Олена Галета. Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ – початку ХХІ століття (Смолоскип)
Ярина Цимбал:
Цього року в українській літературі з’явилося одразу два «Улісси» — переклад Джойса і дослідження Олени Галети. З шедевром світової класики працю Галети об’єднує не тільки фізичний обсяг книжки і її масштаб, засяг, а й скрупульозність та ретельність деталізації. Здається, повз увагу авторки не пройшов жодний момент, жодний предмет, жоден історико-літературний нюанс, а відтак вона зуміла створити цілий окремий світ і читач має нагоду спостерігати буття антологій, таке різнобічні і багатогранне, протягом більше як століття — від ХІХ-го до початку ХХІ-го. Тут усе: історія літератури, мова, естетика, досвід генерацій, соціальні і смислотворчі аспекти, формування канонів через антології. Галета взяла курс на вичерпання теми, навряд чи в найближчі кількадесят років хтось зважиться писати про антології як колекції текстів. Антологія як точка відліку забезпечила дослідниці вихід на ширші культурологічні обрії, аніж суто літературознавство і вивчення текстів. Це в усіх сенсах слова солідне академічне дослідження, з обов’язковими елементами докторської монографії. Олена Галета поставила книжку на інтелектуально дуже «високу полицю», задавши цим планку для наступних дослідників-літературознавців.
Анастасія Левкова:
У вітчизняній гуманітаристиці тих, хто здатний перетворити науку на пережиття, можна перелічити на пальцях двох рук. Книжки таких дослідників – непересічна подія на книжковому ринку.
Олена Галета належить саме до такого кола науковців. Її книжка – рідкісний для українського літературознавства випадок: ця книжка постала перед захистом дисертації на цю ж тему. Погодьмося, що якщо й мають бути написані й захищені дисертації на гуманітарні теми, то саме для того, щоб бути книжками для різних читачів, а не лише для науковців, що мають стосунок до захисту праці.
Олені Галеті не відмовиш ані в ґрунтовності, ані в глибині – хоч би якої діяльності це стосувалося. Широчезний теоретичний контекст і глибочезне – на кілька рівнів – занурення в тему – риси цієї праці, як і яскравий науковий виклад (не в останню чергу завдяки мовним іграм).
У вступі дослідниця зазначає, що робота може стати реєстром, а може стати сюжетом, – і Галета свідомо вибирає між двома альтернативами на користь другої. «Мене найбільше захоплюють наукові праці, побудовані за принципом драми, а не теореми – ті, що містять внутрішню колізію й напругу», – каже авторка в одному з інтерв’ю. Саме так вона будує і свою наукову працю, і це її очевидна перевага перед багатьма іншими монографіями. Для печерників від науки така книжка є провокацією, і це розпрекрасно.
Олена Галета розглядає нашу літературу, користаючи з методів, зокрема, західного літературознавства, таким чином зближуючи наше та їхнє, стираючи між ними відмінності та нівелюючи різницю в їхньому розвитку.
Що ж до теми дослідження, то авторка осмислює й дає розуміння явищ, які перебували на маргінесі дослідницьких пошуків («становище антологій у літературі – неоднозначне, а статус у літературознавстві – сумнівний»), при цьому направду є важливими для розуміння літературного процесу й літератури певного народу як такої. Українське письменство дослідниця показує в тяглості, охоплює великий період (торкаючись і нинішнього), зважає на зміну ролі літератури і, власне, цю зміну й досліджує.
«Від антології до онтології» порушує стільки тем, тягне за стільки ниток, що з неї можна розкрутити ще силу-силенну сюжетів, що є беззаперечною перевагою праці.
Роксоляна Свято:
Монографія Олени Галети – на жаль, рідкісний у наших широтах приклад того, як із дисертаційного дослідження зробити справді дуже цікаву – а не просто сумлінно написану – книжку. Книжку, яку можна читати, не спотикаючись об усі ті формальні вимоги жанру, які зазвичай відсіюють 90% і без того нечисленних потенційних читачів.
Цю монографію написано так, що, почавши, її просто хочеться читати далі. Навіть якщо тема антології (як жанру) і антологізації (як процесу) раніше вас не надто цікавила, а з українських літературних антологій ви в кращому разі згадаєте Лавріненкове «Розстріляне відродження».
