Колись феміністки Другої хвилі запропонували слоган: особисте – це політичне. Цим вони хотіли засвідчити, що все – дотичне до тіла, дітонародження та інших “проблем жіночого гетто”, і загалом уважане за “особисте” і “жіноче, надто жіноче,” – насправді має суспільне значення. Жінки у романі Слоньовської оперна співачка Маріанна, її мати Аба і бабуся (як її звали), і, власне, нараторка, дочка Маріанни, – не просто “громадянки” тоталітарної країни, якої, слава Богу, більше не існує; вони представляють цю країну власне як країну жінок, такою, якою в своїй офіційній, патріархальній історіографії вона ніколи не фігурувала. Справжньою ця історія постає лише у творах жінок-письменниць – наприклад, таких як Світлана Алексієвич або Людмила Петрушевська, які показують пекло жіночого існування у світі, де всю онтологію і епістемологію було вже наперед визначено. Жінка хоче воювати за батьківщину? Нехай, але радянська промисловість не виробляє ні чобіт потрібного розміру, ні прокладок на випадок місячних. Жінка хоче мати дітей? Чудово, але нехай живе у комунальній квартирі і при цьому ще ходить на роботу, виконувати соціалістичний план, а дитину хай на той час прив’язує до ліжка. Чоловіка у неї не буде, тому що війна, алкоголізм і посттравматичний синдром уже про це подбали. Тим часом Партія буде проповідувати рівність і говорити про “захист материнства і дитинства”. І разом із тим це була достоту “країна жінок” – котрі працювали і за себе, і за загиблих на фронті. Котрі роками жили одна біля одної, без будь-якого “особистого простору”.
Героїні мешкають у домі в центрі Львова, зачиняють двері, ніби відгороджуючись від чоловіків, як від інопланетян: “Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок — сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, які мали силу зруйнувати наш світ.” Роман Слоньовської ставить запитання: а як це взагалі – бути жінкою? – і в ту епоху, яка вже минула, і в цю, нову, але теж заражену вірусами попереднього існування? Ким взагалі жінка може бути? Кожна з чотирьох героїнь намагається відповісти на ці питання, і кожна, так чи інакше, веде свою власну боротьбу з усталеними ідеологіями і практиками (і страхом!), свідомо чи несвідомо. А заодно і з трьома іншими рідними жінками, які бачаться не як союзниці, а як перешкоди (недарма кажуть, що жінки, як усі гноблені групи, погано володіють навичками соціальної підтримки). Прабабуся нараторки – “дама”, але і “каструюча” мати (от тільки у випадку відсутності синів доречніше, мабуть, сказати “стерилізуюча”). Аба, її донька і бабуся головної героїні, переживає життєвий крах – мати відмовляє їй у можливості навчатися, і вона “бунтує всередину” – дослівно так, всередину тіла, тобто захворіває. Однією з найцікавіших – і найдраматичніших – постатей роману є мати героїні, Маріанна. Літературно кажучи, це бунтарка, жінка-воїн. Я би хотіла сказати “войовниця”, але вона саме “воїн” – це роль, що змушує її “скинути стать”, перетворитися на не-матір, не-коханку, не-доньку. Це не вовчиця, яка захищає своїх дітей, не одержима материнським інстинктом – це вічна Діва, очищена від земного, “дівчина”, в образ якої хотіли вмістити ще Лесю Українку. Однак інших ролей у патріархальному суспільстві для такої жінки не було, або їм було відмовлено у буттєвій чинності.
Але роман Слоньовської насправді має кілька вимірів, і ця інтерпретація образу Маріанни, хоча, можливо, і вірна, не є єдиною або навіть і найголовнішою. Для мене особисто одними з ключових (як для розуміння Маріанни, так і тексту в цілому) є сцени розмов і зустрічей Маріанни з закоханим у неї Миколою. У першу їхню зустріч – точніше, вечір, коли Микола почув і побачив Маріанну на сцені. У залі помирає людина, і це (мимоволі?) задає тон цілому знайомству. Маріанна дуже легко говорить про любов, насправді, очевидно, нічого не відчуваючи, і цитує Соломію Крушельницьку: “Я холодного темпераменту і маю нерви міцні, як повіддя”, – а вітраж, свідок цих розмов, при цьому обпікає руку Миколи крижаним холодом. Правда в тому, що Маріанна – як жінка-воїн, як людина – і справді є холодною, вона не тільки образ, створений певним суспільством, вона – реальність. Це той момент жаху і правди, до якого нас підводить Слоньовська. Так, її персонажі розбивають усталені парадигми (як-от вічно люблячої і жінки, чудової матері, образами яких повниться світова література – і зокрема література патріотичного спрямування; скільки в українській літературі є романів, з Яновського починаючи, де герой іде на війну, перед тим невміло зґвалтувавши довготерпеливу наречену, яка більше в романі ні в якій значущій іпостасі не з’являється). Але персонажі Cлоньовської не улягають як парадигмам, так і процесу розбивання парадигм. Вони дуже живі, і від цього стає страшно.
Тема тіла – одна з основних у романі. Це достоту оте “тілесне письмо”, про яке писала Елен Сіксу – циклічне, без “кінця і початку”, зсередини своєї сутності (майже Дельозівська різома). З самого початку героїня говорить про материн живіт (що вже може бути тілеснішим!): “Річ у тому, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, що це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її.” Ми бачимо голизну її матері, голизну всіх жінок у цьому домі. Всі ці тіла творять тіло самої героїні, живуть як пам’ять і як матеріальна субстанція: “Зате тіло Аби я пам’ятаю добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу.” Чоловічі і жіночі тіла не можуть, не вміють стати одне одному рідними. Вони – антагоністи, чужі. Секс героїні з коханцем – це боротьба: “Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, — навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вривався в мене, як гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.” Або принаймні досвід відчуження, майже анатомічного: “Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо — так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоб кожен предмет можна було добре розглянути з усіх боків.”
І все ж цей роман – про простір надії і об’єднання. По-перше, тим, що не замовчує дійсність і розбиває табу. Жінки тут конфліктні, матері холодні, сімейне життя переважно драматичне, а кохання відверто “неромантичне” – тобто не відбувається згідно з канонами любовних романів, де герой неминуче рятує героїню. Ці героїні рятують себе самі. А по-друге – змальовує поступ історії і початок нового суспільства – такого, де можна творити свою долю. Де, власне, вже йдеться не про долю, як про раз і назавжди визначений шлях, а про рух і трансформацію.
Це роман про те, що можна зберегти вітраж, але поміняти життя. «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо,” – каже героїня, – “я йду без каски, я саме перестала боронитися від історії».
