Спостерігаючи впродовж минулого року за різновекторними дискусіями довкола сучасної літератури для підлітків (Анастасія Левкова, Валентина Вздульська, Оксана Лущевська, Наталя Марченко, Уляна Баран та ін.) і готуючи певний фактологічний зріз щодо асортименту літературної пропозиції в Європі, зокрема в Німеччині, я захопилася на емоційному рівні саме соціокультурним контекстом, у якому, власне, й твориться актуальна постмодерна література для дітей та юнацтва. Мені захотілося поставити деякі питання й пошукати відповідей на них. Одне з запитань, які на слуху: чому українська дитяча література не цікавить європейців, хоча вона, на нашу думку, дедалі цікавіша та якісніша. Чому ті цінності, які ми вважаємо за пріоритетні, – не знаходять відлуння у європейському контексті. І навпаки – чому ми, вважаючи себе європейцями, часто не готові до сприйняття цього актуального контексту? Схоже, я знайшла для себе пояснення: питання в самій дитині та в нашому ставленні до неї. Якщо в центрі українських традиційних пріоритетів – кохана дитина, заради якої ми живемо, працюємо, якій хочемо допомогти, – то в центрі актуальних європейських проблем – внутрішній конфлікт і дитяча психологічна травма. Спробую пояснити.
Чернівецький письменник і літературознавець Олександр Бойченко презентує виважену та зрозумілу філософію читання і відчитування старого й нового у своїх есеїстичних рефлексіях «Мої серед чужих» і «Більше/Менше». Поміж усім, він чітко формулює відмінність між самими підходами до аналізу актуальних процесів у літературі: «Західне літературознавство набагато раніше зняло з себе обов’язки суспільно значущої науки, тобто перестало нести на собі тягар громадянської відповідальності за суспільно-економічний, національно-екзистенційний та моральний стан суспільства… Одна з особливостей постмодерністської літератури, так само, як і постмодерністського літературознавства, – відсутність відповідальності за суспільство. А це перетворює їхній спосіб існування у таку собі гру». Оскільки постмодерн справді тяжіє до гри, то й природньо, що саме цей період надзвичайно плідний для дитячої літератури у всіх її сучасних варіаціях. Про це також влучно висловлюється Емілія Огар у своїй монографії «Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби)»: «Розквіту дитячої літератури після Другої світової війни сприяв постмодернізм – із властивим йому розшиванням кордонів між різними типами літератури, з усуненням ієрархічності, підняттям статусу й прав жіночої літератури й літератури національних меншин. Демаргіналізація та звільнення дитячої літератури привели до розширення її горизонтів – і щодо змісту, і щодо форми: тепер автори могли не лише вільно обирати теми, а й сміливо експериментувати із формою. Впливом постмодернізму на формальні аспекти дитячої літератури можна вважати впровадження нових наративних стратегій, властивих дорослій (загальній) літературі, жанрових інновацій, а також ускладнення семантики текстів, нашарування смислів. Як наслідок – помітно зросла (особливо у 1990-х рр.) комерційна привабливість дитячого сектору видавничого ринку». Філософськи можна окреслити дитячу літературу також і як гру дорослих із можливостями «чистого розуму» дитини. До цього дуже добре пояснення подібних процесів у взаєминах дорослих із дітьми сучасного світу знаходить відомий німецький нейролог Геральд Гютер. У своїй книзі «Кожна дитина – геній. Вроджені таланти наших дітей: що ми з ними чинимо зазвичай» автор розмірковує над тим, наскільки кожна дитина, що з’являється на світ, відкрита до нього, радіє мікросвітові з мамою і татом, щаслива, коли всі її люблять і з нею бавляться. Однак поступово ігри дорослих з дітьми перетворюються на правила та умови, які дорослі насаджують дітям. На ранніх етапах розвитку дитина сприймає пропозицію такої гри з радісними очима й цікавістю до нових відкриттів. Так, за твердженням Геральда Гютера, дитина, беручи вперше до рук папірець, вивчає його для себе на смак, мне, рве, розмальовує тощо – і отримує від цього безмежне відчуття щастя. У момент, коли хтось із дорослих підходить до цієї дитини, збирає розірвані клаптики і авторитарно заявляє, що треба їх викинути до смітника, бо лише там їм місце, – радість дитини та відчуття гри зникають. З роками дитина дорослішає і втрачає вроджену відкритість, радість, допитливість, цікавість, та відчуття безмежного щастя. Можливо, тому й не дивно, що постмодернізм позначений тенденцією «законсервованого» дитинства і сучасні діти зовсім не поспішають дорослішати. Адже дорослий світ не обіцяє і не пропонує насправді ані щастя, ані радості. Винні в цьому і медіа, бо є носіями передусім негативних новин. Дорослий світ диктує лише правила та чіткий регламент за циферблатом. А «остаточна марність найскладніших питань чистого розуму полягає – для мене (Олександра Бойченка) – в тому, що теоретичних відповідей на них можна легко уникнути, і це жодним чином не вплине на моє подальше існування. Натомість остаточна значущість найпростіших екзистенційних питань полягає в тому, що практичних відповідей на них рано чи пізно не вдасться уникнути нікому… Бо ж навіть не знаєш, чого треба боятися: смерті (якщо після неї нічого немає) чи покарання (якщо після неї щось є)?».
