Нещодавно у львівській книгарні «Є» розмовляли з підлітками про війну, а точніше, про українську літературу, яка зображає події на Донбасі. Можливо, для когось така ситуація виявилася передбачуваною, але для мене вона стала відкриттям – виявляється, з п’ятнадцяти учасників обговорення лише одна дівчинка читала книгу про сучасні події: Василя Шкляра «Чорне сонце» (про батальйон «Азов»), всі ж інші надали перевагу історичним романам, художній літературі про подорожі та посібникам із підготовки до ЗНО. Ось тут мене і вразила думка – в часи, які переживає наша країна, чи не найважливіша вікова група не хоче читати про конфлікт на Сході України. Але, можливо, справа не в бажанні, а в нестачі часу? Аби це з’ясувати й уникнути здогадок, підліткам поставили конкретне питання про причини. Відповіді були різними: комусь нецікаво читати про війну, хтось морально неготовий до такої літератури, комусь важливіше підтягнути рівень знань зі шкільної програми для складання ЗНО, а ще іншим катастрофічно бракує часу. Причини вагомі, погодьмося.
Читача не можна змусити взяти до рук книгу, якщо він сам цього не захоче. Тут же складається така ситуація, коли невідомо, через скільки тижнів/місяців/років ці діти нарешті прочитають спогади про військові дії на Донбасі і осмислять їх глибше. І чи взагалі їм захочеться повертатися до цієї теми, коли все завершиться? Можливо, цій проблемі можна було б і не приділяти так багато уваги, якби не одне «але». Вже вкотре майже дев’яносто відсотків присутніх на обговореннях розповідають, що читали Ремарка, причому більша частина захоплюється його текстами. Тобто, виходить, що підліткам подобається читати книги про Першу та Другу світову, натомість до військових українських реалій в літературі вони ще не готові? Чому? Адже цьогоріч на нашому книжковому ринку є чималий вибір чтива, що варіюється від вигаданої романтичної історії між сепаратисткою та полоненим «укром» у «Маріупольському процесі» до опису реальних кривавих допитів у книзі Валерія Макеєва «100 днів полону, або позивний 911». Хтось може сказати, що ця література надто серйозна для 16-річних. Але ж до якої категорії належать підлітки, якщо вони вже не діти, але ще і не дорослі? Що чи хто, окрім них самих, може визначати, які книги вже слід читати, а які – ще ні? Шкільна програма, яка, на жаль, нерідко викликає неприємний подив учнів? Батьки, які фізично не можуть постійно контролювати, що читають їхні діти? Друзі? Списки must-read книг з інтернету, часто висмоктані з пальця? Думаю, тут можна не згадувати про рецензії на книги, опубліковані у друкованих ЗМІ чи онлайн-виданнях. Як показує досвід спілкування зі студентами-першокурсниками, це те, що цікавить лише окремих людей їхнього віку. Здебільшого 17-річні полюбляють читати розумні статуси, афоризми, цитати сучасних музикантів, акторів чи успішних бізнесменів. У цьому контексті серйозна література починає відходити на задній план. Звісно, до кожного правила є свій виняток і це підтверджують ті активні підлітки-читачі, які збираються на львівських обговореннях і дискутують навколо таких тем, про які іноді навіть не задумуєшся, зависнувши у щоденній робочій рутині. Але вражає те, що навіть ті, хто найбільше читають, не обирають книг про війну в Україні. Тут мені дуже хотілося би знати про літературні уподобання підлітків зі східних регіонів – можливо, там ситуація була би дещо іншою, аніж у нас, у Львові. Але оскільки не змогла знайти такої інформації в інтернеті, сподіватимуся, що в майбутньому схожі книжкові обговорення можна буде перевести у формат Skype-бесід, де юні читачі з Донецька, Дніпропетровська чи Харкова змогли би обмінюватися думками не лише про літературу в час війни, а й про інші твори, жанри, стилі, які їм припали до душі.
Повертаюся до причин непопулярності книг про війну серед підлітків. Хоч як прикро стверджувати, але до подій на Донбасі ми надто швидко звикли – з екранів телевізорів, зі стрічок новин, зі шпальт газет – всюди інформація про АТО, полонених, обстріли, кількість жертв, зниклих безвісти, яка для когось є життєво важливою, натомість у декого лише пробуджує бажання втікати з країни. І якщо ще рік тому вона в’їдалась у підсвідомість на рівні рефлексивного реагування собаки Павлова (тільки замість їжі – слово «війна»), то зараз реакція жителів неокупованих територій на біль є притупленою, можливо, навіть більше передбачуваною, причому це стосується не лише підлітків, а й старшої вікової групи. Напевно, через це наші брати, сестри чи діти, які ось-ось стануть випускниками шкіл, не знаходять часу для літератури про Донецький аеропорт, Маріуполь, Зеленопілля чи Іловайськ. Для них сьогочасна реальність на Сході може видаватися надто далекою. А можливо, за такою позицією приховане щось глибше, що кожного дня розпікає зсередини від усвідомлення того, що звідти люди можуть повернутися лише в книжках, а не наяву.
