Золоті хлопчики сучукрліту

Їх люблять та їм заздрять, їх вихваляють і лають найгіршими словами, вони є прикладом працелюбності, цілеспрямованості та self-made. Це саме їх ненавидять за грантоїдство, постійну присутність у медіа (не серед головних інформаційних приводів, але однак чому тільки вони, тоді як, можливо, саме зараз «десь в Березівці чи в Чучинці чучикає баба майбутнє народу» ©). Вони їздять із презентаційними турами нових книжок, сміливо і скромно порівнюють себе з класиками та сучасниками світової літератури, всерйоз обговорюють можливість екранізації своїх творів і, боюся, не менш серйозно націлені на Нобелівську премію з літератури… Так, це все вони, золоті хлопчики сучукрліту, про яких офіційно пишуть тільки добре, а всі гендерно, соціально чи геополітично некоректні пасажі лишаються десь на маргінесах соцмереж, тому так воно і склалося: золота оболонка, ретельно відібрані авторами уривки, які вони читають на презентаціях, дбайливо розтлумачені в інтерв’ю основні ідеї – і тексти, які за великим рахунком лишаються за кадром, а якщо придивитися ближче – є зразковими прикладами золотих бульок на тихому плесі сучукрліту.

Як на мене, у 2015-му літературному році таких бульок можна назвати щонайменше три – творів, чиїми авторами є молоді, доволі відомі в дотичних до української культури колах письменники, яких далі умовно, хоч, може, й не дуже коректно, ми означимо «розумним», «красивим» і «з правильною біографією».

Частина перша. Розумний

Олександр Михед (народився 1988 року) – культуролог, літературознавець, перекладач, куратор мистецьких проектів. Кандидат філологічних наук, співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Куратор виставок сучасного мистецтва, Літературної програми PinchukArtCentre та фестивалю ГОГОЛЬFEST. Учасник літературних резиденцій у Фінляндії та Латвії.

Яскравий приклад того, як талановитому літературознавцю стає нудно в українському академічному середовищі. Олександр Михед, колись автор цікавих і фахових рецензій, поклав будь-що стати письменником сам. Тривалий час він, як і більшість студентів та студенток філфаку, писав у стіл, щоб зрештою три його книжки побачили світ із непристойно малими перервами. «Тепер, коли книжки виходять щороку, люди підозріло косують і перешіптуються: “А чи не надто швидко він пише?” Лишається тільки відповісти: “Ні, просто мене надто довго не друкували”», – сумно констатує сам Михед в одному з інтерв’ю.

Перший проект автора, який, треба думати, став іще й його перепусткою у світ contemporary art, – літературно-мистецький мультимедійний «АмнезіЯ project: Відкрита платформа» (довідка про автора підказує: увійшов в сімку найкращих проектів світу за версією німецького фестивалю «SOUNDOUT!», уривки перекладено англійською, німецькою, польською, італійською та фінською мовами). Тексти Михеда, що порційно викладалися в мережі, супроводжували картини молодих митців та музичні треки. Що ж до власне літературної складової, то, як і всі щоденникові записи студентів філфаку, «Амнезія» є нестерпно пафосною, нудною й недотепною («Це не щоденник. Щоденник не це. Не щоденник це. Просто уривки. Клапті. Записи. Діаграми. Графіки стукоту серця. Карта пам’яті. Мапа хворої свідомості. Фрагменти. Те, що могло згубитися. Те, що прикро втратити», – переконує чи то себе, чи то читача автор). Окремим бонусом ідуть жахливі вірші (десь там, у кінці зими, / наприкінці вірша й рядка, / в тиші, без слів і рими, / зароджується нова весна тощо). Як справедливо зазначав у своєму відгуку Олег Коцарев, твір усуціль складається з «необов’язкових, розтягнутих, позбавлених неодмінного, обов’язкового сенсу чи драйву» фрагментів «псевдоесеїстичного характеру» або «банальностей, замаскованих іронічною грайливістю». Утім, Коцарев, як поважна людина, завершив рецензію поміркованим висновком про те, що проект «Амнезія» «суперечливий», проте «однозначно спонукає до роздумів», а головне, «спромігся привернути чималу увагу» та «неминуче ввійде в історію інтернет-експериментів української літератури».

