Хоча Ян Вагнер збирається цього року відвідати Книжковий Арсенал, у інтерв’ю він розповідає, що для поета необов’язково кудись їхати, можна подорожувати в своєму кріслі, важчому за невеликий Фіат, отримувати запрошення до далеких країн, необачно перед тим назвавши свою книгу, адже шлях до незвіданих місць відкривається в експериментуванні.
– В Україні порівняно небагато міжнародних літературних фестивалів та книжкових ярмарків, тому часто досить відомі письменники, які до нас приїжджають, стикаються з тим, що тут їх не знають. Пане Яне, якби знайомилися з українською аудиторією, що би Ви передусім про себе розповіли, що очікуєте від майбутньої поїздки до Києва?
– Мабуть, я зазначив би, що я з Берліна (хоча народився у Гамбурзі), пишу поезію та перекладаю англомовних поетів; також що до цього часу опублікував шість поетичних збірок, які досить укорінені в німецьку традицію, але також зазнали потужного впливу сучасної американської та британської поезії. Я вже бував у Львові та Чернівцях, але ніколи у Києві – тож чекаю з нетерпінням, щоб хоч краєм ока глянути і на вашу столицю. І звісно, на зустрічі та дискусії, на які неодмінно потраплю, поки буду там.
– Як часто Вам доводиться бувати на літературних фестивалях і що Ви отримуєте від своєї участі особисто та як поет? Чи важить для Вас аудиторія таких заходів і як вона відрізняється від одного фестивалю до іншого?
– Час від часу я беру участь у поетичних фестивалях – і завджи погоджуюся на запрошення з превеликою радістю. Знаєте, це майже неможливо: слідкувати за літературним розвитком у всіх країнах та на всіх мовах, так само, як прочитати стільки поетів, скільки нині існує і скільки бажаєш. А всі ці фестивалі пропонують дізнатися всього по троху з останнього, що відбувається у поезії, новини в поетичному світі в двох словах, так би мовити; вони також дають унікальну можливість поспілкуватися з поетами з усього світу, з якими я ніколи б не зустрівся або бачуся дуже рідко. Аудиторія таких заходів, звісно, має значення, адже в розмові з гурманами поезії з Європи, Азії чи Південної Америки можна отримати досить різні відповіді на однакові запитання. Запрошення на фестивалі я також сприймаю як привід кудись поїхати, змінити атмосферу. 
– На Вашу думку, чи поезію взагалі за її призначенням потрібно презентувати публіці? Чи є серед Вашої творчості розділ на поезію, яку Ви звичайно читаєте вголос і ту, що створена лише для читання мовчки? Тобто до чого більше надається Ваша поезія до візуального чи сприйняття на слух? Як вона взаємодіє з читачем/слухачем?
– Мелодичність мови, поетична композиція такі засадничі для витворення її загального ефекту, що дечого, певного смислового шару, і звісно, великою мірою задоволення від неї бракуватиме, якщо вірші не читати вголос. Читання про себе однак приносить не менше задоволення, тож обидві версії: друкована і декламована, презентована ясно і чітко – принаймні для мене, мають однакове значення. Деякі речі, гру з формою, наприклад, можна зауважити лише на папері, але мандри певного голосного рядками тексту, з іншого боку, найпомітніші на слух. Щодо власне моїх віршів, я не маю такого, який ще не був прочитаний уголос, хоча, звичайно, певним із них я надавав перевагу, цитуючи публіці свого часу; мій вибір постійно змінюється і насправді залежить від того, що було написане чи друкувалося останнім часом. Загалом, думаю, що так, читач грає визначальну роль у тому, щоб надати поезії живого звучання, що його чи її спосіб читання і зіставляння з його чи її власним життєвим та літературним досвідом – невід’ємна частина усього процесу.
– Як часто подорожування відгукується у Вашому письмі? Чи можна назвати деякі поезії «травелогами» або певною мірою «внутрішньою документаристикою»? Про що книжка «Australien»(«Австралія», 2010)?
– Зрозуміло, що я пишу німецьку поезію; з іншого боку, я цікавлюся іншими літературними традиціями, незалежно від краю чи епохи, тож якщо говорити про впливи, то вони можуть походити з будь-якого місця на землі – у моєму випадку, все-таки, безперечно, впливи англомовної поезії найбільш помітні. Одне з чудес письма в тому, що можна подорожувати, не виходячи з дому, правда? Я полюбляю писати в своєму кріслі, яке важче за невеликий Фіат, але сидячи в якому я можу подорожувати на довші відстані за коротший час. Я справді пишу про місця, в яких побував – але однакова кількість моїх віршів, мабуть, описує або згадує місця, у яких я ніколи не був (і не хотів би там бути). Книжка «Австралія» якраз про це, цитуючи Альваро де Кампос (який був одною з масок великого португальського поета Фернанду Пессоа), у якого на самому початку книги два рядки: «ти щасливий в Австралії доти, доки туди не поїдеш»; отож у збірці до Австралії так і не дійшло, навіть у назві жодної з поезій. Водночас цікаво, що минуло лише кілька днів після того, як книжка була опублікована, коли я отримав запрошення поїхати до Австралії від людей, які не знали і не могли знати про вихід цієї книги – такий маленький магічний випадок, що може перерости у пристрасть вибирати назву для майбутньої книжки на честь зовсім іншої країни. 
