч трохи орієнтуєтесь у Києві). Зеров виголосив доповідь із красномовною назвою «Літературні нрави чи літературна безнравственість». Компанію йому склали той-таки Юрій Меженко, Яків Савченко (блискуча назва для доповіді — «Я про всіх»), Дмитро Загул і театральний діяч Дмитро Ровинський. Участь брали також інші неокласики, колеги Зерова по університету Павло Филипович і Борис Якубський та близькі їм по духу Павло Тичина, якого тоді ще не зманили в столицю, Тодось Осьмачка, Микола Терещенко.
Сіль же вечора була в тому, що на нього запросили прибути кролів футупрерій, які зайцями бути не можуть, жучків панфутуризму Гео Шкурупія, Михайля Семенка, Олексу Слісаренка і Марка Терещенка со присними та інших маладців від футуризму. Ще й підкреслювалося, що квитки для них так само обов’язкові. А місця коштували від 25 до 250 карбованців. Отака була розвага — бої без правил між неокласиками і футуристами! І розважливий Микола Костевич цілком міг несподіваним хуком нокаутувати задерикуватого панфутуриста.
Тому велика загадка, як в архіві Михайля Семенка опинилися цілі зошити ранніх віршів Миколи Зерова й Освальда Бургардта. Настільки ранніх, що Зеров ще писав російською мовою, любив Блока, був злий і юдольний. А про адресатку цього вірша читайте в матеріалі Наталі Котенко «Приватний Зеров».
Воспоминанія
* * *
Передзакатное селенье
и вечер дымно-голубой.
А. Блокъ
Не любишь ты припоминаній,
но ты хранишь — я знаю — следъ
моихъ стиховъ, моихъ признаній,
своихъ тріумфовъ и победъ.
А я все тотъ же — злой, юдольный,
неисправимый фантазеръ,
Я путникъ доловъ подневольный,
не позабывший светлыхъ горъ.
И часто вижу я вершины
моихъ татариновскихъ дней —
забытый садъ и георгины,
и прудъ въ оправе камышей.
И афродитское проклятье
со мною вновь: я вновь влюбленъ
и вижу узкій вырезъ платья
и твой сиреневый кулонъ.
Но как теперь невозвратимы
вершины техъ далекихъ горъ!
какой тоской неистребимой
объятъ юдольный фантазеръ!
1919
А проте Зеров був людиною веселою і дотепною, недаремно він один з отців-авторів безсмертного Лупи Грабуздова. Після смерті ініціатора цієї містифікації Георгія Нарбута лише кілька людей плекали далі стиль і образ Лупи Юдовича, серед них і Зеров. Його кучерявий, стилізований під староукраїнський скоропис почерк ледве можна розібрати. Нині каліграфія вельми популярна, і художники у творчому екстазі забувають, що у їхньої красивої писанини бувають читачі. Ось вам нагода повправлятися у відчитуванні Зеровського листа до Федора Ернста. Скажу тільки, що там є про тифозних вошей, якими перехворів адресат, про соціял-предателів і соціял-соглашателів, а лист писано 9 марца року божого 1920.
А матриця невмолимо чатувала на Зерова. Уже не в сенсі літературного іміджу неокласика чи публічного образу професора. Великий Брат стежив за ним, і нині можна дізнатися, про що думав і чим жив Микола Костевич, з «листів», наприклад, сексотки на прізвисько «Евгения». 6 березня 1929 року вона доповідала в органи:
«Бачила Зерова, звичайно, у нього настрій подібний до попередніх, але це, звичайно, зрозуміло, бо інакше українська інтелігенція дивитись не може. Зеров запитував, чи не плюнула я вже на свій Інститут часом, чи ще добиваюсь правди і справедливості в цьому мирі “лжи и произвола”. Коли я відповіла, що ще надії не кинула і добиваюсь знову до Семка — “Ну і як, пустили Вас на «пресветлые очи его сиятельства»?” — розповів мені про літературний диспут, який мав відбутися в ІНО з приводу літературної діяльності молодих письменників — Підмогильного, Бажана, Смолича (це ніби центральна течія. Ліві, як Коваленко, Савченко, вважають їх лише своїми спутниками). Цей диспут було ніби призначено, а потім відмінили, а потім знову призначили і нарешті вийшло так, що самі автори не прийшли, а з’явились лише з ворожої лівої течії, мав бути Щупак, але його не було і вийшов не диспут, а просто “нападение”. Це у нас зараз звичайно робиться, хто більше має нахабства, той виходе ніби переможцем. А Підмогильний, Бажан та інші, коли дізнались про напад на них лівих, висловились “похвально”, що вони все рівно не виступали б в такій компанії. Далі Зеров висловився, щоб я поспішила вступити, а то пропаде рік.