А тим часом доросла сучасна людина, на відміну від своїх попередників, досягає, завдяки численним науково-просвітницьким здобуткам, зокрема й канонічних класиків-мислителів, того, що вона чудово може впоратися з життям сама і щораз менше потребує сім’ї та дітей. «Ще сто років тому, – пише Гютер, – … жили різні покоління під одним дахом; якщо матері треба було вийти з дому, то на себе дітей брала бабуся. Виховання не було справою лише батьків, це було завданням усіх родичів, друзів та сусідів. Вуйко Вернер та тітка Доріс, що жили поруч, забирали від перевтомлених батьків їхню маленьку донечку на одну, дві, три ночі. І на вулиці було повно дітей. Хто хотів бавитись у дворі, ніколи не залишався сам… Жінка навіть не припускала, що може виховувати своїх дітей абсолютно самотужки…». Такі стосунки в родинах Німеччини почали вироджуватись, як стверджує науковець, ще два століття тому, у момент, коли наступила філософія звернення до приватності: der Rückzug ins Private. Або ж, як показує історія, – коли наступила доба просвітителів, королів раціональності та розуму, – період розквіту Ордену Масонів, до якого входили, зокрема, і Вольтер, Моцарт, Гете та ін.
Що ж до актуального стану суспільного життя в Європі, то його правила встановлює економіко-технологічний рівень розвитку країни, він же ж і диктує нову постмодерну модель взаємин у цифровому суспільстві: «Батьки виховують сьогодні дітей в умовах, яких самі з власного дитинства не знали. Світу, в якому ми виросли, більше не існує. У містах стає тісніше, вільних місць все менше; хто ще сьогодні відправляє своїх дітей бавитись на вулицю, коли дітям набагато цікавіше сидіти вдома і спостерігати картину світу за одним кліком мишки?.. Вимоги виробничого світу взяли під контроль всі життєві сфери, всі людські зусилля кинуті на виконання роботи. …«Хто сьогодні народжує дитину…», – каже швейцарський філософ Дітер Тьоме, – протиставляє себе суспільству, у якому потрібно бути зовні молодим, а внутрішньо вільним, у якому просування в кар’єрі є пріоритетом, а обов’язки – справа виключно часу. І часу, як правило, поза роботою, – нема.
Економічна система Європейського союзу поставила корінну європейську людину у певну безвихідь: бездітність. На початку 1990-х рр. швейцарські банки офіційно прорахували бюджет витрат на одну дитину до 18 років і оприлюднили шалені суми. Європейці тихо відмовились від дітей. Гютер пише про це: «Німеччина має одну проблему. Вона хоче робити щось для дітей. Але багато людей не роблять цього разом із нею (Німеччиною) . Скарги проти будівництва ясел, дитячих садочків та дитячих майданчиків частішають. Де діти бавляться, дорослі почувають себе обтяженими. … Діти швидко розуміють, що вони стоять дорослим поперек дороги. Що вони небажані». І ще: «Діти – так, але вони повинні бути тихо. Не кричати. Не тупати. Не створювати жодного галасу». Щодня діти дізнаються про нові і нові місця, які їм на землі не можна використовувати і які не для них призначені. От, наприклад, на острові Віламенду (Мальдіви), викупленому швейцарцями, де сервіс забезпечено на європейському рівні, є офіційна табличка на найкрасивішому боці острова: «Only adults». Діти, добігши до цього краю і почитавши табличку, знову ж отримують чергове обмеження навіть «у раю». Вони дедалі краще розуміють, що заважають дорослим, особливо коли бавляться поза власною кімнатою. Простір дитини обмежують дорослі. Діти реагують на це, розтягуючи максимально час дитинства, і то так, щоб якнайпізніше стати подібними на тих дорослих, які заледве витримали їх дітьми; або і взагалі не дорослішати. На жаль, люди забувають про те, що «ми – люди, і живемо на Землі не тільки дорослими, але й дітьми».
