Коли ми бесідуємо з Богданом Задурою, він дуже часто усміхається. Між його репліками – довгі паузи, які бувають навіть більш промовистими, аніж самі слова. У польську літературу він увійшов як поет із великим майбутнім, в українську – як талановитий перекладач без мовних кордонів. «Це всього лише моє хобі», – скромно стверджує Задура, розповідаючи про титанічну перекладацьку працю, тривалістю в кілька десятків років. Буває, він мовчить по півроку, не пишучи віршів. Зате постмовчазне повернення до літератури відбувається надто гучно – кожен чує цей голос, який проникає у глибини свідомості, не залишаючи місця для фальшу. «Найгірше позаду» – так називається збірка вибраних віршів Богдана Задури, яка вийшла нещодавно у видавництві «Книги – ХХІ». Що ж попереду – в інтерв’ю «ЛітАкценту».
– Ваше знайомство з українською аудиторією розпочалося через збірку «Поет розмовляє з народом». На якому із цих трьох слів Ви найбільше акцентували? Яке було найголовнішим?
– На слові «розмовляє». Поети розмовляли з народом ще в епоху романтизму – Пушкін, Міцкевич. Дещо інша ситуація була в Гете, однак усе залежить від ситуації, в якій перебуває народ.
– А про що говорить Ваш поет?
– Мені здається, що розмова з народом тепер не є можливою – тобто, починаючи з другої половини ХХ століття і до сьогодення. Вона може існувати лише тоді, коли обидві сторони є рівноправні. Але народ – це те, що схоже на поняття, а не на конкретне явище. Тут мені хочеться говорити про локальний патріотизм. Я народився в містечку Пулави. Зараз працюю у Варшаві, де перебуваю по три дні на тиждень, решту чотири проводжу в Пулавах. Постійно думаю, що можна зробити для мого міста? Навіть якщо йдеться про косіння трави в саду біля вулиці – це теж вияв локального патріотизму. Натомість щось зробити для країни – це надто абстрактно. Мені здається, що мій патріотизм загалом виявляється у моєму ставленні до мови. Польська для поляків – це та традиція, яку слід було би плекати, причому не лише слоганами чи закликами. Головне – не псувати тієї мови, якою володіє народ.
– Вас часто називають «поляком, який зробив для України більше, аніж Міністерство культури». Андрій Бондар стверджує, що Ви – це «95 відсотків української поезії польською мовою». На жаль, наша країна не «віддячує» такою великою взаємністю у перекладах польських віршів. Чи не відчуваєте образи з цього приводу?
– Мені здається, що культура, зокрема, поезія – не бізнес. Міжлітературні стосунки не означають, що якщо в якійсь країні вийшло десять перекладених книг, то і в іншій має бути така сама кількість. Я думаю, що, насамперед, слід перекладати те, що тобі до душі і що може сподобатися читачеві тієї країни, для якої ти виконуватимеш цю роботу. Знаю, що це деякою мірою ідеалізм. Однак якщо йдеться про книжкові видання, то моя збірка віршів вийшла перекладом в Угорщині, а сам я перекладаю з угорської. Також три мої збірки переклали в Україні. Я починав перекладати поезію, згодом дійшов до есеїв і трагікомедії Василя Махна (йдеться про драму «Coney Island», польський переклад якої опубліковано у журналі «Krasnogruda» – авт.). Мені здається, що існує певний зв’язок між тими, хто перекладає один одного, хоча, можливо, деякі роблять це просто з вдячності (сміється). Проте я впевнений, що і Андрію Бондарю, і Андрію Любці подобалися мої вірші. Також слід пам’ятати, що найважливіше – задовільнити не тих, кого ти перекладаєш, а тих, хто буде це читати іншою мовою. Добре, коли в цьому проявляється повага до іншої літератури, але, правду кажучи, перекладати – означає робити щось для власної.
– Ви вже згадували про зв’язок між перекладачем і автором. Чи можете визначити, на якому рівні він встановлений?