Олена Галета направду вміє захопити тим, про що розповідає. Мабуть, тому, що відразу відчуваєш: це цікаво самій дослідниці. Ба більше, авторка легко переконує в тому, що така «екзотична» (особливо в українському контексті) тема – не лише спроба знайти оригінальний предмет дослідження (що саме по собі є чеснотою для дисертації), а й нагода під новим кутом зору поглянути на весь літературний процес і, можливо, побачити те, що раніше проходило повз увагу дослідників.
За структурою це класична монографія: зі вступом, одним теоретичним і чотирма «практичними» розділами, висновками і величезним списком використаної літератури. І водночас більшість під(під)розділів можна легко читати як автономні дослідження (власне, деякі з них уже опубліковано на сайті historians.in.ua).
До того ж авторка дуже уважна до своєї мови (що й не дивно, коли згадати про її поетичний досвід). Тож читацьку насолоду можна отримати, навіть просто переглядаючи уважно дібрані назви підрозділів, через які, до речі, теж простежується логіка дослідницької думки.
І нарешті останнє: хоч і суто літературознавча, ця монографія може бути цікава значно ширшому колу читачів із гуманітарними інтересами.
Володимир Єрмоленко. Далекі близькі (ВСЛ)
Ярина Цимбал:
Володимир Єрмоленко зняв із «високої полиці» популярних, але при цьому часто мало знаних і мало зрозумілих письменників та філософів, — Жака Дерріда, Сьюзен Зонтаґ, Ролана Барта й інших, і переставив їх ближче до читача. Есеї Єрмоленка читаються однаково просто і з інтересом: хай то зі школи набридлий Флобер чи, навпаки, знаменитий авантюрист Казанова, по-просвітницьки занудний для сучасних студентів Жан-Жак Руссо чи психоаналітик Сабіна Шпільрейн, пацієнтка й учениця Юнга. Автора не бентежить думка, яка склалася у читачів про його героїв, він не збирається її розвінчувати чи стверджувати. Вдало обрана форма біографій, що нею зверхньо нехтують постмодерністи, дозволила автору вибрати довірливий тон розмови з читачем, а не повчання, чого часто чекають і бояться побачити у книжці з філософії чи про філософію. Проте це не традиційні повідомлення про основні віхи життя і творчості, а вибудовування наративу довкола важливого в біографії героя структурного стрижня — наскрізної «ідеї», як-от насолода для Казанови, «інший психоаналіз» для Месмера, повільність для Турньє. І назва книжки дуже вдала: герої Єрмоленка стають близькими та й сам автор говорить із читачами радше як друг.
Анастасія Левкова:
Мене завжди радує перегляд класики, бо він означає: хоч щось-таки (твори й життя певних людей) було недаремним, хоч щось-таки було на віки, і хоч у чомусь ми можемо вчитися в попередників, а отже, світ, хай там що, стоїть на своєму місці.
Але перегляд класики – не єдина заслуга книжки Володимира Єрмоленка. Інша, більш вагома, – та, що автор наближує зарубіжних, усесвітнього масштабу, мислителів до українського читача, освоює їх у нашій культурі.
Читаючи «Далеких близьких» Єрмоленка, маю стійку асоціацію з романізованими біографіями В. Домонтовича, який, по-перше, так само, пишучи тексти про всесвітньо важливі постаті, їх «українізував», а по-друге, так само показував їхнє «людське, надто людське»: вади, болі й парадокси. Навіть стилістика цих авторів – попри різницю в ледь не століття – у чомусь подібна. Інша справа, що «Далекі близькі» – це все ж таки не романи-біографії, а есеї, що визначає меншу їхню комплексність та глибину, порівняно з Домонтовичевими. Жанр есею дозволяє автору не втомлювати читача розлогими описами. З іншого боку, він робить біографії фрагментарними. Автор не занурюється в біографії, а ковзає ними – й невідомо, чи це перевага, чи недолік. Та зрештою, що поганого у фрагментарності, якщо месидж кожного есею – чіткий і логічно викладений?
Єрмоленків стиль (неспішність оповіді, метафоричність, метонімічність, афористичність і подекуди анафористичність) – інтригуючий, він, хоч би про що йшлося, завше спричиняється до задоволення від тексту – отого, бартівського, яке наче проголошує: ні за що не перепрошувати, ні в чому не виправдовуватись.
