Мабуть, ні в кого не викликає сумніву теза, що збірка Бориса Гуменюка “Вірші з війни” є окремішнім явищем у сучасній українській поезії. Війна на Сході України ставала предметом образних візій чималої кількості українських авторів, варто хоча б пригадати вже “впізнавані” серед читачів тексти – “Розкладання” Люби Якимчук, “Реквієм” Дмитра Лазуткіна, “Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?” Сергія Жадана. Однак письмо Гуменюка виразно вирізняється на загальному фоні компонування віршів про війну позицією промовляння віршів з війни. В червні минулого року поет пішов добровольцем на фронт і брав безпосередню участь у бойових діях у складі батальйонів “Азов” та “ОУН”. Тексти, що увійшли до згаданої збірки, постали саме там, на фронті. У вільний час та хвилини натхнення Гуменюк брав до рук планшет і фіксував свої відчуття, враження, переживання, думки. Посталі записи поет відразу ж виставляв на власній сторінці у Фейсбуці. Згодом вони, пройшовши літературну редакцію Івана Андрусяка, утворили корпус текстів збірки “Вірші з війни”. Її перше видання вийшло у 2014 р. (видавництво Сергія Пантюка), друге, доповнене, – вже цього року (видавництво “Ярославів Вал”). На останньому я і зосереджу свою увагу.
Афганець Василь Слапчук у рефлексії “Війна як дискурс” вказав не лишень на те, що, аби писати на відповідну тему, треба бути “в матеріалі”. Він також наголосив на необхідності представлення та осмислення теперішньої війни в українській літературі, що є вимогою та викликом Часу. Таке осмислення, на думку Слапчука, в масштабах романного жанру потребує років, а то й десятиліть, натомість ліричні жанри з огляду на їх родові властивості не потребують “часу і відстані”. Як приклад прояву “оперативності” лірики автор рефлексії власне й наводить Гуменюкову збірку “Вірші з війни”. Інший критик Олег Соловей присвятив цій збірці окрему рецензію. Він закономірно підкреслює те, що тексти збірки “прийшли до нас безпосередньо з диму-крови-смороду війни, і є самовидцями й свідками нового й кривавого українського досвіду”. Водночас Соловей із великим застереженням приймає запропоноване в назві збірки жанрове визначення “вірші”. Він зазначає: “Можливо, це зовсім ніякі й не вірші. Може бути, що це саме той випадок, коли доречніше користуватись поняттям “текст”. До того ж, верлібр, який здебільшого практикує поет, є радше згустками майбутньої прози (ліричними нотатками на берегах повсякденно загроженого людського життя), аніж власне поезією”. Не викликає жодних сумнівів, що у випадку із Гуменюковими верлібрами читач має справу саме з віршами, із поезією. Верлібр є віршем – це аксіома, а його складні ритмічні властивості, що протиставляються неритмізованій формі вислову (згадаймо міркування з цього приводу Арістотеля), є характерним свідченням приналежності до поезії. На поетичність “віршів з війни” вказує також експресивна знаково-символічна природа мови, образна гра тощо. Однак Соловей до певної міри правий: Гуменюкові тексти настільки виломлюються з української віршованої і поетичної традиції, що розглядати їх у цій традиції треба з чималими застереженнями. Я вважаю, що цю проблему слід формулювати дещо в інший спосіб: “вірші з війни” не випадають з традиції українського образного слова, а розширюють цю традицію новим естетичним досвідом, отими “ліричними нотатками на берегах повсякденно загроженого людського життя”.
Близьке дихання смерті на війні призводить до того, що все стає яскраво очевидним та виразним, буття постає у граничній простоті та безпосередності. В одному з інтерв’ю Гуменюк сказав: “Розумієте, от є людина. Її оцінюють за соціальним статусом, професією і таке інше. А коли забрати те, що у тебе сім’я, діти, те, що ти письменник, то залишишся сам на сам зі своєю душею”. Війна оголює людину до її первісного стану існування, коли, з одного боку, наперед виходять базові інстинкти страху смерті й збереження життя, необхідність знищення ворога тощо, а з іншого – постають екзистенційні моменти (такої густини, яка неможлива за звичайних обставин), в котрих людина виявляє свою любов до рідної землі, братську взаємопідтримку, здатність жертвувати собою заради інших. Все, що відбувається навколо, сприймається “оголеним нервом”, і це впливає на спосіб поетичного висловлювання, яке прагне граничної безпосередності й точності представлення. В цій безпосередності “згорає” багато жанрових конвенцій, натомість розвиваються ті естетичні прикмети, які допомагають краще виявити важкий, часто шокуючий досвід війни. Використання еластичної верлібрової форми, вдавання до паралелізмів, контрастів та антитез у певних ситуаціях, посилення експресивності промовляння (близького до автологічності) образу, відсутність знаків пунктуації – все це виявляє прагнення до більш адекватної репрезентації душевного стану людини на межі життя і смерті.