– Це буває по-різному і залежить від людей, яких перекладаю. Наприклад, коли працював із великими російськими антологіями поетів XVІІ, ХVІІІ чи початку ХХ століття, найбільша приємність полягала в тому, що мені вдалося перекласти їх римовано. Коли перекладав кілька віршів Мандельштама, в моїй голові невпинно кружляли фрази з поезії та її мелодика. Я ніколи не перекладаю тих, кого не люблю. Лише одного разу трапився такий випадок, коли на прохання Угорського Інституту у Варшаві перекладав поета Арпада Тота, вірш якого був антиклерикальним гімном на честь революції. А загалом ніколи не беруся за ту поезію чи прозу, яка мені не подобається. Я не є професійним перекладачем, це лише моє хобі, яке розпочалося ще в молодості, коли не писав власних віршів. Були навіть такі випадки, коли переклади змінювали моє писання. Так, наприклад, від Тоні Гаррісона (сучасного англійського поета, драматурга, перекладача – авт.), який писав проекологічні вірші, я навчився, що заангажована, випадкова поезія не є правдивою літературою. Коли познайомився з творчістю ірландського поета Енрайда, який писав дуже веселі та сатиричні вірші, знайшов багато дотичного до моєї поезії. У 1980-му році моя кар’єра поета могла закінчитися, бо мені це набридло. Я тоді втомився від неокласицистичної традиції римування, силабо-тонічних віршів, сонетів чи восьмивіршів. У певний момент я усвідомив, що мені треба лише півгодини, щоб створити сонет, і вирішив перейти на білий вірш. Якраз тоді я наткнувся на поезію Джона Ешбері, представника Нью-Йоркської школи. Він мені показав те, що зараз видається смішним – як по-різному можна ставити акценти у віршах. Були часи, коли найважливішим компонентом ставав прикметник – тобто у віршах було багацько епітетів. Також були такі поети, які надавали перевагу числівникам, тоді їхня поезія була динамічною й не настільки описовою. Поезія Ешбері допомогла мені зрозуміти, що надзвичайно велику роль у віршах відіграє сполучник і займенник. Можливо, якби я його не перекладав, то за ці тридцять п’ять років не написав би жодного віршованого рядка.
– Якщо перекладацька діяльність, про яку Ви говорите з таким великим захопленням, є лише хобі, то не можу не запитати, чим для Вас є написання віршів?
– Хобі – це щось, що ти робиш для приємності, не маючи спеціальної матеріальної вигоди. Отже, мої власні вірші – також хобі. Я не стверджую, що поет – це професія. Більше того, з неї не можна жити. З перекладів, якими я займаюся, також не можна. Та й загалом література не є прибутковою, за винятком кількох жанрів. Я не приховую, що ціле життя проводжу біля літератури, а не в ній (сміється).
– Попри таке ствердження, Ви дуже плідний поет, маєте понад 20 поетичних збірок. З якої би Ви порадили почати знайомство тим, хто ще не читав Ваші вірші?
– У 1990-му році вийшла збірка «Prześwietlone zdjęcia». Власне, то був час, коли в Польщі змінювалася влада та устрій. Тоді наклад книги становив 50 примірників, тому й логічно, що вона не отримала жодної рецензії. Натомість у другій половині 90-х вона була вже доступна в книгарнях, підземних переходах по п’ять злотих. Серед молодих поетів ця книга стала дуже популярною, і це мене застало зненацька, але дуже втішило. Якщо ж когось цікавлять суто римовані вірші, то найкраще почитати перші дві збірки – «W krajobrazie z amfor» і «Podróż morska». Навіть зараз зустрічаю людей мого віку, які говорять, що ці дві книги – дійсно справжня поезія.
– Для деяких поетів тиша у поезії є набагато промовистішою, аніж слова. Чи часто Ви мовчите у віршах?
– Правду кажучи, я вже сорок п’ять років сповідую поетику тиші (сміється). Після виходу моєї книги «W krajobrazie z amfor» мене почали запрошувати на певні дискусії. Бували випадки, коли я просто мовчав на таких зустрічах, тому що був переконаний: говорити є сенс лише тоді, коли маєш розповісти щось мудре. Якщо йдеться про тишу у віршах, то можу написати один рядок, а іноді – два, в яких вкладу найважливіше. Або ж поміж рядків можна прочитати щось більш глибоке, аніж у словах.
– Поет завжди має що сказати, чи може відчувати нестачу слів?