Ця книжка пропонує не лише задоволення від тексту, а цілком практичну користь: описуючи «людське, надто людське» видатних мислителів і письменників, Єрмоленко показує їхні парадокси, зокрема, для того, щоб ми замислились, чи ці парадокси не притаманні нам, читачам. А якщо притаманні? Тоді велкам до клубу письменників, філософів або на прийом до психотерапевта.
Роксоляна Свято:
Поміж сучасних українських авторів, які пишуть в есеїстичній формі, есеїстика Володимира Єрмоленка здається мені найближчою до тієї, яку можна б назвати «філософською». В тому сенсі, що автор не так розповідає про щось чи когось, як міркує про це. Іншими словами, в його текстах важить не інформативність (хоч читач цілком може отримати і свою порцію пізнавальної насолоди), а радше сам процес мислення: з чого автор починає, як розгортається його думка і куди вона врешті приходить (а нерідко буває, що й повертається до початкової точки).
«Далекі близькі» – це лише на перший погляд розповіді про дванадцятьох важливих, або просто улюблених, для автора персонажів, так чи так причетних до світу книги (більшість із яких – із франкомовної культури). Насамперед філософів і письменників, але не тільки. Насправді ж, прагнучи «наблизити» їх до читача, автор зосереджується лише на тих моментах у їхніх біографіях, які дадуть змогу найповніше розкрити «суть» того чи того персонажа, так би мовити, явити його «ейдос» (ту «ідею», «що пронизує його творчість як стріла»). Не випадково вже в назвах автор акцентує на тому «ейдосі», що й стане центральною точкою всього тексту: «Турньє, або Повільність», «Зонтаґ, або Чуттєвість», «Барт, або Втрата» тощо.
Ба більше, добір імен у авторському переліку – не довільний. Цілком можливо, що це не єдині «близькі» для Володимира Єрмоленка персонажі. Але ті, що є, так чи так між собою пов’язані: автор не складає перелік, а вибудовує складну схему, де між постатями з різних епох і культур існують більш або менш очевидні точки перетину. «Зближуючи» їх між собою, «наближаючи» до них читача, автор показує, як «далеке» здатне перетворитися на дуже «близьке» – таке, що може стати важливою частиною твого приватного світу.
Наталя Гуменюк. Майдан Тахрір
Ярина Цимбал:
Книжка журналістки Наталки Гуменюк, написана за результатами її поїздок і країни Близького Сходу, захоплює насамперед своєю екзотичністю. Мало того, чи не скрізь, де бувала авторка — у Єгипті, Тунісі, Палестині, Іраку, — в цей час відбувалися революції, заворушення, зміни і перетворення. Гуменюк розповідає про свої враження, переказує розмови з людьми, які представляють різні політичні сили і соціальні сили, з добрими знайомими і випадковими супутниками. Це витворює своєрідну оптику, об’єктивну і водночас із здоровою дозою авторської суб’єктивності. Документалістика, факти не поглинають авторку, яка у відсторонену розповідь примудряється непомітно вплести свою особисту думку чи своє внутрішнє бачення. Проте цього замало, щоб виробити власний авторський стиль, і цього Гуменюк виразно бракує. За жанром це журналістський репортаж, але в ньому немає якихось особливих прикмет. Він не стане ні зразком, ні досягненням жанру, як-от «Чорне дерево» Ришарда Капущинського про Африку, і навіть екзотична східна тема книжку Гуменюк не врятує.
Анастасія Левкова:
Напевно, якби цю книжку прочитали представники країн, про які в ній ідеться, вона здалась би їм поверховою. Так, як нам здаються поверховими книжки, скажімо, фінки Анни-Лєни Лаурен чи французки Софі Ламброскіні про українців.
Але як можна описати для своїх співвітчизників країни, про які вони мають туманні уявлення або й не мають уявлень жодних? Як вести мову про країни, про які в певній культурі книжок, здається, взагалі не було або були, тільки дуже давно і це вже неправда?
Книжка Наталі Гуменюк (разом із книжкою Олексія Боборовникова «Краями Грузії») засвідчила, що цьогоріч крига скресла, і в нас нарешті! з’явилися репортажі про Інших, – це вселяє надію на вибулькування з власного казана, де десятиліттями варимося в своєму соку, не бажаючи знати щось про інші народи, тим більше, про дуже-інші народи, себто про мусульманські, переважно арабські близькосхідні країни, у яких, як показує авторка, проблеми – дуже подібні на наші й шляхи вирішення цих проблем вони бачать там само, де й ми.
