Яцек Гуґо-Бадер: «Я, безумовно, ще приїду на Донбас»

Часом важко збагнути які завернуті шляхи долають репортажисти, аби врешті почати писати. Яцек Гуґо-Бадер – один із найкращих польських репортерів, автор багатьох книг про Росію і не тільки – викладав у спеціалізованій школі, працював у бакалійній крамниці, вантажив вагони, важив поросят на приймальному пункті, консультував молодят у службі шлюбних консультацій, керував дистриб’юторською компанією, чим він тільки не займався. І коли вже мав за тридцять, доля привела його у «Газету виборчу», відтоді в його біографії почали траплятись ще більше карколомні події.

У 90-х роках Яцек Гуґо-Бадер здійснює свої перші подорожі країнами колишнього Радянського Союзу, внаслідок чого 2002 року виходить його перша книга «У райській долині серед коноплі» («W rajskiej dolinie wśród zielska»), яка, власне, й принесла йому славу. 2007-2008 року репортер мандрує світом соціальних низів колишнього Радянського Союзу, звідуючи Росію від Москви до Владивостоку, їздячи Донбасом, Кримом, Придністров’ям, описуючи найдраматичніші історії простих людей. Так 2009 року виходить «Біла гарячка», перекладена українською Остапом Сливинським та видана видавництвом «Темпора» 2012 року. Після цього з’являються «Колимські щоденники» («Dzienniki kołymskie»), а 2013 року репортер відправляється на базу в Каракорумі одним із чотирьох членів польської експедиції, яка вирушила на пошуки загиблих Томаша Ковальські та Мацея Бербеку. Таким чином 2014 року з’являється ще одна книга Яцека Гуґо-Бадера – «Довгий фільм про любов. Повернення на Броуд Пік» («Długi film o miłości. Powrót na Broad Peak»).

Репортер каже, що завдання новинарів полягає в тому, аби повідомляти, а репортажистів – пояснювати чому так є. Заздрить людям, які пишуть художню прозу, бо можуть собі просто щось вигадати. Вважає, що репортажисти мають розповідати про світ, незважаючи на те, що кожен опиняється у дуже небезпечних ситуаціях – і фізичних, і психологічних. Про це та інші труднощі репортерської роботи, метафізичний Схід та розуміння на рівні інстинктів – у розмові з Яцеком Гуґо-Бадером.

— Ви у своєму житті займалися найрізноманітнішими справами: починаючи від вчителювання, закінчуючи роботою в бакалійній крамниці чи вантаженням вагонів. Скажіть, що вплинуло на те, що Ви почали писати?
— Часто трапляється так, що вирішує випадок. У 90-х роках у Польщі під час  трансформації, але на момент, коли вже існувала «Газета виборча», моя жінка прочитала оголошення, що вони шукають журналіста. Журналістська освіта була необов’язковою, ба більше – відсутність журналістської освіти була навіть плюсом. Вони писали, щоби «професійні журналісти» не приходили. І насправді це була єдина вимога, якій я відповідав. Я спробував. Мені дали листок паперу і попросили написати що я бачу в цій кімнаті. Наступного дня мене взяли на роботу.

Ніби випадок. Але на Сході мене навчили, що немає випадкових речей. Що десь там є записана твоя доля та призначення.

— А коли Ви зрозуміли, що не вписуєтесь у маленький формат газети, що потребуєте більшого простору?
— Я добре вписуюсь у газетний формат. Але одна справа бути газетним журналістом, а інша – бути журналістом літератури факту. Бо те, що опиняється у книзі, теж є репортажем, тобто це збірка репортажів, які були надруковані в газеті. Проте художній репортаж об’ємно великий – працюєш над ним рік, два, більше. Зараз я пишу книжку, над якою працюю взагалі аж 21 рік. 1994 року почав, весь цей час збирав матеріал, а тепер витягнув записи й почав писати книгу. Це буде книга про Польщу, бо я не хочу, аби хтось мене вкладав до «шухляди», мовляв, що пишу тільки про Росію та Схід. Польща теж є неймовірно цікавою країною. Про неї писати важко, але важливо, бо це ж моя країна.  Майже всі герої моєї книги – мої колеги, з якими був у підпіллі під час «Солідарності». Книжка вже дописана, але хочу ще авторизувати кілька розмов.

— Як вважаєте, чи репортажистики можна навчитись, чи схильність до репортерського письма має бути вроджена?
— Звичайної журналістики можна навчити. Це доволі легко: кожен, хто закінчив школу, може писати. Але до репортажу треба мати щось більше. Письменницький талант, я б сказав. Бо інших речей можна навчитися в процесі роботи. Я так вчився. Сідав із моєю шефовою й редагував. Так само і з іншими колегами: сідали собі, обговорювали, щось поправляли. Це фантастична наука.