– Фейлетоніст повинен щодня писати по одному фейлетону, аби за щось жити. В молодості, коли я мав палке бажання бути поетом, думав, що якщо не напишу бодай один вірш за день, то все, кінець. Тоді я ще не знав, як краще писати і пробував наслідувати різних поетів. Зараз я вже не мушу цього робити, адже коли до голови приходить певна думка, намагаюся одразу її записати. Проте буває, що можу по півроку мовчати і не роблю з цього трагедії. Хоча в молодості робив (сміється).
– Ми знаємо Вас як поета, перекладача, критика. Крім того, Ви згадали, що закінчили філософський факультет. У якій із цих іпостасей почуваєтеся найбільш комфортно?
– Точно знаю, що найменш комфортно – в ролі критика. Мені здається, що то така робота, до якої треба мати спеціальну підготовку, наприклад, закінчивши філологічне відділення. А найкраще – певно, в ролі того, хто пише вірші й перекладає. Це дуже залежить від того, що саме і з якої мови ти перекладаєш. Але точно знаю, що українська приносить мені найменше клопотів.
– Задура-критик часто критикує Задуру-поета?
– Знаєте, це мені навіть дошкуляє. Видавництво, з яким я співпрацюю останні кілька років – «Biuro literackie» – на своїй інтернет-сторінці робить промоцію нових книг. І воно просить авторів написати невеликий коментар про новинку, яка вийшла. У цьому випадку мені подобається писати відгуки про свої вірші. Якщо ж говорити про критику в дещо іншому сенсі, який Ви маєте на увазі, то ніколи не критикую себе публічно. Але виникають такі думки, наприклад, під час авторських читань. Так, коли ми з Андрієм Любкою виступали в Івано-Франківську, презентуючи його переклад моїх віршів «Найгірше позаду», я задумався: навіть нема чого прочитати, що було би варте уваги!
– Ви дуже самокритичний, але все ж, якщо книга називається «Найгірше позаду», це означає, що найкраще – попереду?
– Так стверджує редактор Сашко Бойченко (сміється). Думаю, що кожен поет вважає, що його найкращий вірш – попереду. А що стосується інших речей, то, наприклад, у польського футболу все найкраще – позаду. Коли у 1974-му році поляки здобули третє місце в грі з німцями (йдеться про Чемпіонат світу з футболу – авт.), можливо, нам завадив дощ. А так – ми могли би перемогти та увійти до фіналу. Я не маю надії на те, що дочекаюся дня, коли польський футбол здобуде світове визнання. Я вже не курю найкращих сигарет із часу, коли мав інфаркт. Тому тут теж можу стверджувати, що найкраще – позаду.
– Що ж тоді попереду? Які плани щодо перекладів маєте?
– Професіональний перекладач, коли підписує угоду з видавництвом, спорожнює свої шухляди від перекладів. Натоміть мої – ще повні. Книга, на якій мені зараз залежить, – «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» Володимира Яворського. Він написав сто листів, але я поки переклав 82, які вже зараз складаються з мільйона символів. Також маю в шухляді переклади вибраних віршів Андрія Любки, Леся Белея, Віталія Бориспольця, про якого не так багато чули. У Польщі мають вийти дві прозові книги Василя Махна – «Дім у Бейтінг Голлов», а інша – есеї зі збірки «Котилася торба». Коли Василь написав свої тексти і надіслав мені, я швиденько їх переклав, потім зібрав докупи, почав вичитувати, усувати певні недоліки. Були слова, які я не зовсім розумів українською, відповідно, не знав, як їх подати польською. Мучився над тим, мучився, але врешті віддав до видавництва. Хтось там почав редагувати, мав до мене певні запитання, і я написав до Василя з проханням скинути текст у форматі pdf. Він усе зробив, але в новому тексті були деякі зміни від українських редакторів. Так, наприклад, ішлося про якогось чоловіка, який мав заплатити адвокатові двісті п’ятдесят доларів, а коли прийшов до нього, то поклав на стіл тисячу. Очевидно, у новому виданні тих невідповідностей немає, є лише певні дрібні редагування. Отже, матиму ще одну додаткову роботу – мушу знову перечитати весь текст речення за реченням.
Розмовляла Галина Сафроньєва