Цікаво спостерігати і за самими європейцями, які чітко знають, що банками та усіма основними фінансовими установами керують не німці, не британці, не французи… Усі європейці свідомі, що їхнім економічним благополуччям без нащадків керують переважно євреї. От і виникає питання: чи часом це не «помста» за «юденрайн». Чи ідеологія економічної стабільності та благополуччя європейської людини, – не інструмент винищення їх коренів з лиця землі?! Німці вибачились. Та чи пробачило їх людство? – це інше питання.
Не можу частково не погодитись і з спостереженнями Бориса Шалагінова у статті «Україна: від пострадянського ентузіазму до постмодерної розгубленості» щодо сучасної європейської молоді. З власного досвіду багаторічних подорожей та відвідин різних сімей у різних країнах Європи можу сказати, що ніде не спостерігала надмірного використання комп’ютера для гри. Натомість роками бачила, як молоді люди, серед них і вихідці з інших культур, збираються біля університетів, як часом навіть важко знайти вільне місце у бібліотеках за столами, щоб сісти за свою роботу. Вони вчаться з книг і працюють із своїми цифровими помічниками. Їхня інфантильність – відносна. Так, почуття патріотизму практично відсутнє, як і бажання передчасного дорослішання. Натомість їх цікавлять конкретні речі, теми, науки, у яких вони спеціалізуються з власної волі, маючи змогу жити паралельно повноцінним юнацьким життям, і вони сміливо протестують проти приниження та насильства.
Німці не пишаються своєю історією та культурою, а отже, не можуть бути патріотами. Для них їхня історія – це те, що призвело до страшних воєн. Вони соромляться своїх батьків та дідів через те, що ті свого часу таки підримали нацистський режим і масово були причетними до злодіянь ХХ ст.
На тлі виступу Петра Порошенка наприкінці 2015 р. в Кнесеті, коли президент України вперше за історію нашої пострадянської держави зробив гідний крок і перепросив за злочини, вчинені українцями в роки Голокосту, сучасний український історик Ярослав Грицак стверджує: «повоєнна конструкція Європи побудована на подоланні її ганебного минулого. І центральним символом є Голокост» . Німці, а тепер і українці, на відміну від росіян, визнали свою провину перед людством і визнали життя людини найвищою цінністю життя. Саме тому часто європейці видаються інфантильними. Росіян європейці бояться. Не поважають, але дуже бояться. Росіян вважають, як і американців, однією із найнекульутніших націй. Для сучасних європейців росіяни – це ті, які найхамовитіше та найнахабніше себе поводять у світі, для яких не існує взагалі жодних правил, у тому числі моральних цінностей. Росіяни не визнали і не визнають далі за собою жодної провини перед людством, ані за війну, ані за Голодомор, ні за численні інші злочини, які здійснювались в ім’я ленінської ідеології, вони завжди приховували правду і насаджували брехню (Європа добре пам’ятає Чорнобиль), так само, як і тепер. Європейці не хочуть більше жодної війни. Вони готові на всі умови економічно-фінансової ідеології, аби не було війни. Так, вони занурились ще глибше у пошуки власних шляхів та власних екзистенційних почуттів/відчуттів. Вони прагнуть знайти Любов – і водночас ведуть досить відлюдницький спосіб життя. Шукають себе, свій шлях (як слушно зауважив Борис Шалагінов, вони щораз частіше звертаються до духовних цінностей Далекого Сходу, захоплюються буддизмом) і пильнують свого здоров’я. І що ж тут поганого, коли старіють вони значно пізніше, ніж наші люди, люди пострадянського простору? Що ж тут поганого, коли до останнього подиху вони сприймають світ у всій повноті і протестують проти кровопролиття? Коли до останнього подиху залишаються фахівцями свого вузького профілю, ходять в гори, відвідують театр, доглядають та обожнюють власноруч посаджений квітник?
