Щоб живі не вмирали завчасно

Дивовижа, як певні книжки вміють приходити до читача саме тоді, коли їх потребують найспрагліше. Відзначений престижними преміями роман Мелінди Надь Абоньї «Голуби злітають», виданий у нас цього року, саме з таких. Письменниця, яка походить з угорськомовної меншини тодішньої Югославії, осмислює власний досвід емігрантського життя: новий дім у Швейцарії, який іще не дім – і невідомо, чи колись ним буде, покинута батьківщина, яка вже не дім, бо й найрідніше у світі місце стає джерелом болю, коли там оселяється війна. Зрозуміло, дана тема у випадку української аудиторії падає на плідний ґрунт, актуалізуючи доробок авторів, що й без того на слуху, – тих-таки Світлану Алексієвич або Міленка Єрґовича. Утім, текст Абоньї – сам собі рана й ліки, хвороба й терапія. Він не раз приголомшить читача відчаєм і безнадією, та врешті виведе на світло дня, що завжди – сьогодні. Приємною несподіванкою стане й післяслово перекладачки, Роксоляни Свято: упевнена, читач вдячно ознайомиться з цим доповненням, що поглибить взаємини з книжкою, живі, людські, теплі. І, звісно, подякує видавництву «КОМОРА» за сумлінну роботу.

Роман починається як європейське фестивальне кіно. Без вступних титрів: нас одразу вкидає в дію, атмосферу, ситуацію, змушуючи напружено думати, спостерігати, ловити легкі натяки, підбирати будь-які помічені «ниточки», адже оповідь насичена, поетична, опукла – ніколи не знаєш, яка саме деталь придасться для розуміння наступної сцени, тож квапливо пхаєш у пам’ять їх усі, плаваючи в розкоші стилю – такого, що мимоволі пригадуєш стрічки, відзначені за найкращу операторську роботу, якщо вже триматися метафори кінематографу. Письмо Абоньї надзвичайно предметне, чуттєве. Воно, якщо згадати визначення мистецтва за Віктором Шкловським, дає вповні пережити процес творення речі, відчути ногою кожен камінь на дорозі. Це враження підсилюється, адже залученість у теперішнє максимальна. Усе відбувається тут-і-зараз, включно зі спогадами оповідачки, тим паче що останні напозір хаотично перемішані з пізнішими подіями, тож виникає закономірне питання – що є теперішнє? Це, знову-таки, зближує текст із кіно й робить його напрочуд живим. Читач «вписується» в зображуваний світ із першого ж вдиху – і вже їде разом із дівчатами в шоколадному «шевроле», робить каву поряд із Ілді, бере участь у родинних суперечках, вбирає звуки, запахи, настрій, ніби справжні, позаяк ефект присутності надзвичайний. Складні синтаксичні конструкції можуть комусь нагадати речення Оксани Забужко (проте в Абоньї вони значно плавніші), вибрики пунктуації взагалі ні на що не схожі, мовний мікс додає яскравих плям і без того строкатій тканині… та це все не перешкоджає читанню, навпаки, видається органічним дороговказом у маршруті цим химерним, екзотично-принадним текстом.

«Голуби» винятково щемливі. Не сльозливо-сентиментально, а по-дитячому зворушливо: повірте, ваше внутрішнє маля не раз шморгатиме носом. Описи дому й дорогих людей блискуче вдаються письменниці, вона вміє витягти аналогічні спогади з читача, направду розчуливши його. Коли «золотий вік» дитинства, а разом із ним і домівки-локації минає («наша батьківщина не має права змінюватися, хіба в якихось дрібницях»), залишається домівка-сім’я: «А слово «родина» угорською не звучить тобі, як якась тепла, смачна страва?, хочеться мені спитати матір». (Прикметно, до речі, що Ілді бачить фантомного двійника двоюрідного брата Бели, якого змобілізували в Югославську народну армію, не деінде, а у власній шафі, що асоціюється з дитячими хованками; поява такого привида вважається поганим знаком, бо віщує про небезпеку чи смерть). У романі представлений широкий спектр родичів оповідачки з глибоким психологічним портретом та історією кожного: не втрачаючи на щирості, зроблено це делікатно й тактовно, неминучі гострі грані підсвітлено граційно, без надміру. Нікого з персонажів не осуджено, кожен заслуговує на розуміння. Чимало епізодів неабияк змінилися б у тональності, якби не м’якість барв, дібрана з бездоганним смаком: «Попри свою цигарку, свої незворушні вуса, свої золоті зуби, зморшки на чолі й щоках, наш батько раптом виглядає значно молодшим, це вже юнак, який зі щирим дитинним захопленням розповідає матері про своє нове досягнення і наполегливо чекає від неї лагідної похвали й визнання (і Маміка дасть йому те, що для нього таке важливе й необхідне, і хоч зараз їй зовсім ніяково, та вона збагне, чого він від неї хоче); ми з Номі залишаємося на своїх валізах, бо нам хочеться якнайдовше спостерігати за цим юнаком, спостерігати так довго, щоб уже ніколи не забути». Окрема тема – ніжність стосунків між жінками родини, їхній особливий зв’язок і взаємопідтримка. Образ безмежно доброї бабусі Ілдіко, Маміки, набуває масштабу жіночого Божества, адже вона є символом та уособленням дому, прихистку, вселенського прийняття, для неї і тварини – частина душі, без перебільшення. Неймовірно зворушує історія про сукню, яку пошила мама для Роси: коли щоразу відгинали низ, щоб подовжити поділ, з’являвся новий взір, а як плаття стало замале, мати зробила з нього наволочки, на яких вишила дуже тоненько, щоб тільки на світлі можна було побачити – «моїй любій доні», – і Роса виявляє цей секрет аж на свій п’ятдесятий день народження. Це кільця дерева любові, яка з плином часу змінюється, та не перестає.

