Гібридний мир

Її ім’я пишеться по-різному; коли до неї звертаються рідними мовами – швейцарською німецькою та угорською; коли про неї і до неї говорять читачі її перекладів (численних), вони апелюють щоразу до іншої людини: Abonji, Абоньи, Абоньї, Абоні, Абонжи. Швейцарська письменниця сербсько-угорського походження, яка пише німецькою, Меліда Надь Абоньї. А ще є дівчина Ілдіко, яка розкаже нам, як почуваєшся на цьому світі, маючи безліч імен, серед яких – десь і твоє власне; не забути б яке саме чи забути якнайшвидше.    

«Голуби злітають» (Tauben fliegen auf, 2010) – високоякісний зразок безпрецедентно популярного нині жанру: жіноча версія Migrantenroman’у. Причини такої його, жанру, популярності більш-менш очевидні (він і в нас останні років десять, либонь, задніх не пасе). Європа не поспішає радісно прощатися зі своїм минулим, але тепер воліє відтворювати історію через погляд Іншого, відшукуючи у досвіді «зайд» причини і наслідки власних травм. Інший-із-Нас: хороший ракурс – їм про нас нічого не треба пояснювати, вони про себе й самі нам розкажуть. Щодо жіночого, то тут і питання зайві: жіночий текст, який міркує про іншування, має безліч для того затребуваних ресурсів (від любовно-еротичної пригоди до біографії дочки як біографії матері; все те у Абоньї побачимо).

Є у Бахтіна таке поняття – хронотоп переламу; як люди визначають своє Я, потрапляючи в такі ситуації – найцікавіше і в романі Абоньї, зокрема. Адже самоідентифікація і те, як змінюється Я в реальності переламу, далеко не завжди збігаються. Авторка «Голубів» (та її героїня) належить до другого покоління емігрантів. У цьому простому твердженні виникає жорстка суперечка самототожності. З одного боку: етнічна більшість країни, до якої переїхала її родина (а йдеться ж про «клаптикову» Швейцарію!). З іншого – етнічна більшість країни, з якої вони поїхали (Воєводино – той ще етнокультурний моноліт навіть на тлі розшарованої ex-Югославії). Із жодною з цих груп письменниця себе співвіднести нездатна. В цій виделці виникає її специфічний погляд, відсторонений від особистої ідентифікації. І от маємо наслідок майже на правах парадоксу: не знаючи, ким вона наразі є, Абоньї пише автобіографічний роман.

Біографічність у такій розповіді – необхідна умова; але важить розрізняти біографічного автора й ту особу, яка оповідує про свій досвід еміграції. Migrantenroman – завжди ідеологічний, прагне письменник оформлювати його як певну декларацію чи ні. Гостро соціальний виступ про культурно пригнічені групи емігрантів – втім, це не випадок Абоньї; тут ідеологічна робота (а вона є, так) відбувається значно тонше. «Голуби злітають» виникають на перетині емігрантського й сімейного роману, запозичуючи найсильніші (щодо впливу на читача) риси з обох жанрів.  

Родина Кочиш: батько, мати і дві доньки – угорці з півночі Сербії. Коли дівчатка були маленькими, ще за часів Тіто, батьки емігрували до Швейцарії, залишивши дітей на батькову матір. За кілька років Ілдіко і Номі приєдналися до них. У Югославії лишається дочка батька від першого шлюбу. Кочиши часто відвідують Маміку у Воєводині: детально описані щонайменш три візити «швейцарців» до старої. Там поступово дівчата дізнаються сімейні таємниці: діда було засуджено й покарано після війни; коли старого катували у підвалах школи, його сини мусили відвідувати уроки і все чути. В цей же час налагоджується родинне життя на новій батьківщині. Кочиши купують кав’ярню і розпочинають успішний сімейний бізнес. Ілдіко, яка – попри пересторогу батьків вчиться на історика – кидає навчання і щільно включається в роботу. З початком Балканської війни наростає тривога щодо родичів, котрі залишилася там. Поширюються і ксенофобські настрої в Швейцарії, пов’язані з хвилею біженців-емігрантів із Балкан. Ілдіко має нетривалий роман із біженцем, але той повертається додому. Природне відчуження від родини і спроба остаточно інтегруватися у не такому вже й лагідному швейцарському середовищі завершується рішучим як на патріархальну сім’ю кроком дівчини: вона з’їжджає від батьків.      