Сам автор чудово розуміє проблему недостатності наявних поетичних форм вислову для передачі жаского досвіду війни:
“Жодного сну за усю війну”
Хотілося написати з пафосом заримувати
Але хто тобі повірить солдате
Якщо ти в риму з пафосом
Говоритимеш про війну
………………………….
Як писати про хлопця
Якому осколком розпороло живіт
Надвоє як скальпелем рівненько
Він біг і кишки просто вивалилися на землю
Намоталися на ноги на берці
Він сів ще живий в агонії до стіни приперся
Запихає кишки назад в черевну порожнину
“Допоможіть хлопці”
А як ти йому допоможеш
А писати – як.
На неозначене відповідним синтаксичним знаком питання в останньому рядку він дає відповідь образністю у попередніх рядках: писати так, аби безпосередньо, живо, експресивно зобразити те, що відбувається довкола. В цьому контексті згадуються слова американського поета Френка О’Гари, який казав, що “вірш робиться тільки нервом”, а сама поезія має бути “не академічною грою словами”, а “чимось живим”. Зрозуміло, що засновник Нью-Йоркської Школи поезії і автор “Віршів з війни” прийшли до необхідності спонтанного представлення життя з цілком відмінних ідейних позицій: один виступав проти споживацької ідеології транснаціональних корпорацій, того всього, що заганяє людину в жорсткі соціальні рамки; інший прагнув передати той жаский досвід, з яким він зіштовхнувся на війні, випавши з узвичаєних соціальних ролей та культурних умовностей. Така паралель допомагає краще усвідомити вихідну позицію і специфіку поетичного висловлювання Гуменюка.
Цитований уривок засвідчує те, що автор “віршів з війни” прагне вибудувати свою форму оповіді в стилістиці реаліті-висловлювання. Йдеться про акцентовано деталізоване й пролонговане в часі представлення певної події; таке представлення, яке створює ефект “прямого зображення” із експресивним естетично-смисловим промовлянням того, що власне і становить предмет репрезентації. Ще одним прикладом окресленої стилістики може слугувати такий епізод:
Природно коли немічні бабусі
Яких родини залишили охороняти квартири
А самі евакуювалися від війни подалі
А тут війна
На третій день перебування в підвалі
Без води і їжі
Вирішили обрати найдужчу наймолодшу з поміж себе
І відправити з двома десятилітровими пластиковими пляшками
До найближчої колонки
Мужня бабця вже верталася назад
Вони крізь щілину вже бачили її
Коли вибухнув снаряд і відірвав їй ногу
Тоді інша бабуся виповзла з підвалу
Підповзла до пораненої
Взяла з її рук пляшки з водою
Сказала “пробач Валю”
І поповзла назад у підвал
І це природно…
В цьому епізоді, позбавленому будь-яких поетичних прикрас, бачимо і байдужість родичів до немічних членів родини та їхнє вболівання за полишені квартири, і прагнення стареньких бабусь вижити під час обстрілів, і прояв їхнього справедливого колективного рішення під час з’ясування того, хто саме піде на небезпеку, аби роздобути таку потрібну воду, і сміливість тієї, яку обрали на це завдання, і її смертельне поранення від вибуху снаряду поруч, і слова вибачення – адже вона віддає своє життя задля життя інших – від другої бабусі, яка змушена вилізти з схованки, аби таки доставити воду усім тим, хто перебуває у підвалі. Немічні бабусі по-своєму демонструють волю до життя, колективний розум та здатність до жертовності у страшних умовах війни.
Стилістика реаліті-висловлювання ще виразніше постає у прозових текстах, присутніх у збірці. Наприклад, у “Тополя” – “Кармелюку”:
“Алло!
Бачу, тобі не дуже зручно розмовляти? В слухавці замість твого голосу суцільні вибухи і пальба.
Та є трохи! Сєпари пішли в атаку!
Чув ти зі своїми “унсовцями”? Зараз в “Айдарі”? Хотів запитати – як там?
Як тут?! Тут – війна! Вчора з нашого боку 38 трьохсотих і 10 двохсотих! Скільки сьогодні – ще не знаю!
Пауза.
Передзвони! Незручно розмовляти! Просто на нас пре танк! Треба з РПГ його прибрати! А то подавить пацанів на хрен!
Того дня у них 30 “трьохсотих” і 8 “двохсотих”??? Так наче легше, коли позначаєш цифрами наших загиблих пацанів. Чиїхось синів, чоловіків, батьків. Не можу це коментувати. Хочеться кричати”.
Ця коротка телефонна розмова двох солдат добровольчих батальйонів, що відбувається прямо під час бою, безпосередньо передає “подих” війни. Знову ж таки, бачимо тут і характерну саме для воєнного часу перейнятість долею побратима, і “гарячий” момент наступу супротивника, і вміння оперативно та сміливо реагувати на загрози під час ведення бою, і неминучі втрати й поранення серед своїх, і гострий біль за загиблими… Невеликий діалог із коротким супровідним коментарем спонтанно представляє образ війни – із означенням низки тематичних пластів. Зрозуміло, що це – література, зразок короткої художньої прози. Але цей зразок побудований за принципом якнайбезпосереднішого представлення епізоду з фронту.