— Чи можете сказати, що маєте вчителя у літературі факту?
— Безумовно так. Це Малгожата Шейнерт. Колись вона була редактором мого відділу, зараз же перебуває на пенсії та у спокої пише собі книжки. Дуже добрі репортерські книжки. Вона навчила мене як вибирати героїв, конструювати текст, навчила писати. Ще щодо науки я можу сказати, що  дуже люблю поезію. Це дуже сконденсована мова, і читання поезії вчить дисципліни мови.

— Ваш перекладач на українську мову Остап Сливинський в одній із розмові сказав, що Ваші тексти мають дуже добру композицію. Майже музичну. Хотіла запитати, як Ви вибудовуєте цю композицію?
— Я маю дуже добрий музичний слух, і хоч не граю на якомусь інструменті, добре співаю. І коли пишу текст, звертаю увагу на мелодику. Часом зачитую собі все вголос. І розумію, що тут, скажімо, має бути слово на три склади, а тут – на чотири. Інколи зі мною сперечаються, мовляв: «На біса ти це змінюєш!? Нормальне ж слово». Проте я вважаю, що текст має звучати. В кожній мові так. Я дуже ретельно підбираю слова, у тексті безумовно мусить бути мелодія.

— Також хотіла запитати про тематику. Ви написали кілька книг про країни СССР, про Росію. Чим Вас так вабить Схід? Чим для Вас є Схід?
Насправді я є елементом того Сходу, про який пишу. Я вихований у радянській системі, мій тато до сьогодні вживає багато російських слів, моя прабабця була росіянкою. Я відчуваю себе там як удома. А почалося все з випадку, коли мене відправили порозмовляти з Михайлом Калашніковим. Навіть не думав, що поїду до нього. Коли мені в редакції сказали про цю ідею, я найменшого уявлення не мав як поїду на Урал. Однак в мені одразу прокинулась шалена любов до Сходу. Вдруге, коли я був у Москві під час путчу, і коли вже відіслав репортаж до Варшави, то стояв на площі, де довкола вирувала революція, в той момент я сказав собі: «Так, це моє місце». Я розумію мислення росіян. От пізніше я поїхав до Китаю, бачився багатьма з китайцями, заглядав їм в очі, і нічого не міг втямити. Але це не тільки з росіянами так, я міг поїхати до Казахстану чи на Кавказ, чи в Україну, і легко спілкуватися з людьми. Зрештою, навіть не треба говорити, я все читав по обличчях.

— А як щодо мови? Ви розмовляєте російською?
— Російської добре не знаю. Колись вчив у школі, але вона була тим предметом, який треба було вчити, але не хотілось. Ну, і це була мова агресора. Тому з російською в мене по-різному, але коли приїжджаю туди, то добре розумію людей, і вони мене. Мені навіть не потрібна мова, аби їх розуміти. Я колись уже казав, мені здається, що в минулому житті я був псом. В мене дуже добре розвинуті інстинкти та інтуїція. Тому часто послуговуюсь іншими рівнями розуміння, не лише мовним. Я розумію що таке російська душа,що таке homo sovieticus…

Але маю для себе одну умову – не хочу переселятися в Росію, не хочу бути там кореспондентом. Мені в газеті казали, їдь, будеш собі сидіти в бюро, їздити всюди і писати свої репортажі. Проте я відповів, що можу те саме робити з Польщі. А знаєш чому? Щоби не привикнути. Це найгірше для репортера – перестати дивуватися. Робота репортера й полягає в тому, аби писати про те, що варте уваги. Але аби його зауважити, мусиш бути на відстані.

— У Ваших текстах дуже багато трагічних історій та героїв. У «Білій гарячці» зокрема. Чи не вводить це Вас у депресію, як Ви справляєтесь з цими психологічними станами?
— Робота репортера обходиться великою ціною. Зокрема, що стосується такого «загрузання», про яке ти кажеш.  Бо страждання твоїх героїв –  це твої страждання. Їхнє горе – твоє горе. Ти співпереживаєш з ними. Взагалі в мене є своя методика праці – «притулення» до героя. Треба бути максимально близько до людей. Часто мої герої стають мені друзями. Ти скажеш, як за кілька годин розмови можна стати друзями? Але я вважаю, що головне не тривалість, а інтенсивність. Проте часом буває так, що спершу годинами говориш із тою людиною, спиш на її ліжку під її ковдрою, ви разом снідаєте і обідаєте, вона розказує неймовірно цінні речі… А потім, коли доходить до писання книги, ти розумієш, що цей шматок тобі не пасує. І ти телефонуєш, щоби сказати, вибач, але ти не влазиш мені до книги. Це дуже важко. Але це ще інше питання про фільтрування тексту, коли дуже багато чого доводиться викидати, аби зробити історії конденсованими. Як і питання критеріїв відбору героїв..