– Що все-таки є визначальним при виборі назви для збірки? З чим ви охоче експериментуєте у поезії – формою, темою, мовою? – Важко сказати заздалегідь, яка з поезій чи який рядок підійде для назви збірки; але щойно усе буде дописане, саме та, потрібна назва, постане сама, як наче вона завжди була для цього призначена, щоб позначати собою усі вірші з рукопису. Золя визначав експериментування у романі, як «aller à l’inconnu», шлях до незвіданих місць, і в цьому сенсі, без сумніву, кожна поезія є експериментальною – адже вона намагається вдатися до несподіваних дотепер образів і тем та, якщо пощастить, здатна дивувати і приносити задоволення автору і в процесі написання. Форма, також традиційна форма, може справді бути корисною тим, що вимагаючи та обмежуючи, вона досить парадоксально дає нам свободу та підводить нас до того самого моменту несподіванки, нових образів і тем.
– До чого вдаються поети, щоб ніколи не втрачати актуальність, звучати свіжо у своїй поезії? Як би Ви пояснили межу між лаконічним мінімалістичним віршем у стилі хайку та тривіальною абсурдністю, скомпонованою в рядки?
– Одна з переваг писання поезії, думаю у тому, що усе маленьке чи велике, банальне чи геніальне може перетворитися у поезію і може годитися як її структурний матеріал: склянка води, загублений носовичок, цвях. Тривіальне насправді має великий потенціал розкривати глибші сенси – чи то у хайку, чи у верлібрі. Що ж до першого запитання, на нього нелегко знайти відповідь, але я вважаю, що якщо залишатися однаковою мірою допитливим і самокритичним, якось намагатися балансувати поміж повною відкритістю та надто жорсткою самокритикою, неперегинаючи палку, то принаймні, є дуже велика вірогідність, що для когось твоя поезія звучатиме свіжо і по-новому. 
– Як ірландсько-німецький перекладач, чи можете Ви сказати, що перекладацький досвід позначився на Вашій творчості? Відомо, що є англомовні переклади Вашої поезії, а як щодо «перекладів» за допомогою інших засобів мистецтва, як наприклад, живопис: це були б експресіоністи вслід за потужною німецькою традицією?
– Так, звісно. З великим задоволенням я прочитав: Єйтса, Шеймаса Гіні, Майкла Лонглі, Нуеле Ні Домнейла, Джона Монтага, Пола Малдуна та багато інших, перекладав Метью Свіні (Matthew Sweeney), Луї Макніса (Louis MacNeice), Ейлен Ні Ксіленен (Eilean Ni Chuilleanain), Патріка Каванаха (Kavanagh) та Томаса Кінселлу (Kinsella) – і я впевнений, що перекладацька практика пішла мені на користь. Адже ніколи прочитання поезії не буває настільки уважним та зосередженим, як перед тим, коли збираєшся її перекласти. Взаємодія із візуальними художниками та композиторами може бути дуже плідною, справді. Особисто мені подобаються обидва – Караваджо і Пауль Клее, хоча я усвідомлюю, що ці імена непросто поєднати в одному реченні.
– Пане Яне, Вас зараховують до так званого «молодого покоління» німецьких поетів, більше того, Ви були співавтором антології німецької поезії «Lyrik von Jetzt» – як би Ви описали це покоління та сучасну німецьку поезію? Хто увійшов до антології?