У збірці Гуменюк не відокремлює прозові фрагменти від верлібрових, а комбінує ті й ті, у такий спосіб поєднуючи в авторському промовлянні “поезію” та “прозу” війни. Варто зауважити, що попри загальне прагнення до найбільш спонтанної репрезентації, у “віршах з війни” є чимало фрагментів, які вказують на таку чи таку актуалізацію в авторському мовленні української поетичної традиції, наявність інтертекстуального діалогу із віршами поетів-попередників. Так, верлібр “Може б ти не йшов сину” своїми образними паралелізмами, формулами вияву емоційних станів, діалогічною формою перегукуються з народними голосіннями. Вірші “Стара шовковиця під Маріуполем”, “Що ти маєш на увазі командире” особливостями розгортання образних систем, в яких, з одного боку, задіяні міфологічні уявлення, а з іншого – робиться наголос на тілесній репрезентативності, виявляють творчий діалог із поезіями Василя Голобородька. А в поезії “Коли юна дівчина Ліна Костенко” апеляція до образу молодої поетеси, яка потрапляла в “пастку рими”, дозволяє поетові виразніше представити свій вибір верлібрової форми зокрема та загальну налаштованість на безпосередню репрезентацію дійсності загалом. Все це є ще одним свідченням того, що українська поетична традиція свідомо чи несвідомо від волі автора самопроявляється в його віршах. Іншими словами, досягти абсолютної “чистоти” власного стилю неможливо, і на перешкоді цьому стоять дві причини: авторське інтуїтивне уникання стильової одноманітності у поетичному вислові та прагнення розширити виражальний спектр цього вислову; латентна присутність в мові фрагментів стильових та жанрових форм, які відразу ж актуалізуються, коли мова переходить у мовлення. Тут напрошується такий висновок: Гуменюк у збірці “Вірші з війни”, попри свідоме чи несвідоме звернення в низці випадків до української поетичної традиції, розширює цю традицію формами спонтанного зображення, стилістикою реаліті-висловлювання. І саме завдяки цій збірці сучасна українська поезія суттєво знижає поріг імітації навколишньої дійсності й піднімає рівень безпосередності в репрезентації цієї дійсності.
Загалом у “віршах з війни” можна побачити прояв трьох важливих ідейно-смислових тенденцій. Війна несе смерть, розпад, знищення; вона є шокуючим та страшним життєвим досвідом, який “випалює” людське в людині і який, як вже було сказано, неможливо адекватно передати в образному слові. Війна народжує воїнів, які опановують професійне вміння вбивати; і водночас вони не є вбивцями, а є власне воїнами – з відповідним кодексом честі та поглядами на життя. Війна хоч і ознаменовує тотальну смерть, знищення людського в людині, та щось живе та людяне таки залишається; залишається із надією “прорости” у майбутньому. Остання тенденція заперечує абсолютність першої. Навіть у топосі найбільших “жнив” смерті життя утверджує себе, свою волю до подальшого тривання.
Варто розглянути ці лінії детальніше. Перша з граничною стислістю та експресією виринає наприкінці одного з прикінцевих віршів збірки: “Йду в туман / Мене не видно / Зникаю / Розчиняюся / Мене немає / Війна / Мене нема”. В ньому заокреслюється не так фізична, як духовна смерть людини на війні, що й увиразнюється ідеєю “розчинення” ліричного суб’єкта у просторі пейзажу. Однак мотив смерті у збірці неодноразово постає у своїй фізичній очевидності. У вірші “Може б ти не йшов сину” гинуть батько (“Чоловік підірвався на міні / Кажуть не було що в домовину покласти”), син (“А в сина влучив снайпер”) та мати, яку вбила сама звістка про смерть найрідніших (“Стеля обвалилася в хаті / Не могла довше її тримати”). Смерть на війні приходить не лише до людей, а й до їхнього помешкання. Хата витримала кулі та міни, але не змогла встояти від артилерійського обстрілу: “А потім прилетів снаряд випущений з ґраду / І влучив прямісінько у хату / Хата підстрибнула / Наче дівчина над вогнем на Купала / Якусь мить повисіла в повітрі / І поволі почала опускатися на землю / Але вже не так як стояла: / Дах стіни підлога дитячі іграшки хатній посуд / Меблі піч годинник / Усе перемелене / Усе покусане війною / Усе над’їдене вогнем / Усе”.