Додайте сюди німецький фестиваль та переклади іноземними мовами – і матимете безперечний успіх літературного дебюту молодого автора! Однак цього для примхливого світу українського книговидання чомусь було замало. Другий рукопис зі старих запасів Михеда якийсь час не надихав рецензентів: «Багато видавців відмовлялися від публікації “Понтиїзма”». Зрештою, авторові посміхнулася доля в особі Анетти Антоненко, у видавництві якої збірка оповідань і побачила світ 2013 року.

Піар «Понтиїзму» розмахом поступався піарові мультимедійної «Амнезії», але був доволі активним. Автор знову старанно обґрунтував, що хотів сказати автор. Якщо «Амнезія», за скромним зізнанням Михеда, просто «сигналізувала про появу ще однієї небанально мислячої особи», то в новому творі письменник уже започаткував боротьбу проти концепту «…“понтиїзму”, який є виразником сучасної релігії поклоніння “понтам”. Це дуже жорстоке божество, яке вимагає від людини жертви за те, що ми б хотіли мати, але для чого у нас немає можливостей». Стару сковородинівську ідею задоволення малим автор з ентузіазмом псує, використовуючи всі стандартні прийоми сучукрліту: фабульну розмитість, характеротворчу неспроможність, відсутність не лише стилю, а й просто доброго смаку (настільки не в тему ужитих матюків, як у «Понтиїзмі», я давно не зустрічала). А поряд із тим – то гіпертрофоване самомилування та ядуча (на думку автора) іронія, то якась неоковирна сентиментальність, нав’язлива гра словами, котру люблять видавати за особливий філологічний цимес, на кшталт «ганятися чи то за куркою, чи то за курвою», «секс-шопи і сексі-жопи», «тренд – триндець» і таке інше.

Найбільше в обговоренні книжки мені сподобалася теза «молодий письменник Олександр Михед ще в 2011–2012 роках написав низку оповідань, які зараз видаються пророчими», мовляв, геніально відчув події, що відбуваються зараз на Сході України (або вчасно зорієнтувався щодо виграшних тлумачень). Війна справді є ключовою метафорою «Понтиїзму», але війна метафорична (причому виразно жаданівського походження, як це помітно, наприклад, у новелі «Курва»: «Під ранок курва і її стомлені сестри спостерігають зародження нового дня. Душі померлих і полеглих збиваються разом у передсвітановий туман») або війна інформаційних технологій, глобального світу проти людини.

Однак метафоричною війною сьогодні вже нікого не вразиш, тому навіть зображення з обкладинки книжки, яке досі сприймалося як просто епатажне, набуло нового значення. Пригадуєте милі фото з фейсбука, де чарівні дівчата в купальниках тримають у руках по примірнику «Понтиїзму»? Отож, а «треба розуміти, що за обкладинкою закладений смисл. Це метафора візуального втілення, чим є країна під час війни. Думаю, це і є рука, у якої відірвані, відгризені два пальці – втрачені території, на яких точиться війна й рани не заживають», – геніально вивертає Олександр Михед в інтерв’ю українській службі ВВС, до списків «Книги року» якої його твори входять уже два роки поспіль. Теж успіх в умовах існування лише двох-трьох українських книжкових премій: ніколи не знаєш, хто будуть твої конкуренти наступного разу, але доволі велика вірогідність, що ще більші графомани, тож перемога цілком можлива!