У цій книжці органічно сплітаються описи суспільно-політичної ситуації й особистих відчуттів від перебування в певній країні і від спілкування з її громадянами. Книжку можна сприймати як серйозне чтиво, що наближує до розуміння сьогодення, але якщо єдина радість – хоч трохи відволіктися від сьогодення, то «Майдан Тахрір» здатний у цьому допомогти, бо його можна читати як фікшн, у якому чарує магія оповіді.
Парадокси життя і світовідчуття арабських народів, особливості їхнього побуту подані ненав’язливо, ніби між рядками. Не роблячи певні речі основною темою оповіді, авторка спромагається смикнути за багато ниточок.
Втім, виклад у книжці дещо хаотичний, і не факт, що читач ладен буде розібратися в усіх описаних суспільно-політичних перипетіях у країнах-героях. Запам’ятовуєш атмосферу, але деталі навряд чи запам’ятаєш, бо їх забагато. Та магія оповіді веде за собою, дає картинку, і направду через кілька років може лишитися враження, що це була навіть не книжка, а кіно, чи навіть більше: що все це ти пережив сам.
Роксоляна Свято:
В українському контексті «Майдан Тахрір» у буквальному розумінні нема з чим порівняти. І тому що з професійною міжнародною журналістикою в нас чималі проблеми, тож людей, які працюють у цій сфері, можна перерахувати на пальцях однієї руки (і прізвище авторки, до речі, спадає на думку чи не першим). І тому що про сучасний Близький Схід до «еміґрантської кризи» український читач не знав майже нічого, за винятком хіба стереотипного словосполучення «арабська весна» (про яке тут, до речі, окремо згадано).
Наталя Гуменюк самостійно (!) об’їздила Йорданію, Іран, Єгипет, Туніс, Палестину, Сирію, Ірак і Туреччину. В одному з розділів вона якраз і розповідає про те, «як дівчині самій подорожувати арабським світом» (можна ще додати – інколи в екстремальних умовах і на останні гроші). І хоч наприкінці є коротка хронологія найважливіших подій, але це книжка не про самі революції, а радше про те, що відбувається в суспільствах «після того, як диктатора повалено, а люди йдуть із площ».
Авторка спілкується з митцями, молодими активістами, різними «революціонерами» і майже ніколи – з «професійними» політиками. А ще – багато спостерігає і розмірковує. І власне тут і починається найцікавіше. Бо запитання, які вона ставить, як і акценти, які робить, адресовано якраз українському читачеві. Почавши цю книжку ще перед подіями Майдану, дописувала авторка її тоді, коли тривала війна на сході. Бачачи ті загрози, які вже існували «там», але ще не повною мірою втілилися «тут», вона свідомо зосереджується і на них.
Дуже чутлива до різних спекуляцій і пересмикувань (особливо журналістських), Наталя Гуменюк болісно реагує на цинізм і прояви байдужості, а за всім, що відбувається, бачить реальних живих людей (бо ж «кожна нова смерть – це нова смерть, якої ще не було»).
«Майдан Тахрір» – книжка, яка дуже переконливо показує: світ насправді значно менший, ніж нам здається. І в наших інтересах збагнути це якнайшвидше.
Олександр Бойченко. Більше / Менше
Ярина Цимбал:
Остання збірка есеїв Олександра Бойченка у його доробку має найбільш випадковий характер. Автор ще раз переконує в тому, що він може написати про все на світі й куди завгодно. Про це свідчить і назва, яку можна прикласти до всього на світі. Тут тобі і роздуми про політичні реалії, і рецензії на літературознавчі дослідження, які перетворюються на симулякри третього порядку: Шевченко очима Грабовича очима Бойченка, Іван Франко очима Ярослава Грицака очима Бойченка, Леся Українка очима Оксани Забужко очима Бойченка і так далі. Частина текстів не мають тієї насущності й актуальності, які їм приписують у рецензіях, адже друковано їх іще 2009–2010 років. Художньої необхідності збирати під однією обкладинкою політичну й літературну есеїстику не було, крім бажання видавництва зробити чергову книжку Бойченка. Автор сам про це зізнається у вступному слові і, треба визнати, що даремно він скорився видавцям. Бойченко залишається таким самим, як його знають читачі, — добрим стилістом, іронічним інтелектуалом, подекуди гострим і провокативним, іноді дещо елегійним. Проте хотілося б, щоб він був іще й трохи вимогливішим.