Смерть постає у макабричному у своїй натуралістичності образі “рожевих чайок” – ліричний суб’єкт намагається переконати себе, що вони “рожеві” від променів сонця, а не від людської крові, – які “…кружляють над полем бою, / Падають униз / Хапають здобич / І через наші позиції летять до моря / Зчиняють бійки / І трапляється впускають здобич / Шматки людської плоті падають нам до ніг”. Тривалий та шокуючий досвід війни викликає цілком закономірне перенесення уваги з одних об’єктів на інші. У вірші “Коли працює установка залпового вогню “Град” суб’єкт приходить до висновку, що це “природно”, коли під час війни гинуть маленькі діти та немічні бабусі, а снаряд “стирає з лиця землі могили наших батьків”; і “неприродно”, коли від обстрілів “горить дозріле нескошене жито”, а перепела літають над гніздами і дивляться як “згорають безневинно” їхні пташенята. І хоча він далі говорить: “Перепелів по-справжньому шкода / Бо ця війна мала б стосуватися лише людей / Бо ця війна стосується лише людей / Бо перепели не винні в цій війні”, – читач розуміє, що в цих словах ліричного суб’єкта постає механізм переключення уваги з більш шокуючих ситуацій на порівняно менш шокуючі. У той же час на рівні ідейно-смислової спрямованості тут простежується виразно антивоєнна настанова: війна не є справою рук природи, і якщо люди допускають війну, розпочинають її, то вони повинні вважати нормальним, що гинуть малі діти та старенькі бабусі; останнє ніколи не можна визнати за нормальне, а отже, сама війна не є нормальним явищем, це породження божевільних й жорстоких людей.
У збірці війна набуває тотального поширення – в просторі й часі: “Це війна всіх проти всіх / І стосується всіх / Мертвих живих і ненароджених”. В одному з прозових текстів Доля робить саркастичний вищир до тих, хто вважає, що їхній світ і світ війни перебувають в різних площинах, і що війна їх омине. Українські туристи їдуть на двоповерховому екскурсійному автобусі кудись на Захід, в Європу. Старші віком пасажири говорять про свої побутові справи й проблеми, молодь “регоче, співає, списується вконтакті, їсть морозиво”. Автобус незабаром має в’їхати в єврозону – “всі щасливі, у всіх чудове майбутнє”. Нічого не віщує біди; навпаки, панує загальне очікування радості попереду. А “тим часом з гори із-за повороту вже мчить військовий камаз на чорних номерах на повній швидкості, завантажений бетонними плитами, у водія вибухом відірвало обидві ноги, авто без гальм. Голова загиблого солдата схилилася на кермо, клаксони ревуть, наче єрихонські труби. Третя пополудні”. Наприкінці автор означує час зустрічі туристів зі смертю, годину настання одкровення (грецьк. αποκαλυψις). Однак у передсмертній миті серед пасажирів автобуса навряд чи було усвідомлення того, що це саме ота війна прийшла до них, що у неї своя незбагненна логіка і що вони глибоко помилялися, думаючи, що їх вона омине. Пасажири не розуміють цього, однак це добре усвідомлює читач.
Ліричний суб’єкт зауважує, що у війни своя мова: “Тут поранених називають трьохсоті / Тут загиблих називають двохсоті”. Це технологічна мова війни, в якій експресивна функція, покликана виявити душевний світ мовця, зведена до нуля. І так має бути, оскільки на війні необхідно мінімізувати вияв емоцій. Інакшою є мова вірша, яка гостро реагує на те, що відбувається на фронті і що так чи так з ним пов’язане: “поступово мій білий вірш міняється на лиці / Рядки беруться чорним від люті” (коли оповідає про загиблого із Небесної Сотні, який лишив після себе “трійко маленьких дітей”), потім цей вірш “червоніє з сорому” (бачачи, як біля “верховної ради” перед телекамерами “одна сотня самооборони майдану / Тибзить іншу сотню самооборони майдану”), а насамкінець “Мій білий вірш / Повністю став червоно-чорним / Поверх горя / Запеклася кров”. Така чутлива мова і творить справжню поезію. Саме остання й може говорити про війну, незважаючи на те, що “Немає поезії коли один гине інший вбиває / Нема пафосу в простріленій голові”. Цій справжній поезії ліричний суб’єкт протиставляє іншу – ту, яка далека від відчуття болі й трагізму життя і яка прагне пози, театралізації й мелодраматичної тональності. Останню він глибоко зневажає, так само як поневажає й саму війну: “ – Забирайтеся! – кричу їм / – Забирайте з собою до пекла обох курвів! / – Цю курву війну / І її сестру блудливу курву поезію”. Суб’єкт не сприймає ні війни з її кривавими “жнивами”, ні поезії, що лишень прикрашує життя й робить читачів далекими від усвідомлення його справжніх проявів. В одному з віршів він звертається до свого супротивника: “…У давнину українці / Були лицарями і жили в замках / Уявляєш скільки треба було потратити зусиль / Щоб перетворити шляхетних лицарів / На тюхтіїв гречкосіїв і свинопасів / Кляті поети романтизуючи селян теж до цього доклалися”. В падінні лицарського духу нації суб’єкт звинувачує зокрема й поетів, які “романтизували” українське життя в ідилічній тональності.
