Збірник короткої прози Мішеля Турньє 1986 року закінчується автонекрологом, у якому вказані роки життя письменника: «1924-2000». У примітках Турньє пояснює спантеличеному читачеві: «Нещодавно один журнал робив опитування на таку тему: «Яка важлива подія, на вашу думку, відзначить 2000 рік?» Я без вагань відповів: моя смерть. Мене спитають: навіщо помирати у 2000 році? Тому що мені буде 76. Мій батько помер у такому віці, так само і його батько, і так далі. Це чудовий вік, щоби померти. Так вдало й розсудливо уникнути страждань і принижень старості, та й кінець кінцем, хіба не досить стільки прожити?»
Генеалогічна витівка не вдалася: Турньє пішов з життя 18 січня 2016 року. Його називають одним із головних авторів другої половини ХХ століття, хоча він пройшов досить нетиповий шлях до літератури. New York Times у некролозі, маючи на увазі невдалу академічну кар’єру Турньє, назвали його «failed philosopher». Він і справді вчився на філософа, спершу в Сорбонні, потім у альма-матер Гегеля, Тюбінгенському університеті в Німеччині, однак після другої спроби так і не склав потрібного для викладання філософії іспиту. Повернувшись до Франції 1950 року, Турньє тривалий час працює на телебаченні та радіо у передачах про культуру й перекладає з німецької. Втомлений гамірною розбещеною столицею, він незабаром купує пресвітерію у селищі Шуазель неподалік від Парижа, де й житиме решту життя, але не заради усамітнення. Маленьке містечко, на його думку, дає набагато більше шансів роздивитися людей та їхні історії, не віддаляє від них, а наближує.
Весь цей час у ньому визрівав його перший текст «П’ятниця, або Тихоокеанські лімби», що вийшов книжкою у Gallimard 1967 року, коли Турньє було вже 42, узявши Велику премію Французької Академії за роман. За три роки з’являється другий, гонкурівський, роман «Вільшаний король», після якого Турньє остаточно опиняєтсья серед живих класиків повоєнної французької літератури і стає членом Гонкурівської Академії. Варто уваги, Гонкурівську премію лише раз за всю історію свого існування було присуджено одноголосно, властиво, Турньє.
Україномовному читачеві відносно пощастило: останніми роками Турньє почав бути хоч трохи присутнім на українському книжковому ринку. Відносно, бо в 2000 році, коли Турньє написав усі свої художні тексти (хоча до кінця життя працював ще над кількома, які так і не завершив), в Україні з’явився лише перший переклад письменника – паралельне видання (укр/франц і рос/франц) адаптованого для дітей першого роману – «П’ятниця, або Життя дикуна» (Фоліо, 2000). Безперечно, це знаковий текст, що набув надзвичайної популярності серед дітей, тривалий час вивчається у шкільній програмі, а серед дитячих бестселерів видавництва Gallimard поступається лише «Маленькому принцу». Однак важко сказати, що він вдало презентував автора в Україні. Наступного разу до широкого читача Турньє вийде лише за десять років, коли у книгарнях з’являється переклад «Вільшаного короля» (Видавництво Жупанського, 2011), а у «Всесвіті» – переклад однієї з казок і короткий аналітичний коментар. Минулого року Турньє наблизив до нас також Володимир Єрмоленко в одному з есеїв у книжці «Далекі близькі» (ВСЛ, 2015), але значний художній спадок лишається неосвоєним. До порівняння, польському та російському літературним просторам пощастило більше. Польські переклади основних текстів з’явлися з відставанням лише в кілька років, а 1996 року німецький режисер Фолькер Шлендорф, серед доробку якого кінострічки за романами Георга Музіля, Марселя Пруста, Гюнтера Грасса та Генріха Бьоля, зняв у Польші екранізацію «Вільшаного короля» з Джоном Малковичем у головній ролі. Російські ж переклади, хоча й почали з’являтися в пізні дев’яності, але поступово охопили основні тексти автора й мали успіх серед читачів, що сприяло, поміж іншим, візиту письменника в Росію. Турньє дуже цікавили іноземні переклади, німецькі й англійські він залюбки перечитував. Бути читаним йому залежало більше, аніж визнаним і відзначеним преміями. Він справді цінував кишенькові видання своїх романів, залишаючись байдужим до, наприклад, престижної серії бібліотеки Плеяди, яка увіковічнює письменників у красивих томах на поличках книжкових шаф.