Анастасія Левкова:
Олександр Бойченко завжди підкуповує щирістю й дотепністю. Щирістю можна пояснити й виклад сумнівів у неподільності України в її кордонах до 2014 року (ех…) або виклад печерних русофобських ідей (у тому, що є печерним русофобом, публіцист прямо зізнається і своє зізнання чітко аргументує). Що він пише на тему Росії та російської літератури – це ой-ой-ой, але, читаючи, потай тішишся, бо а що, багато з нас думають те саме, тільки незручно про це говорити чи незручно було тоді, коли Бойченко про це вже заявляв прямо, без сорому казка.
Ще однією рисою Бойченкового стилю та світодумання можна вважати сумнів, який є також і ознакою інтелектуалізму, бо ж «…основна риса справжнього інтелектуала: не брати на віру жодної нібито священної аксіоми, не вважати недоторканною жодну «вічну» істину». Автор ставить під сумнів усе, наприклад, непомильність чи безперечну геніальність українських світочів, як-от Івана Франка чи Оксани Забужко, і з певними тезами сперечається цілком обґрунтовано.
В ерудиції авторові теж не відмовиш: його есеї мерехтять іменами українськими й зарубіжними (часто західнішими від нас), класиків і сучасників – людей, важливих для інших культур, але при цьому актуальних і для нас.
Словом, книжка хороша, важлива й дотепна, попри те, що тези в ній нерідко дискусійні, а самі статті часом дещо розхристані й нестрункі (хоч це можна розглядати і як перевагу, зважаючи на інтелектуальну непередбачуваність та інтригу). Втім, чи можна вважати спалахом і найбільш яскравою за рік книжкою (такою, що заслуговує на премію) ту, де опубліковано статті за різні роки – на теми головні та другорядні, написані на злобу дня тих років? Інша річ, що та сама злоба дня в нас може лишатися такою десятиліттями, але це таки інша річ.
Роксоляна Свято:
«Більше / Менше» – не перша подібна збірка в доробку автора: тут зібрано різножанрові тексти в проміжку десь між серединою 2000-х і до 2015-го включно. Грайливо поділивши їх за суто формальним принципом – буквально на «більші» та «менші», – в передмові Олександр Бойченко з властивою для нього дотепністю перекладає «провину» за появу цієї книжки на видавця, котрий, мовляв, і був її ініціатором.
Хай там як, «Більше / Менше» вийшла чи не найстрокатішою з-поміж Бойченкових книжок. І якщо в другій – «меншій» – частині переважає колумністика (власне, ці тексти й було публіковано раніше на сайті zbruc.eu і в кількох журналах), то в першій – «більшій» – знайшлося місце і для розлогіших статей, раніше публікованих у «Критиці», й «полемічного» есею, написаного у відповідь на лекцію Ростислава Семківа про іронію, і навіть для передмов до книжок, які переклав сам Бойченко (Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського і Тадеуша Боровського).
Читаючи всі ці тексти послідовно (частину з яких – уже не вперше), помічаєш не лише тематичні перегуки і повторення певних тез (неминучі для видань такого типу), а й те, що з наближенням Майдану політики в текстах Олександра Бойченка стає дедалі більше. І, як наслідок – менше легкої іронії, а більше «чогось на кшталт» сарказму. Бойченко-колумніст не боїться бути категоричним і незавуальовано казати те, що думає. І водночас і в «найполітичніших» своїх текстах автор не забуває про форму. Тож навіть коли з ним не погоджуєшся (або погоджуєшся не в усьому), не можеш не оцінити, що ці тексти «зроблено» майстерно і якісно.
Хоч особисто мені в цій книжці було таки замало літератури.
