Якщо розглянути історію перекладів японської літератури, починаючи з 1990 року, то можна стверджувати, що вихід цієї книги є своєрідною унікальною подією: мало кого можна здивувати перекладом чергового роману чи збірки оповідань, або ж – поетичної збірки, проте як щось незвичне сприймається переклад наукового трактату, тим більше – зі специфічно літературознавчої тематики (подив був би менший, якби книга була зі сфери філософії чи релігії).
Наведімо аналогію: коли 1885 року часопис «Джію томошібі» (Ліхтар свободи) почав друкувати трактат «Сутність художньої прози» молодого автора Цубоучі Шьойо, для класичної гуманітарної думки це стало, мабуть, своєрідним «струсом» уявлень про побудову наукового дискурсу: під впливом європейських гуманітарних ідей, автор намагався здійснити «трансплантацію методу» на суто вітчизняний, японський, матеріал. У свою чергу, переклад і видрук трактату стає для нас, читачів, подібною спробою «інкорпорування» інакшого способу осмислення літератури в нашу цілком усталену, окцидентально зумовлену традицію. І спроба японського теоретика (лише цим атрибутом важко описати всю значущість його постаті для японської культури), і переклад – синхронізуються у своїй крос-культурності та намаганнях подолати прірву між різними традиціями мислення, котрі в нашому науковому узусі залишаються розведеними як такі, що нібито стосуються різних об’єктів дослідження.
Окремо варто зазначити й те, що це видання – це дійсно перший найповніший переклад українською, здійснений так, що може слугувати прикладом виваженого академічного підходу: додатковий апарат книги (крім передмови) передбачає список праць, іменний покажчик, термінологічну довідку, списки згаданих видань, бібліографію, на яку спиралася перекладачка, а також – таблиці транслітерації японських назв та імен українською (зважаючи на звучання, легко помітити, що вони більш наближені до японської фонетики, ніж традиційно усталені та вживані форми).
У двох частинах та одинадцяти розділах книги автор (а за ним і перекладачка) намагається простежити виоформлення поняття «художньої прози», від загального (міркування феноменологічного характеру, що намагаються вписати художню прозу в корпус писемних творів взагалі, з урахуванням історичної перспективи) до конкретного (особливості стилю, формування сюжету, конструювання персонажів та деталей уживання тої чи іншої лексики). Звичайно, великою мірою ідеалізований погляд на феномен художньої прози та почасти декларативно-спонукальний характер міркувань складають, на перший погляд, трохи наївну картину бачення процесів усередині прози – але це надзвичайно цінний момент перебування «всередині» явища: апарат абстрагування поняття відсутній – є тільки відчуття необхідності переоцінки і переосмислення. За цим «імперативом» іде автор – його ж намагається декодувати і наблизити перекладачка, пробираючись крізь «ліс знаків» та відкриваючи для читача найбільш зручну (майже за прикладом класичної ширми Таварая Шьотацу) «стежину під плющем».