Отож, попередні твори успішно підготували ґрунт для появи нового тексту Олександра Михеда, котрий він нібито навіть не витягнув на світ із шухляди студентського письмового столу, а писав протягом півроку – від жовтня 2013 го. Звернення до романної форми мало би сигналізувати про змужніння таланту молодого автора, який, граючи літературознавчими біцепсами, знову, не покладаючись на щасливий випадок, старанно почав просувати свій текст. На сьогодні, крім інтерв’ю та презентаційного туру, неодмінним атрибутом книжкової піар-кампанії став буктрейлер, а також фотосесія – дівчата й «Астра» (тільки тепер уже без купальників, щоб дужче підкреслити змужніння таланту).

Ясна річ, що новинку 2015 року Олександр Михед теж позиціонує як чергове «наше все» сучасної української літератури, наголошуючи, що в ньому він ставить якнайважливіші питання, котрі могли би стати ідеальною темою для власного висловлення на ЗНО: «…як влаштовано світ, як влаштовано канон світової цивілізації, якій ми завдячуємо своїми знаннями. Бо зрештою, своїм життям ми завдячуємо попереднім поколінням. Де б ми були, якби не було їх та їхніх надбань?».

Письменник нав’язує читачеві певний спосіб прочитання, уже починаючи з підзаголовку «психотрилер»: має бути страшно! «Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис?» – немовби заглядаючи нам прямо в душу крізь скельця своїх вишуканих окулярів, запитує автор у епіграфі. Це перший, але не останній зужитий прийом, який Михед, вочевидь, ототожнює з процесом психологізації письма, аби в читача лишалися «якісь дуже незручні питання, що викликають в людини глибинний острах, якщо не знайти на них відповіді».

«Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який то все накоїв» – чесно кажучи, навіть від лякалочок у піонертаборі про чорну-пречорну кімнату та дівчинку, яку шукає гроб на кольосіках, було страшніше…

Фабула роману не вражає складністю, незважаючи на те, що номери розділів починаються з останнього та завершуються нульовим. Скажений українець-маніяк – головний персонаж роману, істерик і лузер Віктор Варецький, нібито суто випадково потрапляє до загадкового фонду «Астра». Фонд існує в Україні й нібито суто випадково займається проведенням інтелектуальних семінарів, де учасникам «форматують мозок, прошивають його ліберально-демократичним софтом» (нібито потужний хук глобалізації та тренінгам із підготовки молодих лідерів), а насправді – це мережа, що обплутує весь світ і використовує довірливих учасників. Їхньою духовною енергією харчуються Великі мерці, до яких належать найвидатніші представники світової культури, як то кажуть, від Людвіга Фейєрбаха до Едіти П’єхи. Мерці зберігаються в окремому потаємному місці у гробах на кольосіках, мають добрий вигляд (Леся Українка, приміром, «розкішне волосся»!) – принаймні, доки Варецький не дізнається страшної правди… яку читач розуміє вже на етапі епіграфа.

Усі авторські ходи лежать на поверхні: семінар – насправді не семінар, він приховує щось дуже містичне й небезпечне; фонд – насправді не фонд, а першопочаткова сила, яка творила світ та від часу появи людської культури встановлювала канони й визначала парадигми; діячі фонду – насправді не діячі, а служителі сил темряви; керівник фонду – насправді не керівник, а батько головного персонажа, а його кохана насправді не кохана, а сестра! «Булькабельність» усієї історії полягає в тому, що, хоча сюжет роману є передбачуваним, як маршрут трамваю в Євпаторії, Михед старанно понад 200 сторінок надуває щоки, постійно натякаючи на пазли реальності, розшарування дійсності, пошук істини, «мандрівку в серце темряви», а також нав’язливо повторюючи рефрени «Все ілюзія. Все декорація», «Все вигадка. Все ілюзія», «Все імітація. Все ілюзія» і так далі.