Розмаїття національних, ідеологічних і культурних ідентичностей, представлене в романі, наштовхує на думку про абсурдність світу, що воліє бути роздертим через відмінності одних людей від інших – замість милуватися власним різнобарв’ям. Та хоч який він безглуздий, від необхідності вибору позиції не втекти, не вдасться стояти осторонь, не конфліктуючи з сумлінням («ми тут живемо як швейцарці; як глядачі в кінотеатрі, думаю я, це таки правда»). Завіса нейтральності приховує лаштунки, а там – справжнє ставлення, не заштукатурене політкоректністю, як-от промовисте «гівноземці». «Голуби» запитують між рядків: де простір свободи, хоч їй відведено позірно мало місця? У батьківській лайці, соковитій і відвертій, у гівні, навмисне вимащеному якимсь чемним відвідувачем по стінах туалету. Це кульмінація роману, мить максимальної щирості й конфронтації, тому оповідачка знімає ґумові рукавички, воліючи відповісти на удар голими, не захищеними нічим руками. Відтак Ілді, бажаючи мати «тільки одне обличчя» й не «підлаштовуватися до гівна», робить крок дорослішання – переїжджає в окреме помешкання, щоб жити самій, не бути оглушеною шумом зусібіч, що заважає розчути внутрішній голос (іронічно обираючи житло біля самісінької автостради – мовляв, там тихіше), утекти від тиску стереотипів і готових рішень: з одного боку – швейцарського середовища зі всіма його нюансами й розпланованим наперед майбутнім, із другого – мікросвіту родини й зокрема авторитарного батька («коли ти робиш щось проти волі батька, то стаєш віч-на-віч проти цілого світу»), на постійному тлі туги за батьківщиною й почуття провини перед зусиллями тата й мами, перед полишеними родичами. Ілді воліє звільнитися від усього, що зв’язує, а отже – створити нову точку відліку, основа якої – не самотність, а самість (пригадуючи Кобилянську – бути самій собі ціллю). Тож роман насамперед – про важливість пізнання себе. І з даного ракурсу всю цю історію можна трактувати як бекґраунд, багаж, із яким молода людина обмірковує і будує власний шлях; назва точно фіксує оцей найважливіший момент – голуби злітають. Іще не злетіли, не летять, але напевне вже не потраплять у бабусину юшку чи на дядькове горище. А отже, от він, початок першого польоту й нового сюжету, хоча невідомо, чи письменниця захоче розповідати історію Ілді далі. Хай там як, зрозуміло, що в неї все буде добре.

Фінал книжки – пронизливий гімн рівності й братерству. У День усіх святих сестри йдуть туди, де між ближніми вже немає ніяких відмінностей – на цвинтар Зільфельд, до братської могили, – і поминають там і своїх померлих, насамперед Маміку. Це прекрасне завершення, в якому прочитується і відмова від упереджень, й усвідомлення власної рівноцінності, рівноправності, і відчуття єдності з людством загалом, коли кожен окремий голос має значення, власну партію в спільному хорі: «а для Вас, Маміко, ми заспівали пісню, і від Вашого імені попросили, щоб живі не вмирали завчасно». Зрештою, наш світ, якому в романі знайшлася метафора – вонґемайншафт, орендоване помешкання, що його декілька людей ділять за принципом гуртожитку, – ще не знає важливішого прохання.