– Разом із Бйорном Куліком (Björn Kuhligk) у 2003 ми вирішили надрукувати вищезгадану антологію, тому що як учасники поетичної сцени Німеччини ми добре усвідомлювали, як багато цікавих молодих поетів для неї ще не відкрито – і який малий відсоток читає всі ці журнали, у яких ці молоді поети друкуються, і тому не може собі уявити, наскільки живою є ця сцена, що вона постійно розвивається. Тож ідея полягала у тому, щоб зібрати усіх цих поетів в одну книжку, забезпечити кожному місце для чотирьох його поезій і представити всіх і кожного короткою біографічною заміткою, а за наявності, й кількома назвами їхніх збірок. З того часу ще більше молодих поетів з’явилося, так що навіть сьогодні можна сказати, що німецька поезія ще ніколи за останні десятиліття не була така розмаїта, як тепер. Чому так сталося? Одна з причин може полягати у тому, що прірва між так званою експериментальною поезією та поезією, зосередженою довкола своєї структури – мови, традиційної чи епічної поетики (усі ці терміни є дещо безпорадні й можуть бути замінені іншими термінами, що однаково фруструють) – вже не така велика, як раніше; тому більшість поетів, яких я знаю, спокійно відходять від будь-яких традицій і вчаться на цьому досвіді, беруть усе найкраще від нього, використовують це у своїх поезіях без вказівки на певну школу чи догму. Ця свобода, на мою думку, призвела до великого різноманіття стилів та поетичних жанрів – це і складає загальну потужність сучасної поетичної сцени в Німеччині. 
– Якби Вас попросили назвати вірш-автопортрет, який би обрали? Як багато особистого у Вашій поезії? Чому «Selbstportrat mit Bienenschwarm»? – Згаданий вірш, «автопортрет із бджолиним роєм», це певною мірою автопортрет, хтось так може сказати, хоча, звісно, оповідач прихований за його комахами, як він зазначає «тільки те, що щезає, набуває чіткого образу». І справді, автор поезії з його особистими потребами та переживаннями, зовсім неважливий для її розуміння. Оповідач у поезії, «Я» в ній, для мене це роль, яку треба зіграти, це не зовсім сутність, яка піддається чіткому визначенню, але набір дуже цікавих масок, які можна змінювати відповідно до використання у певних поетичних зразках. Однак, цілком можливо, що одягаючи маску, можна ще більше проявити себе, аніж без неї. І це звичайно, правда, що власні досвіди, відчуття та думки – це сировина для кожної поезії, яка у свою чергу зовсім не потребує автентифікації.
– Як Ви уявляєте свою творчу еволюцію, яких форм і тем поезія може набрати у майбутньому? Чи може бути проза наступним етапом Вашого творчого розвитку, чи були есеї 2011 року вдалим досвідом? Минулого року ви отримали нагороду на Книжковій ярмарці у Лейпцигу в категорії «Белетристика» як перший поет за всю історію – розкажіть, у чому річ? Що означає успіх для поета? – Хтозна, у що перетвориться і як виглядатиме поезія. Важко передбачити, яку форму набере кожна наступна поезія наступного тижня – і це теж одне із чудес поезії, я вважаю. Вона увесь час змінюється та дивує. Я майже впевнений, що я ніколи не напишу роману чи оповідання, тому що я немаю для цього ані бажання, ані хисту – хоча бувають комічні випадки і епічні пасажі у есеях, у яких ви зауважили, так само, як у есе, написаних після того, як ця збірка ситуативної прози вийшла друком. Категорія „Belletristik“ включає звичайно всю «belles lettres», і хоча поезія має бути її частиною, багато переконані у тому, що лише прозу позначає цей загальний термін – але цей погляд наче змінюється. Успіх так, як і написання поезії, переживаються точно так, як про це говорила Емілі Дікінсон, розповідаючи про свій досвід читання та письма: «If it feels as if the top of my head is taken off – I know it is poetry».
Спілкувалася Катерина Міщук
У співпраці з журналом Goethe-Institut в Україні
Ян Вагнер / Jan Wagner Народився 1971 року в Гамбурзі, навчався на англійських та американських студіях спочатку в Гамбурзькому університеті, а потім у коледжі Трініті в Дубліні, також у Гумбольдському університеті Берліна. Поет, перекладач, літературний критик та упорядник антологій.
Лауреат численних премій і стипендій у Німеччині, остання – у 2015 році на Книжковій ярмарці в Лейпцигу.
Написав:
1. Probebohrung im Himmel. Вірші, Berlin Verlag, Berlin 2001
2. Guerickes Sperling. Вірші. Berlin Verlag, Berlin 2004
3. Achtzehn Pasteten. Вірші. Berlin Verlag, Berlin 2007
4. Australien. Вірші. Berlin Verlag, Berlin 2010
5. Die Sandale des Propheten. Есеї, Berlin Verlag. Berlin 2011
6. Die Eulenhasser in den Hallenhäusern. Drei Verborgene. Вірші, Hanser Berlin, Berlin 2012
7. Poesiealbum 295. Märkischer Verlag Wilhelmshorst 2011
8. Regentonnenvariationen. Вірші. Hanser Berlin, Berlin 2014
9. Selbstporträt mit Bienenschwarm. Вибрані поезії 2001-2015. Hanser Berlin, Berlin 2016