Однак він далі говорить: “Ми швидко вчимося ми швидко згадуємо”. І тут виринає друга важлива тенденція збірки – народження воїна із сильним духом та відповідним ставленням до життя. Варто сказати, що ця тенденція у більшості випадків позначена проявом міфологічних уявлень. Суб’єкт приходить до усвідомлення: “Історія людства / За останні декілька тисяч років / Воскресає в мені / Повстає із попелу / Кров загиблих воїнів / Перетікає у мої жили / (Пробачте мамко що в такі хвилини / Мені здається наче я вам більше не належу / Я належу війні)”. Появ міфологічних уявлень у збірці “Вірші з війни” можна пояснити з огляду на кілька чинників. Міф актуалізується тоді, коли людина, потрапивши на хитку грань між життям та смертю, намагається “знайти себе” в універсальних проекціях людського існування. На війні не працює ідеологія як “соціально зумовлена ілюзія” (Теодор Адорно), тому ліричний суб’єкт іронічно відгукується про “людей із телевізора”. Натомість дійовими виявляються інші, значно глибші, мотивації: любов до рідної землі, бажання захистити від ворога рідних та близьких тощо. Коли “падає” ідеологія, на її уламках постає міф, котрий здатний дуже добре ретранслюювати й пояснювати базові, природні прагнення людини, вбачаючи в них прояв космологічних сил. Крім того, образ “воїна” у первісних культурних формах (героїчному епосі, легенді, переказі тощо) мав виразно міфологічне представлення, відтак актуалізація цього образу часто веде до “самопрояву” тих репрезентаційних структур, які історично були з ним пов’язані.
Вірш із промовистою назвою “Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок” виявляє характерну для міфологічного героя ініціацію, завдяки якій той стає справжнім воїном, що має на своєму “рахунку” першого вбитого у війні. Сюжет вірша представляє не тільки сам процес “відкриття рахунку”, а й дискурс, що є довкола. В цьому дискурсі варто виокремити такі моменти. Вправність у веденні бою та дотримання неписаних правил війни і честі воїна: “Цього разу ти зробив усе правильно / Як вчив інструктор / Як його вчили у французькому леґіоні / Бери і стріляй (англійською “Бішут”) / Ніколи не стріляй чергами / Якщо хочеш вбити людину / Стріляй одиночними / Вияви повагу до того / Кого маєш намір убити / Дай йому шанс / Якщо хочеш когось убити / Ніколи не стріляй у голову / Це – позерство / Ти ж не вбивця / Ти солдат…”. Відкидання поширених соціокультурних стереотипів, усвідомлення мінливості долі на війні (тут вже проступають міфологічні уявлення) та пов’язане з цим усвідомленням нехтування власним життям: “Ніколи не думай що ти живий / Бо розчудовий українець / А він мертвий / Бо довбаний канап / Якщо ти солдат / То не смій думати про загиблого солдата / Ворожої армії наче лайлива баба / Просто сьогодні Арей з Фортуною / Вирішили що буде так…”. Найвище поцінування саме свого способу життя й налаштованість на остаточну перемогу над ворогом: “Ти – солдат / Війна – твій хліб / Ти ж не збираєшся через рік / Орати землю сіяти хліб / Чи продавати сране ганчір’я / На тому сраному ринку / Ти ж не збираєшся дожити до сімдесяти / І здихати в ліжку від раку простати? / Ти ж хочеш помити чоботи / В Білому морі і натягнути московитку? / Хіба я сказав у Чорному? / Я сказав у Білому синку!”. Міфологічні уявлення розгортаються у міркуваннях ліричного суб’єкта, який у привласненні речей вбитого ним ворога бачить не банальне самозбагачення, а щось більше – право воїна-переможця на свою здобич, що увиразнено відповідною образністю: “Тепер – він твій / Твій трофей / Твоя здобич / Вияви до нього повагу / Поводься з ним так / Як хочеш щоб з тобою вороги поводилися / … / Перед тим як зрізати з ворога скальп / Обчистити його кишені / Забрати у звіра шкуру і м’ясо / Прокажи над ним молитву / Скажи йому: пробач брате / Заберу собі у тебе те / Що тепер тобі не потрібне / Що по праву переможця тепер мені належать / Сьогодні ти а завтра я…”. І далі суб’єкт згадує про звичай класти в кишеню убитого ворога стріляну гільзу – “Щоб там бачили хто прийшов”. Свою ініціацію він завершує такою обрядовою дією: “Я пам’ятав чому вчив старий солдат-інструктор / Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи / Які залишили[сь] після тих чотирьох пострілів / Яка з них його / Нехай вибере сам…”. Після цього завершального етапу обрядової дії він стає повноціннім воїном, сином бога війни Арея.