Отже, з одного боку, не можна заперечити певну інфантильність європейського демократичного світу. Однак спостерігаючи за розвитком суспільства (спілкування з людьми, читання газет та відвідування бібліотек) від початку 90-х рр., а також слідкуючи за зростанням культури читання дітям та самої науки про комунікацію із ними, розуміємо, що емансипаційний рух наприкінці 60-х рр. був необхідний цьому суспільству, щоб остаточно придушити авторитарну агресію неофашистів-батьків, які ще довго намагалися діяти в ім’я Гітлера та очищати націю від слабких за закликом філософа-«антихриста» Ніцше. Європейська постмодерна людина відмовилася від однобоких спостережень Фройда та від усіх, хто міг би провокувати «надлюдей», які знущалися над дітьми та жінками як фізично, так і морально. Європейська наука відмовилась від педагогіки у просвітницькому дусі, оскільки вона теж спричиняла агресію вчителів та приниження ними дітей та їхньої індивідуальності в ім’я моралі. Слова «неук» та «невіглас» сьогодні караються законом. Вітається пошук власного місця під сонцем. Ось як це пояснює дітям інший сучасний норвезький філософ та письменник, Юстейн Гордер, у своєму «Романі про історію філософії»: «Філософи-просвітителі були переконані, що тільки розум та знання зможуть рухати людство вперед. Глупота і невігластво зникнуть, а натомість з’явиться освічене людство, і це лише питання часу. Ця думка панувала у Західній Європі донедавна, ще кілька десятиліть тому. Нині (пише Гордер) ми уже не настільки твердо переконані, що прогрес має лише позитиви. Однак першими почали критикувати «цивілізацію» ще французькі просвітителі… Для декого провідним стало гасло повернення до природи. Проте, промовляючи «природа» вони мали на увазі майже те саме, що й «розум», бо людський розум даний природою на противагу церкві та «цивілізації». Підкреслювалось, що «натуральні народи» здоровіші та щасливіші від європейців саме тому, що вони не «цивілізовані». Жан-Жак Руссо закликав повернутися назад до природи, бо природа добра, і людина «від природи» добра істота. Зло закладене у суспільстві. Руссо вважав, що дитина повинна жити у своєму «природньому» стані невинності якнайдовше».
Внаслідок безперервних рефлексій та переосмислень впродовж останніх десятиліть європейська людина стала на шлях толерантності і стриманості, пошуку нової ідентичності. Цей шлях, очевидно, і сприяв занепаду зрозумілої нам досі, канонічної «германської» ментальності, яка тисячоліттями була легка на агресію та «володіння» і прагнула всюди встановити власний порядок і насадити власну мораль, дуже часто людьми, які не мали навіть дітей. Європейська сучасна людина шукає нові емоції, які роками притуплювались монотонною працею заради економічної стабільності у житті.
Звісно, культурна катастрофа настала в Європі через неочікувану ситуацію з біженцями. І попри всю критику, давайте спробуємо чесно окреслити ті людські цінності, які є пріоритетними в європейців у даній ситуації: людяність, толерантність, терпимість, милосердя. Європейці гуртуються в своїх деморатичних поглядах і підтримують усі благочинні заходи, які забезпечують біженців усім елементарним, найнеобхіднішим. Вони свідомі, що тепер частка з їхніх податків іде на допомогу цим людям. Європейці жодним чином нікого не провокують до агресивних дій та реакцій, пригощають їжею, забезпечують одягом. Поки політики вирішують, що робити, а мислителі кричать про остаточний занепад Римської культури, самі ж люди, нове покоління європейців, яке виросло на творах Толкіна, Міхаеля Енде, Джоан Роулінг, Корнелії Функе, Кірстен Бойє, Крістіне Нестлінгер та ін. шукають, знову ж таки, заспокоєння від безвиході у доброті, доброзичливості, турботі про знедолених або, як мінімум, не критикують того, хто це робить. Ця ситуація об’єднала європейців: німців, австрійців, французів, греків та ін. Так, загроза культурі, звичайно, існує. Але кожен європеєць у такій ситуації, коли йому приходиться вибирати між життям дитини біженця та власною європейською культурою, особливо тою, яка давно увійшла у т.зв. «пасивний канон» і давно розчарувала вразливе населення європейських країн, та й не лише, то вони виберуть ЖИТТЯ ДИТИНИ і постараються їй допомогти інтегруватися, стати доброю і толерантною європейською людиною, не агресивною, такою, яка не захоче війни, але яка захоче, звісно, дуже багато працювати на ту державу, яка її прихистила. А це також культура. Це культура толерантності та гуманності. Це – активний канон постмодерного світу. І європейська молодь, яка давно вже є мультикультурною, всіма своїми інстинктами готова підтримувати саме ці цінності. Молодь України теж, мені видається, обирає саме цей шлях. Шлях доброзичливості, толерантності та компетенції. Наша дитина, правда, має щастя також і з іншими цінностями, – це любов до батьків та світу, азарт до життя та співчуття до власної держави. Дитина потребує актуальних орієнтирів, зокрема і в літературі, щоб стати згодом повноцінною частиною позитивного суспільства і цінувати життя. Постмодерний міжкультурний простір розгортає можливості для формування нових канонів. І ми є свідками і творцями цих засадничих змін.