Поезію від драми, драму від прози, розрізнення – масштабні й незначні – «всередині» прози ми (здебільшого інтуїтивно) визначаємо за шкалою способів і рівнів опосередкування. Роману насправді доступні майже всі рівні посередництва: від об’єктивного оповідача до найрізноманітніших монтажних збірок, точок зору і фокалізацій. Абоньї охоче пристає до цих багатющих жанрових пропозицій. «Голубів» визначає якраз питання про медіатора – хто тут до нас говорить і як й хто і про що відмовчується. Перспектив розповідача тут щонайменш п’ять (порахуйте й самі і поправте, якщо я помилилася): потік свідомості, автобіографічний оповідач, об’єктивний оповідач, безпосереднє оповідування (те, що російською зветься сказом), сповідь нарешті.

На початку Ілдіко розповідає про свої дитячі враження в бабусиному домі – не свої, втім, наші. Тут постійно фігурує Ми і конкретне ми – Ілдіко та її молодша сестра. Такий собі колективний розповідач-дитина, не здатний відокремити себе від середовища. Згодом, коли «вмикаються» швейцарські частини, оповідачка є нестерпно (для себе насамперед) всевідаючою: вона знає, чим закінчаться її сербські пригоди і яке майбуття спіткає її родичів. Події отож стають буквально неважливим – адже все наперед відомо, а текст набуває глибоко ліризму: не дія, а пов’язані з нею відчуття і переживання нині цікавлять Ілдіко (ну, і нас). Наприкінці роману вона, що має уже навіть нове ім’я, пані Кочі – об’єктивний і неупереджений спостерігач. У фіналі дівчина з вікон орендованої квартири – вони виходять на автобан – дивиться на незупинний потік автівок, що проносяться повз неї… На кожному етапі маркерів щодо того, хто ж до нас власне говорить, у тексті катастрофічно бракує.  
Навала ком, знаки оклику чи питання, які раптом виникають у середині речення, делікатно закурсивлені іншомовні запозичення, пряма і непряма мова навхрест – спочатку і не розрізнити, де яка. Мелодійна, прекрасно ритмізована, дещо екстравагантна мова «Голубів» надається до опису хіба що через слово «дрейфувати». Все тут на півтонах, натяках і недомовках, це майже навіювання. Елегантний переклад Роксоляни Свято чудово передає таку особливість прози Абоньї. Коли я говорю про ліричність «Голубів», маю на увазі ще й ту ілюзію прямої взаємодії з автобіографічним автором, які вони підтримують – через свою гранично поетичну мову, зокрема. Не те, що сталося, а що я думаю про те, що сталося – тут завжди під наголосом (із модерністським прицілом маємо прозу, так).

Але про якого, скажіть мені відверто, посередника може йтися в автобіографічному романі? І от тут вмикається «жіноче». Жінки, навіть у сповідальній прозі, нечасто говорять за себе: свою історію вони розповідають через історії інших жінок, доручають говорити за себе своїм батькам, пасіям і (боже-боже) повелителям. Все, майже, як у житті (даруйте за мимовільний сексизм).

Родинну історію розповість бабуся: з нею напряму Ілдіко буде говорити тільки по смерті старої, шанобливо звертаючись на Ви. Батько прокоментує повідомлене у силу своїх можливостей: прислуговуючись брудною лайкою угорською мовою – дочка визнає, як тішиться потай тими забороненими словами. Є мати, котра просто пропонує мовчати: «Ми ще не розжилися на власну долю, на неї ще треба заробити» – материн рефрен. І Далібор – біженець із Дубровніка: він-то точно знає правду, як бути югославом, от тільки говорить збідненою англійською; на першому побаченні між ними з Ілдіко показово лежить подвійний словник… Так собі посередники-розповідачи. І навіть із ними, такими  дефектними, є суцільні проблеми: щоб вони набули повного права говорити за неї, героїня «Голубів» робить їх всесильними – через любов, батьківську або романтичну. І нещадно розвінчує, коли вони не виправдовують її сподівань. Любити цих людей – єдиний спосіб бути ними почутою і їх навзаєм почути. Почути, не зрозуміти.

Перекладачка в післяслові до роману зауважує: «Голуби злітають» написані про свободу і про звільнення. Нема підстав не погодитися. Але є бажання уточнити: роман Абоньї – про вибір і про відповідальність, яка йому супутня. Існує вибір, який роблять за нас – ми неспроможні вибрати етнічність, час і місце нашого народження. Нас формують обставини, поза нашим бажаннями і прагненнями. Навіть супротив, який ми чинимо цим обставинам, є саме реакцією на них. (Про Балкани: «Нам не треба було нікуди йти, бо найрізноманітніші державні устрої самі до нас приходили, ніби їх хтось кликав» – показово, еге ж?) Для Ілдіко вибір – це саме можливість спротиву обставинам.    

Хоч би як пафосно воно прозвучало, найкращою ілюстрацію для піднесених цих тверджень буде найприземленіше з можливого – їжа. У «Голубах» багацько красивих і спокусливих наїдків (саме ці ад’єктиви, саме в такому порядку).