Денис Казанський. Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі
Ярина Цимбал:
Протягом року з’явилося багато книжок про війну на Донбасі, але це книжки про війну, а «Чорна лихоманка» Казанського — про Донбас. Про Донбас до війни, про те, що їй передувало і що її спричинило. Казанський пропонує досить незручну тему, про яку довгий час воліли оминати або не говорити серйозно, а тим часом проблеми наростали. Казанський наочно демонструє, що для доброго репортажу не треба їздити в далекі заморські краї чи переживати карколомні пригоди. Попри складну і, кажучи щиро, безрадісну тему, він примудряється втриматися на грані, не переступаючи межу чорнухи. «Чорну лихоманку» сприймають майже винятково в політично-соціальному контексті і забувають про літературний бік справи. Це свідчить про те, що художній репортаж, народившись у надрах белетристики, мігрував у журналістику і міцно там закріпився. В автора є власне обличчя, — можливо, тут став у пригоді досвід не так журналіста, як блогера. Буде добре, якщо Казанський не зупинятиметься на одній книжці, адже в нього є шанс створити зразок жанру — українського репортажу на політично-соціально-економічну тематику.
Анастасія Левкова:
Було б дивно і ганебно, якби цієї книжки не було. Але вона є, тож честь, хвала і респект усім, хто причетний.
Денис Казанський іще задовго до початку війни на Донбасі розбирався у хитросплетіннях вугільної галузі, і книжка вийшла якраз тоді, коли ця тема як ніколи більш актуальна, бо здатна багато чого пояснити з гострот нинішньої політичної ситуації.
Пишучи цей репортаж-розслідування, автор дотримується майже всіх правил літератури факту: передусім він спирається на велику кількість матеріалів зі своєї теми, причому на матеріал різноформатний: свідчення учасників, статті у пресі, книжки, фільми, світлини, власні спостереження – автор не нехтує тим, щоб самому поїхати в досліджувані міста й місця, навіть у глухі закутки, побачити все на власні очі. Не нав’язуючи читачеві власного бачення (хоч його й подає), через діалоги й описи розмов він показує ЇХНЮ правду – правду власників і робітників нелегальних шахт Донбасу.
В кількох місцях Казанський наголошує на парадоксі світовідчуття й мислення копачів: з одного боку, вони пишаються нелюдськими умовами, в яких живуть (мовляв, не те що у вас, у Донецьку чи в Києві, де всі жирують), а з іншого, не бачать жодних перспектив у цих малих містечках Донбасу. З одного боку, скаржаться на тяжке становище, а з іншого, вороже сприймають критику своїх містечок. Жертви криміналітету, нелегальні вуглярі швидко забувають справжніх злочинців, а злість за розорення регіону перекидають на україномовних або тих, у кого дружина – американка. Чому? Автор майже не дає пояснень цим парадоксам, а пояснення хотілось би бачити. Розумію, що побажання можна віднести до розряду нереальних (якби були відповіді на питання «чому?», то, може, нинішня ситуація не була б такою сумною).
Інформативна цінність цієї книжки – беззаперечна й величезна, але магія оповіді в ній відсутня. Факти з часом забуваються – запам’ятовуються відчуття й атмосферність, навіяна книжкою, навіть якщо це репортаж, а не фікшн. Проблема «Чорної лихоманки» в тому, що вона радше розказує й аналізує, а не показує й занурює.
Роксоляна Свято:
В «Чорній лихоманці» майже ідеально поєдналися два фактори, важливі для доброї репортажистики – гостра й актуальна тематика і захоплива форма.
Щодо першого, то тут начебто все зрозуміло. Денис Казанський став відомим завдяки своїм інтернет-публікаціям про ситуацію в регіоні задовго до появи цього видання. Можна хіба додати, що насправді ця книжка не лише про видобуток вугілля і навіть не тільки про те, що сталося з шахтарським регіоном за двадцять із хвостиком років незалежності. Хоча це тут теж є: автор докладно розповідає про все, що відбувалося після закриття державних шахт, варварської «реструктуризації» і нарешті в процесі зосередження кримінальної, а потім і легальної, влади в руках одного «клану». Але крім того, прочитавши цю книжку до кінця, здається, починаєш краще розуміти, чому на сході України (і чому саме там) відбувається те, що відбувається. А ще, вона формує стійкий імунітет до популярних у нас спекуляцій на тему «іншої ментальності».
Що ж до форми, то насамперед це просто цікаво написана книжка, в якій, як і належиться репортажеві, поєднано різні жанри: власне авторську розповідь, розмови з реальними персонажами, фраґменти з різних публікацій тощо. Власне, «Чорну лихоманку» читаєш як захопливий кримінальний роман. І в процесі не раз шкодуєш, що насправді це – нон-фікшн, і про Україну.
Улюблений сайт літературної критики