Чи є у творі динаміка? Жодної. Буквально по днях і годинах описано перший семінар Віктора в «Астрі». Якщо ви думаєте, ніби в його перебігу з учасниками відбувається щось, що зґвалтує вашу психіку, не бійтеся, вона залишиться неушкодженою: «семінаристи» усього лишень аналізують провідні тексти світової культури, релігійної та філософської думки… Щоправда, це на них справляє незбагненне враження – саме під час аналізу 199-ти сторінок нарізки фрагментів із праць Великих мертвих (Платон, Маккіавелі, Пилип Орлик) персонажів починає… плющити та ковбасити, що й дозволяє мерцям висисати енергію! З вами такого не відбувалося на іспиті з історії філософії чи релігієзнавства? Ну, зате й енергія при вас!

Про глибину характерів у «психотрилері» Михеда теж не йдеться, персонажі всі ніби епізодичні: якийсь покійний друг Варецького Вовчик (вочевидь, уособлення далекого від усієї цієї філософії прошарку «простих» пацанів; найцінніше, що він зробив, – навчив Віктора мастурбувати), якийсь Юрась, який з’являється наприкінці твору тільки для того, щоб «відбити» Іру, яку нібито кохає головний персонаж (ми би й не здогадалися, що таки кохає, настільки все побіжно окреслено, але автор кілька разів прямо наголошує – «кохає!»). Іра в тексті потрібна лише для реалізації едипівського сюжету (без античної драми Михед, очевидно, не уявляє собі справжнього катарсису), як і керівник «Астри» Юхим Євгенович – батько, якого Варецький нібито розшукував усе життя.

Завершується роман перемогою добра над злом і водночас передсмертною промовою головного персонажа: «Я приніс вам правду ціною власного життя. Я заплатив усім, що любив. Скоро ви забудете всіх, хто висмоктував ваші душі. Вигризав ваш мозок. Забудете Великих мертвих. Але будете пам’ятати мене. Того, хто сказав вам правду» і, нагадаємо, увігнав кілок у їхні червиві серця (щоправда, дивно: сердець – на цілий канон постатей світової культури, а кілок – один…).

Про війну в «Астрі» не йдеться, зате, як стверджує автор в інтерв’ю, ідеться про Майдан: «Коли пишеш художні твори, то стикаєшся з викликом достовірного зображення навколишньої реальності. Очевидно, що у правдоподібних декораціях, історія світової змови та міжнародної корпорації “Астра” виглядає реальніше. Це стосується й Майдану, коли пошук свободи одного персонажа втілюється на ширшому тлі пошуку свободи більшої групи людей». Щоб ви розуміли, згадка про те, що «у листопаді 2013-го закрутився Євромайдан», у романі – одна, і історія світової змови від цього реальніше сприйматися не починає (з іншого боку, для чого це історії світової змови?..). Саме на Майдані пропадав цілодобово Юрась, закинувши справи фонду. «Нам з Ірою було байдуже», – підкреслює Варецький (а даремно, бо ж ми вже знаємо, що Юрась відіб’є його кохану жінку; особисто я на місці Михеда в перевиданні «Астри» неодмінно посилила цей момент коханням із героєм Майдану…).

Одне слово, іще один реверанс на догоду кон’юнктурі, але, поза сумнівом, розумний хід, як і все решта, що робить автор на літературній сцені: майстерно тлумачить свої тексти, охоче й небанально їх презентує, проводить тренінги з підготовки молодих лідерів лекції про тренди української культури та «майстер-класи по креативному письму», прошиваючи мозок слухачів ліберально-демократичним софтом.

Олександр Михед цілком симпатичний мені як людина, науковець і мистецтвознавець, однак наразі він вигризає мій мозок своїми малохудожніми пафосними текстами та висмоктує душу претензіями на філософську глибину. Крім власне пустоти його творів, уся ця активна діяльність до болю нагадує саме те служіння понтам, проти якого автор нібито повстає у своїй творчості, – настільки, що часом хочеться узяти кілок і дізнатися, що ж таке справжній катарсис…