Після двох своїх найвідоміших текстів до кінця століття він напише ще сім романів та кілька збірок новел, оповідань і філософських казок, а послідовність вибору та осмислення сюжетів зроблять його відомим передусім як автора «міфологічного роману». Лише деякі центральні персонажі його текстів: Робінзон і П’ятниця, Вільшаний король, Синя Борода, Жанна д’Арк, Мойсей, персонажі комедії дель арте, біблійно-апокрифічні волхви – вибірка вражає, чи не так? Може скластися враження, що Турньє лінується вигадувати нові історії, адже хоч міфологічна основа і є надзвичайно популярною художньою стратегією в ХХ столітті, мало хто з письменників настільки часто до неї звертався. Пристрасть Мішеля Турньє до великих історій могла б скласти конкуренцію найбільшим метрам-міфологізаторам. «“Треба писати на великі теми, незалежно від того, приємні вони чи ні», – пояснював Турньє. Він не звертається до міфів за «універсальністю», на міфологічному наративному матеріалі він передусім позбавляє міф його самоорієнтованого значення, вирізаючи з великих тем ідеї без жодного видимого пієтету до основи й витворюючи масштабний колаж. Його тексти всуціль філософські, як і всуціль міфологічні, однак ці складні структури він досліджує через конкретні образні наративи. «Failed philosopher» став, як він сам жартував, контрабандистом філософії в літературу, балансуючи на межі жанрів, він творить свій неповторний проект тексту.
Міф для Мішеля Турньє – «багатоповерхова будівля» з висхідним рівнем абстракції, у якої перший поверх – дитячий, а останній – метафізичний. З одного лише «Вільшаного короля» нам важко зрозуміти нав’язливу ідею Турньє. Красномовнішим фактом була вже згадувана адаптація «П’ятниці, або Тихооеканських лімбів» для дітей, яка є адаптацією лише умовно, адже був написаний фактично новий роман, без певних перверсійних фрагментів, але не менш складний в ідеї. Турньє пояснює: «Якби я був генієм, моєю мрією було б написати трактат з класичної метафізики, який був би до снаги десятирічній дитині. Моє вічне прагнення – писати досить добре, щоб мене могли читати діти, як Ла Фонтена та Перро, котрі аж ніяк не писали для дітей». Свою казку «П’єро, чи Що приховує ніч» він вважав найуспішнішим своїм текстом і характеризував її як «Етику» Спінози, що завітала в дитячий садок».
Лиш на позір суперечливо Турньє казав, що не пише для дітей і не любить дитячих книжок, називаючи їх псевдолітературою. Насправді, дитина для Турньє – міра елементарного розуміння тексту. Свій перший роман він публічно визнавав невдалим і переписав так, що його стали читати в школах. Передостанній, «Золоту краплю», як і коротку прозу 90-х, вважав уже «справді придатними» для читання дітьми, тобто стисло, чітко і ясно написаними. Правду кажучи, і перші романи автора важко назвати нечитабельними, але пробачимо цей страх розлогості студенту філософії Тюбінгенського універсиету.
Його тексти поступово стають меншими, але радше не скорочуються, а ущільнюються. Коли міф у Турньє стає замасштабним для тексту, він розділяється на архетипні структури, зберігаючи своє символічне значення. Це працює і на тематичному, і на структурному рівнях. Наприклад, збірка новел ділиться на частини: дім, міста, тіло, діти, образи, подорожі, смерть. Це найширші рамки його тем, Турньє надзвичайно послідовний у художньому осмисленні всіх концептів та персонажів, котрі його цікавлять. Історія Жиля де Ре, яка стала основою для легенди про Синю Бороду, спершу згадується як супровідна до образу Авеля Тиффожа з «Вільшаного короля» (адже Тиффож – назва замку Жиля де Ре). Пізніше він напише «Жиля і Жанну», де вже повністю розповість історію «людожера». Деякі фрагменти, зокрема опис вершника, він майже дослівно переносить із «Вільшаного короля». Так само не боїться він втретє повертатися до Робінзона, написавши коротку замальовку про те, як Робінзон Дефо, який таки повернувся додому, все ж сумує за островом і хоче до нього повернутися, але, вирушивши за координатами, вже не знаходить його.