Як на Вас впливає економічна катастрофа — запитав Зеров, чи ви теж стоїте по чергах, чи, може, поробили запаси? Для запасів треба гроші — відповіла я. Ну, зате наші дворяни поробили свої запаси, вони всюду перші. Але про безвихідність, про економічний занепад я Вам казав ще раніше. А це, що твориться тепер, — цього треба було чекати, і коли людина більш-менш дальновидна, то для неї це не новина.
Далі Зеров розповідав, що Радвлада своїми дальшими заходами не поліпшує справи, а навпаки — погіршує. Він згадав про чутки, що мають забирати у селян лишки — “Це, звичайно, непогано, — сказав Зеров, — але невідомо для кого”.
Зеров на всі заставки криє ВУАН, він виставляє, що всі вони “на всі гласи” виспівують дифірамби Радвладі. Особливо ненавидить він Грушевського, каже, що він виспівав собі те, що його вибрали до Всесоюзної Академії. А як там поживає “хазяїн” Інституту наук-мови? — питає Зеров (треба зауважити, що вони страшенні вороги). Коли я сказала, що лає Радвладу, Зеров не повірив, а навпаки, висловив протилежні думки про Холодного. Він вважає, що Холодний теж прислужується. Взагалі, Зеров сказав, що він зараз не втручається нікуди, бо навколо занадто багато “жидівського духу”, а він його не виносить. Більшість професури Зеров теж має за підлабузнювання. Студенти в нього або “хами”, або “жидки”».
Правда, схоже, що цей «інформативний лист» у ДПУ писала колишня студентка Зерова або ж колега-мовознавець? Згаданий у розмові Семко — ректор з Вищого інституту народної освіти, з якого потім утворився педінститут імені Горького Драгоманова. Григорій Холодний — директор Інституту української наукової мови ВУАН.
Роботі зі студентами Зеров віддавав багато часу: він керував літературним семінаром підвищеного типу в КІНО і співпрацював з ГУКУСом — Гуртком культури українського слова. Узимку 1927 року ГУКУС знявся на спільне фото. У третьому згори ряду сидять зліва направо професори: другий — Микола Зеров, третій — Євген Тимченко, п’ятий — Володимир Петрусь, шостий — Михайло Калинович. Сьомий у цьому ряду — керівник ГУКУСу Володимир Покальчук, батько письменника.
Ще на фото є Василина Ставниста — подружка Докії Гуменної, якій письменниця присвятила чимало сторінок у своїх спогадах. Ставниста пішла по мовознавчій лінії: вступила згодом в аспірантуру до професора Тимченка, працювала у нього в Інституті української наукової мови, потім в Інституті мовознавства ВУАН. Василина сидить третьою зліва в нижньому ряду. А крайня там — Євгенія Смолинська, талановитий етнограф, доля якої невідома. Серед студентів легко впізнати Михайла Зерова — він і на еміграції мало змінився.
У семінарі підвищеного типу теж не все просто було, адже серед його учасників — Григорій Костюк і Петро Колесник, той-таки Володимир Покальчук і Євген Кирилюк. Одні пам’ятали і любили вчителя, інші доклалися до його цькування.
Двадцяті наживо дуже непрості, адже диявол ховається в деталях матриці.