Міфологічну основу має вірш “Пам’яті Руслана, побратима, загиблого бійця батальйону “Айдар”. Він написаний від імені Руслана, який вже перейшов у потойбічне і звідтам промовляє про глибинні закони життя. Свою смерть він бачить як сакральне жертвування: “Я вчора вмер / Так треба / Щоб перемагати / Ми повинні постійно приносити криваву жертву війні / Вчора настала моя черга / … / Звісно можна спробувати відкупитися кров’ю Господньою / Але це те саме що прикриватися в бою жінкою з дитиною / Тією зі стіни Софійського / Чи ось цією з передмістя Горлівки / Однаково / Адже це просто слабка жінка з маленькою дитиною. / Якщо ти солдат / Ти не повинен ніким прикриватися / Ти маєш усіх викупляти собою // Виявляється вмирати зовсім не боляче / Жити – боляче / У вас на землі усім так боляче! / Навіть звідси видно як вам боляче / Усе ваше життя – / Біль біль біль // А тут – стільки неба! / Ви собі навіть не уявляєте скільки тут неба! / Неба за яке не треба битися / Неба якого вистачить усім”. Це жертвування скероване не лишень на пошанування Бога війни й отримання перемоги на полі бою, а й на викуп своєю смертю цивільного населення, захист “слабкої жінки з маленькою дитиною”; і, додамо, відновлення світу. Згадаймо, що за міфологічною логікою принесення жертви є необхідною умовою для створення нового світу. Жертва мала бути молодою, оскільки в такому разі під час жертвопринесення вивільнялося максимум життєвої енергії, яка йшла на формування нового світу. Цитата засвідчує й те, що сакральна пожертва поєднує людину з потойбічним, у трансцендентних вимірах якого звичайне людське життя постає сповненим страждань, відсутності поєднання з божественним Єдиним. До речі, мотив готовності до самопожертви, але вже без міфологічної проекції, постає у вірші “Що ти маєш на увазі командире”. В ньому визрівання згаданої готовності зумовлене любов’ю до власної країни.
У верлібрі “Благословенна будь жінко” ліричний суб’єкт виявляє таку войовничість, в горнилі якої “переплавляються” окремі етичні настанови й загальноприйняті правила такту спілкування за особливих умов. Він звертається до матері свого ворога з такими словами: “Скажи благословенна жінко / Яка за інших обставин / Могла бути мені дружиною / Чи для того ти народила сина / Який за інших обставин / Міг бути нашим спільним сином / Що злодієм прийшов в мою хату / І так безславно здох? / Твій улюблений син перетворився / На шмат тухлого м’яса: / Бог від нього відвернувся / Богові немає діла / До цього шматка тухлятини / Навіть дияволу на нього наплювати / Смердючий шмат протухлого м’яса…”. І далі продовжує: “…Моя донька подає мені набої / А коли я стомлююся убивати твоїх синів / І йду спати / Вона підміняє мене // Моя донька каже: / Батьку / Можна я увійду в намет свого ворога / Побуду там до ранку / А вранці переріжу йому горлянку? / Йди / Кажу своїй донці / І бери із собою свою матір / Мою красуню дружину / А вранці принесіть мені / Дві голови…”. Завершується вірш рішучою загальною налаштованістю на знищення нових супротивників: “Мій автомат заряджений / Ножі в руках у моєї доньки і дружини гострі / Тут ми чекаємо їх”. Ліричний суб’єкт – це воїн, сповнений відчуття власної правоти й спраглий вбивати. Його агресія є такою, що він підтримує залучення до такого вбивства власної дочки та дружини.
Образ справжнього воїна – зі своєю гідністю, кодексом честі, відповідними поглядами на життя – розгортається ще в кількох текстах збірки. У “Коли чистиш зброю” руки солдата-добровольця – “Посічені з обламаними нігтями з болючими занозами з мозолями / Які від зброї з’являються не там де це буває зазвичай / Від лопати чи граблів” – викликають захоплення у коханої дівчини, адже “У таких руках мріє опинитися кожна жінка / Тому що у нього руки чоловіка-воїна / Бога війни”. Тут же йдеться про специфічне “зріднення” солдата з війною через відповідні “архетипні” дії: чищення зброї, копання окопу, стріляння у ворога. Воїн має дуже чіткі критерії поділу явищ на “біле” та “чорне”, він не схильний толерувати “сірий” колір. Особливо гостре несприйняття викликають у нього ті, які сповідують тилову психологію “моя хата з краю”, прагнуть у житті лишень матеріального збагачення і через своє баришництво руйнують принципи соціальної справедливості. Тому оповідач виступає з саркастичним осудженням продажності охоронної (міліція та СБУ) й судової систем: “Якби їхня честь мала честь, вона б сама застрелилася”. Він жорстко критикує “обранців народу”, в яких “В коридорі в приймальні в кабінеті барикади / Барикади з грошей / Пачками складені банкноти / У нього стілець з грошей стіл з грошей / Мобільний телефон із грошей / І сам він як помічена купюра”. Між іншим, один з таких “народних обранців” постає в апокаліптичній візії, в якій наголошується на родовому проклятті – із відповідною розплатою за нестримний потяг до самозбагачення: “Каже міністр / Я дивлюся на нього / А він стоїть в оточенні усіх своїх родичів / До сьомого коліна назад / І до сьомого коліна вперед від нього / І кожну його бабусю / Кожного його онука / Через нього / Тримає за горло гризе-догризає / Зграя пекельних псів”. Оповідач не сприймає тилових базік із їхніми меркантильними інтересами, софістичними вивертами й порожніми словесами. Тому дуже показово, що його тягне знову на фронт (це виявляється у кількох текстах збірки), адже “Що ближче до передової, то ближчі люди”. У топосі мирного життя суб’єкт вже почуває себе дуже некомфортно, натомість у просторі війни він чується своїм серед своїх, перебуває “на своєму місці”. Варто додати, що смислові тенденції цієї лінії покликані зруйнувати поширенні уявлення про українців як миролюбну націю (на згадку спадає відома формула Вінграновського “мій кукурудзяний народ”; в іронічній характеристиці Гуменюка – народ “тюхтіїв гречкосіїв і свинопасів”), терплячість якої не знає меж. Як виявляється, попри миролюбність, в українців є межа терпіння. Вони спроможні відповісти агресорові, здатні у максимально стислий час набути чималого вміння у веденні воєнних дій.