Але повертаючись до твого питання про те, як самому не впасти у ці чорні діри негативу, насправді я не знаю. Але робота репортера – як робота хірурга. Якби хірург над кожним пацієнтом, що вмер на його операційному столі, плакав і впадав у відчай, він би просто спився або помер. Я міг би стати таким. Я і так п’ю багато, що є небезпечним, але того вимагає моя праця. Коли працюєш над матеріалом, переживаєш усі відчуття знову.

— Я читала, що Ви спершу всі розмови записуєте на диктофон, а потім від руки пишете їх на стосах паперу, і лише потім переносите все на комп’ютер. Чому так?
— Перш за все, мені так швидше. Коли розшифровую розмови, часом важкі, знову переживаю ті самі емоції. А потім ще раз і ще раз, коли вже пишу сам текст. Проте коли вже текст завершений, я ніби  відрізаю його від себе. Я маю лише кілька історій, які залишаться зі мною на все життя. Дуже болючими для мене є історії матерів, які втратили своїх дітей. Я маю десь три такі випадки.

Власне, чому мене так зачепила подорож на Броуд-пік, бо я ж цілу дорогу був із такою матір’ю. Ми  півтори місяці, день у день були разом. Це неймовірне страждання. Ти ніби перебуваєш поруч , а уяви собі, що ти є нею. Це неможливо передати. Я спробував розказати, але їй не сподобалось те, що я написав. Вона навіть до мене додому приїхала, аби сказати, що їй не подобається. Їй не сподобалось, що я назвав її сина зверхнім, і що він був незрілим. Але був незрілим, і, власне, через це загинув. Я коли мав 26 років, теж був таким. І це нормально. Не можна ідеалізувати. Я, коли описую героя, маю описати його таким, яким він був насправді. Ти не підписуєш контракт зі своїми героями, ти підписуєш контракт зі своїми читачами.

— Наскільки я знаю, йдеться про те, що Вам закидають викривлення фактів і те, що ви написали неправду. Якщо вже говорити про межу між суб’єктивністю і, власне, брехнею, то як не переступити цей поріг?
— Я вважаю, що об’єктивного репортажу не існує. Якби в цю ж подорож зі мною поїхав інший журналіст, навіть якби ми в одній палатці жили, якби провели такі самі розмови, все одно його книжка була б абсолютно іншою.

— Якими етичними принципами Ви послуговуєтесь?
— Треба писати правду. Навіть якщо вона комусь неприємна.

— 1993 року Ви писали про Крим такі речі, наслідком яких, зрештою, стали нещодавні події. Як от: «Комуністи йшли собі Сімферополем із демонстрацією під червоними прапорами. Ви собі не думайте, що комуністи в Росії вимерли чи полетіли на Марс». Чи тоді Ви могли собі уявити, що це може привести до анексії?
— Звичайно, я не міг собі уявити, що Крим заберуть. Це було шоком. А тоді я якраз їздив до Калашнікова і вирішив заїхати до Криму, написали про кримських татар. Мене вразило дуже багато речей. Проблема в тому, що внутрішні суспільні проблеми не були проговорені. І так воно тліло з 90-х дотепер.

— Ви провели дуже багато часу в подорожах Росією, намагаючись зрозуміти їхню ментальність. Як вважаєте, це Вам вдалось?
— Це Алексієвич більше зрозуміла. А я, мабуть, ні.  Працюю над тим. Важко описати, що означає ця російська душа. Я в одній книзі писав про це, написав, що російська душа дуже подібна до спанієля. То дуже гарний пес, але що б з ним не було, в нього на морді завжди трохи смутку. Завжди є щось понуре, навіть якщо він радісний, то все одно є щось сумне. Мені здається, що всі книги про Росію – це спроба зрозуміти їхню душу.  

Нещодавно я вигадав собі нову ідею подорожі до Росії, яка, проте, виявилася для моєї газети занадто дорогою. Були часи, коли я міг вигадати собі що завгодно і мені давали на це фінансування. А часом говорили: «А не хочеш більше?». Бо знали, що я сидітиму там, поки будуть гроші, а це означає, що привезу щось цікаве. Тепер уже не так.

Але обіцяю собі, що поїду ще і до Росії, і до України. Мене дуже мучить сумління, що я не на Донбасі. Я відчуваю, що мав би бути там. Проте не люблю незавершених справ і перескакування з теми на тему. Бо ж  завершую книгу про польську «Солідарність». Але я, безумовно, ще приїду на Донбас.  

Розмовляла Олеся Яремчук