Насправді я навіть була на неї номінована і з легкої руки покійного Павла Загребельного ввійшла до коротких списків, здається, у далекому 2003-му році. Мені було 19, я ще не мала жодної друкованої книжки, лишень публікацію в харківському літературному журналі “Березіль”, тому жодним чином, навіть теоретично, отримати премію не могла. Чим керувався Загребельний, висуваючи мене, я не знаю, ми так ніколи й не зустрілися, але мені приємно думати, що це був з його боку такий витончений тролінґ системи, частиною якої він хоч-не-хоч також був, дрібне хуліганство короля, який у похилому віці міг дозволити собі не зважати на умовності. Про номінацію я дізналася від Тараса Прохаська, якого випадково зустріла на центральній пішохідній вулиці Івано-Франківська, а він, у свою чергу, від матері, яка виписувала “Літературну Україну”. Ми подивувалися й забули. Журналісти, правда, ще кілька років потому мучили мене запитаннями, і я щоразу мусила вигадувати якесь інше пояснення, бо відповідь “я нічого не знала і не знаю” нікого не задовольняла. Тепер же я не знаходжу в мережі жодної інформації про себе і Шевченківську премію, тому може статися, що це все або якась моя страхітлива галюцинація, або ж самоочищення системи, яка, щоб вижити після небезпечного тролінґу, вправно замела всі сліди. Останнє – жарт, звісно.
Продовження – тут.
Улюблений сайт літературної критики