Третя ідейно-смислова лінія, як вже йшлося, ознаменовує незнищенність чогось людяного в людині в умовах війни. Вірш “У мене є земляк” представляє уявну розмову українського воїна-добровольця (ліричного суб’єкта) з його супротивником. Спочатку ця розмова відбувається у міжокопному просторі, а потім вони сходяться, аби поговорити віч-на-віч. В розмові виявляється, що їх обидвох звати Борисами, що для них “нашою футбольною збірною” є “збірна України” і що один з них п’є “Львівське пиво”, а інший – не російську “Балтику”, а донецький “Сармат”. На постале питання щодо причини війни відповідь дається у відповідних суспільно-політичних стереотипах: “То якого хрєна ти робиш в цій сраній зєльонці і по нас стріляєш / Тому що ми бандерівці і укропи зелені / Ну ти мудааааак // Та досить вже татакати оглухнути можна / Ти теж запихаєш стріляні гільзи у вуха / Ти можеш щось власним голосом сказати / Через тебе пиво пролив Вб’ю тебе блядь / Укроп – чоловіча рослина / Їж – і в тебе буде так стояти / А що таке вата У воді не тоне Сам знаєш що…”. Спочатку розмова ведеться в іронічно-глузливому тоні, й переважає тут голосова партія Бориса-ліричного суб’єкта. Та потім у спілкуванні віч-на-віч вона набуває іншої тональності: “Присіли на суху зрізану кулеметними чергами траву / Поговорили Про те про се Помовчали Подумали / Про одне й те саме помовчали / Про одне й те саме подумали / Про війну / Про війну / Про цю кляту війну”. І наслідком отого обопільного “подумали” стає таке рішення: “Перед тим як розійтися / Перед тим як відміряти спиною / Наступних сто олов’яних кроків / Він мені: / Наступного разу коли доведеться стріляти / Я буду брати трохи вище / Наскільки вище питаю / Щоб тебе не зачепити / А так щоб взагалі не стріляти Не можеш Поки що / Розумію Ага Тобі треба з мужиками порадитися / Як далі бути Ага / Тим часом поки ви будете радитися / Я теж буду брати трохи вище / Так що не ображайся якщо гілочки з дерев упадуть на голову…”. На противагу до вже розглянутого вірша “Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок” цей текст закінчується такими промовистими рядками: “Це той випадок коли найкращий рахунок сьогодні / Нульова нічия”. Ліричний суб’єкт сам вказує на те, що цей діалог – уявний; а отже, він розгортається в його свідомості як можливість, а не як дійсний факт. Та тут важливим є сама налаштованість “цього” Бориса на діалог із супротивником, його особисте бажання припинити “рахунок смертям” й, врешті-решт, зупинити цю війну. Це прояв доброї волі до миру, заперечення смерті і утвердження життя.
Ще виразніше воля до утвердження життя виявляється у вірші “Вирушаю близько дванадцятої”. В умовах обстрілів, коли навколо “сотні стріляних гільз”, “В мишей і ховрашків / Болять барабанні перетинки”, а “Земля із середини бубнявіє кров’ю”, ліричний суб’єкт звертає увагу ось на що: “Над окопом старий дуб / Поранений Тужить / В його тілі сотні куль і осколків / Поміж гільз маленький жолудь / Багато ніг ходили по ньому / Я теж на нього наступив / Відчув його підошвою / Серцем відчув що це він / Начебто цілий”. І далі він здобувається на вчинок, цілковито суперечний логіці війни, абсурдний як на її обставини: “Беру його Виповзаю з окопу / Повзу вперед Обстріл / Вони не знають що я рятую і їх світ / Я готую житло для того / Хто може стати і їхнім богом. / Пригинаю голову Свистять кулі / Переповзаю через мінне поле / Зорана снарядами земля / Свіжа Тепла / Присипаю землею / Дитя цього пропащого світу / Маленький принц / Маленький жолудь / Скоро сніг / Буду чекати весни / Будемо чекати на весну / Побачимо що буде весною”. Цей вчинок є цілком закономірним – як на прагнення врятувати, утвердити життя. Про це говорить символічна образність уривка: дуб (і його плід – жолудь) посідає перше місце у слов’янському дендрарії, у фольклорних текстах він виступає як образ “світового дерева”, яке представляє Всесвіт з його тричастинною будовою. “Дуб” у вірші є символом життя як такого, й за це життя ліричний суб’єкт бореться, незважаючи на всі небезпеки. Герой цього вірша виявляє таке прагнення оберегти свій “жолудь”, яке демонструє Маленький принц щодо своєї “троянди” у славнозвісній казці Екзюпері. Промовиста символіка вірша є однозначною, й скерована вона на подолання інстинкту смерті й утвердження любові до життя.