Та справді наскрізна тема Турньє – двійництво. Ще у «П’ятниці» перед потраплянням на острів Робінзон чує від капітана про близнюків – Діоскурів і вже значно пізніше згадує цю розмову, осмислюючи їхню сонячну андрогінну «закільцьовану» сексуальність й визнаючи П’ятницю-Венеру своїм близнюком. Близнюки-голуби «зливаються у яйце» у «Вільшаному королі»; Жанна д’Арк і Жиль де Ре – трагічні двійники ще одного роману; ще один персонаж, Елеазар, наперед знає, що повторює шлях Мойсея; десятки спостережень про двійництво можна знайти й у щоденнику письменника. Тема, звісно, розкривається найповніше у «Метеорах», романі-оді двійництву, а на рівні структурно-теоретичного осмислення – у збірнику есеїв «Дзеркало ідей» через низку діалектичних протиставлень: поруч міркувань про ложку-виделку там можна знайти й есей Буття-Ніщо. Там же він виносить і дзеркальні пари з багатьох своїх текстів: джерело-кущ, культура-цивілізація, П’єро-Арлекін та інші. Щоправда, несправедливо було би обмежувати Турньє знаками й міфами. Серед його короткої прози є талановиті лаконічні найрізноманітніші за стилем оповідання.
Незважаючи на унікальну одноголосність жюрі Гонкурівської премії, Турньє так і не здобув найголовніших міжнародних нагород. 2007 року його номінували на Міжнародний Букер, утім того року його отримав Чінуа Ачебе. Чинний голова Гонкурівської академії Бернар Піво зізнався, що Турньє не просто міг би, а навіть мав би отримати Нобелівську премію. Ясно одне: якщо Турньє переймала можливість взяти Нобеля, то, маючи тридцятилітній досвід суддівства як член Гонкурівської академії, він пішов з життя у спокійній впевненості, що не стане лауреатом. Дрібку сумнівів, що лишалася після премії Ле Клезіо, розвіяв минулорічний тріумф Патріка Модіано, який, мабуть, увінчав французький повоєнний роман: далі варто чекати свіжіших імен.
Важливо розуміти також, що Турньє не завжди позитивно сприймали критики. На противагу першим текстам, останній роман 1996-го року «Елеазар, або Джерело і кущ» літературна спільнота не надто вподобала. Але навіть із «Вільшаним королем» усе складалося неоднозначно. Колабораціоніст Авель Тиффож, який знаходить у нацистській Німеччині нарешті комфортний для себе світ символів, викликав непорозуміння і навіть спровокував поодинокі звинувачення Турньє у певній сповідальній симпатії до Третього Рейху, чому сприяла знана германофілія письменника. Звісно, сам автор навіть не вважав за потрібне відповідати на такі закиди. Нарешті, оманливість і привабливість Турньє у тому, що цілком традиційна, навіть несподівано традиційна для кінця ХХ століття форма роману підважується і руйнується її вмістом. Окрім власне міфологічної гри та епічних тем Турньє характерна гранична неонатуралістична чуттєвість прози, що часом може відлякати консервативного читача. Педофілія, копрофілія, скатологічні пасажі та вісцелярні подробиці, зоофілія, некрофілія, інцестуальні потяги також стали дискусійними елементами текстів, що змушували видавців та перекладачів вагатися щодо співпраці з письменником. Фльор “неприйнятності” підживлювався й закидами критиків щодо ролі, власне, вторинної, яку Турньє відводив жіночим персонажам, та навіть звинуваченнями у мізогінії. З жінками у нього й справді було не все так просто, як у житті, так і в текстах: в останніх вони насправді значимі лише у символічному обладунку, особливо символічного материнства.
Можна чимало шукати у його текстах скапок і тріщинок, однак передусім творчість Турньє – це великий цілісний масив, для розуміння і дослідження якого, можливо, варто не заглиблюватися, а вивищуватися. Що справді важило йому – це великі історії, навіть більше, великі історії західної цивілізації. У своєму житті він лишився незадоволеним лиш одним: епохою, у яку він жив. Міф був тим напевним провідником, який дозволяв письменнику ненадовго лишати наш час принаймні у текстах. Не дивно, що багато некрологів після смерті Турньє розповідали, що «Турньє поєднався зі своїми міфами». У своєму «Екстимному щоденнику» він зізнавався, що чекав смерті уже тривали час і навіть відчував її. І мав також свою теорію, на що вона схожа: «Так само, як народження супроводжували жахливі страждання – і для дитини, і для матері – смерть міг би викликати напад насолоди нестерпної сили, у порівнянні з яким наркотики й оргазм – лише слабке передчуття цього». Можливо, так і було.