Уже в першій частині нам подадуть розкішний опис балканського весілля – така собі комедія а ля гоголівщина: багатий різноманітний стіл, кічеві прикраси, недолугий святковий одяг, смішні ритуали, дієві трунки, нелегітимний секс у коморі. Нам пропонують у такий спосіб уявити собі Балкани: тут все святкує життя. Зрештою, і війна описується тут як національна страва. У швейцарських частинах на зміну запальним пісням прийде повна тиша. Працюючи у кав’ярні (а батько готує, власне, ту саму угорську їжу), Ілдіко прагне повної тиші – вона навіть радіо не вмикає, бо, зрештою, «навіть їжа тут уже не смакує так, як наша». Насолода від споживання їжі в «Голубах» – це насолода від говоріння: «їсти–говорити»  є вельми прозорою тут кореляцією (на правах метонімії). Бабуня відкриває родині таємниці під час приготування вечері, найважливіше з’ясовується під «кулінарний» супровід. Красиво у Абоньї – значить, правильно. Людина, яка їй не подобається, їсть некрасиво (круасан, вмочений у каву, вселяє справжнісінький жах, скажімо). Є один фрагмент у романі, щодо спротиву і щодо мовчання показовий. Він теж свого штибу аліментарний, як говоримо про зв’язок споживання і випорожнення. Перше є говорінням. Друге… Кафе Кочишів відвідують статечні чемні швейцарці, вони жваво цікавляться долею цих «своїх, приборканих чужинців». Одного дня хтось по всій стіні у вбиральні розмазує лайно, нишком, у повній тиші. І повна тиша у відповідь – Ілдіко забороняють звертатися в поліцію з заявою батьки.

Історія поразки (еміграція) і історія успіху (інтеграція) тут чергуються. Частина сербська, частина швейцарська, частина сербська, частина швейцарська і так далі – у марній спробі зв’язати світі, які невідворотно розпалися. Навіть не так, як чергувалися б ретроспективні й актуальні (умовно, ясно) події. Історія непереривна («Голуби» свідомі романтичної парадигми), це тільки сюжет може подрібнюватися. Знаєте, як вчасно нагадає нам Абоньї, що Балканська війна – це ж була насправді серія війн. А так, зокрема, проявляється в ній, Історії, відносність і поразки, і успіху: «а я кажу, що мова не про це, що я хочу зрозуміти нашу інакшість, і ніяк не можу пригадати угорське слово на позначення інакшості, нетутешності (але раптом добре усвідомлюю, чому про когось, хто вмирає, кажуть, що він уже нетутешній, це вже найвищий ступінь відмінності й інакшості, думаю я)»

Зовні родина Кочиш цілком успішна. Один момент тільки. 1980 рік – поїздка в Югославію на Шевроле шоколадного кольору; 1986-й до Маміки приїздить білий Мерседес, 1989 рік – то уже буде новенькій сріблястий Мерседес. Неакцептовані насправді в «Голубах» дрібнички, їх тут доста. Соціальний успіх стосується тут того режиму, який оприявнює подібність між двома культурами – Ілдіко як їхній продукт є справжнісіньким гібридом… Тому довіряти особливо такому успіху не варто. Якщо можуть бути подібними дві настільки різні речі, то під питанням постає не лише «інтеграція» (концепція для сучасної Швейцарі чи не найвизначніша), а й сама «ідентичність». Інтеграція як відновлення історії – це офіційна доктрина. Інтеграція як історія втрат – це побоювання авторки «Голубів».

Родина Кочишів розпадається у фіналі. Здається, невідворотно. Вона повторює долю Ільдікової двічі втраченої батьківщини: через еміграцію та через війну. Але вибір кінець-кінцем героїня «Голубів» робить самостійно, хіба ні?

«А чи може бути жертва завеликою?», – на цьому питанні, власно кажучи, роман і обривається. Сестри, які уже майже втратили можливість адекватної комунікації, прямують до братської могили, щоб покласти квіти на пошану і похованих там незнайомців, і своїх, загублених у Балканській війні, живих і мертвих. Це питання, відповісти на яке неспроможна ані авторка, ані героїня; воно тільки загострює традиційну для сучасного роману хворобу відкритого фіналу. Боюся, і нам, читачам, на нього тут відповіді не знайти. Транскультурна проза – у найкращих (повторюся!) своїх зразках – виявляється такою, що на диво чітко усвідомлює свої культурні межі. Не так: усвідомлює свою обмеженість у спробі створити цілісний культурний наратив… А ми? Ми тут граємося в осколки. Бодай не порізатися.