В останній поезії збірки ліричний суб’єкт, перебуваючи на грані межі та смерті, звертається до читача зі своєю візією того, що має відбутися після його ймовірної смерті: “У цих ось окопах / Які сьогодні для нас тимчасове житло / А завтра стануть нашими могилами / Поховайте нас // Не потрібно прощальних промов, – / У тиші яка настає після бою / Це завше виглядає недоречно / Це наче штурхати загиблого воїна / І просити щоб той встав // Не треба панахид / Ми й так знаємо де тепер буде наше місце / Просто накрийте нас землею / І – йдіть // Було б добре якби на тому місці було поле // Колосилося жито / Щоб жайвір у небі / І – небо / Багато неба – / Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле / Де лежать бійці?! // (На пам’ять про нам їжте хліб з поля / Де ми полягли) // Було б добре якби на тому місці були луки / І багато-багато квітів / І бджола над кожною квіткою / Щоб надвечір приходили закохані / Плели вінки / Кохалися до ранку / А вдень щоб приходили молоді батьки / З малими дітьми / (Не перешкоджайте дітям приходити до нас) // Але це буде завтра / А сьогодні ми ще копаємо землю / Цю дорогу українську землю / Цю солодку ласкаву землю / Пишемо гуртом саперними лопатками / На її тілі / Останній вірш української літератури / Ще живі”. В інтертекстуальном діалозі із Шевченковим “Як умру, то поховайте” (де, до речі, виявляється схоже переконання) із використанням міфологічних уявлень (які допомагають краще виразити авторське прагнення) тут виявлено велику любов до життя, так що сам вірш можна вважати гімном його невмирущості. До речі, в інтертекстуальному полі “Заповіту” Гуменюка перебуває поема Тичини “Похорон друга” із її “і мертвому тобі – живих нас не убить”. Інша річ, що сам Гуменюк міг і не зауважувати такого зв’язку, однак поетична традиція виразно засвідчує його існування. Ліричний суб’єкт “Заповіту” готовий загинути в окопі, накласти власним життям задля вільного розвитку наступних поколінь його народу. Той, хто по-справжньому любить життя, хто розуміє його глибинні закономірності, той, власне, й готовий із цим життям попрощатися. Відкидання особистісного тут утверджує загальне, а загальним є тривання життя в поколіннях.
Означені ідейно-смислові лінії ознаменовують три головні авторські месиджі про війну: вона є знищенням всіх і вся, страшним жахіттям, якого не треба допускати; у ній народжується воїн-захисник із власним кодексом честі й призначенням вбивати ворога; попри масштабний розпад і руйнування тут все-одно перемагає життя.
Українська поезія останніх кількох десятиліть твориться в широкій гамі стильових форм, на крайніх полюсах яких є, з одного боку, “замкнений” вірш, який суттєво дистанціюється від безпосереднього представлення плину життя, а з іншого – вірш, котрий, навпаки, прагне якомога спонтанніше передати окремі фрагменти цього життя. Серед літературознавців одна форма отримала означення “герметичної”, а інша – “поезії твердження” (Богдан Рубчак). Постала у “Віршах з війни” стилістика реаліті-висловлювання є суголосною зі стилістикою “поезії твердження”. Однак явлений у поетичній практиці Гуменюка досвід війни суттєво впливає на інтенсивність переживання дійсності й спосіб безпосереднього “контакту” з нею, а отже – спричиняє до більш тісного та глибокого відображення життя. Вірші поета не потребують докладних коментаріїв і герметичних розкодувань. Вони у своєму “прямому” висловлюванні вражають читача, а їхній образний світ сповнений експресивної значущості. Саме тому збірка Бориса Гуменюка “Вірші з війни” є одним із вершинних здобутків української поезії нашого часу. Вона виводить українську поезію, котра прагне спонтанного представлення життя, на якісно новий, вищий рівень промовляння. Цей рівень досягається за екстремальних умов війни, коли наявний культурний досвід є неспроможним адекватно передати новопостале відчуття та осягнення життя, й автор послуговується тими образними формами, які відразу ж “спадають на думку”. Також “Вірші з війни” засвідчують те, що найбільше занурення у стихію життя відбувається на його межі, так само як життя найбільш проживає той, хто його не цінує.
Писати саперними лопатками на тілі землі останній вірш української літератури – в цьому образному представленні саморозкривається новаторська техніка Бориса Гуменюка. Автора, який сказав нове, свіже, сильне слово в сучасній українській поезії.
