«Білоруси втікають в іронію, аби відмежувати себе від абсурду», – починає свою розповідь Андрей Хадановіч, однак у його словах не відчутно жодної іронії. Відкритий, щирий та безпосередній, без жодної фальші в поведінці та репліках – саме таким я вкотре побачила президента білоруського ПЕН-центру. Наша розмова тривала майже дві години, але і цього часу виявилося замало, щоб краще пізнати цю багатогранну особистість – поета, перекладача, університетського викладача та людину, яка вміє одним лише рядком змінити традиційне уявлення про речі. Про білоруську інтроверсію, заборонене мистецтво та стосунки з читацькою аудиторією – в інтерв’ю «ЛітАкценту».
– Для початку змалюйте, будь ласка, портрет пересічного білоруса і риси, за якими можна його впізнати.
– На жаль чи на щастя, більшість моїх знайомих не належить до типу середньостатистичних людей. Як упізнати? Це треба запитати в іноземців. Наприклад, недавно один американець білоруського походження сформував ознаки, за якими можна відрізнити білорусів від представників інших національностей. Це – ніжність, жадібність та пластиковий пакет у руках – така маленька дрібничка (сміється). Якщо порівнювати з українцем, наша людина подумає трошечки більше перед тим, як щось сказати. Не факт, що скаже щось розумніше, але довго зважуватиме всі варіанти. Білоруси більше переживають усі речі в собі, вони закриті. Наш народ дещо закомплексований – наприклад, коли в інтернаціональній компанії хтось почне гучно реготати, білорус подумає, що сміються саме з нього, подивиться, чи все гаразд із одягом тощо. Дивно, але частина білорусів закомплексована через те, як не виглядати типовим білорусом.
Білорус-білінгв ніколи не звернеться до незнайомої людини по-білоруськи, він почне говорити російською, але потім із приємністю перейде на іншу мову. Він розкриється лише тоді, коли відчує, що поряд той, кому можна довіряти. Моя знайома поетеса Марійка Мартисевіч колись написала есе «Чоловіки, яких ми вибираємо», де була така провокативна фраза: «Боженько не склав би залік за такий виріб, як білоруські мужчини». Зате дівчата, жінки та бабусі – це найцікавіша частина нашої нації. Вони міцніше витримують удар, переживають пертурбації і більше є собою, ніж ми, невдахи-бідолахи, чоловіки.
– Українці вже звикли до того, що їх називають націоналістами в негативному контексті. А як щодо такого явища як білоруський націоналізм? Він популярний серед населення?
– Зараз він є, але свого розквіту досягнув ще перед здобуттям незалежності – наприкінці 1980-х років. Теперішній націоналізм потрохи повертає собі сенси, які були скомпрометовані в ХХ столітті. Українець, який каже, що він націоналіст, має більш серйозне алібі, яке створили Путін і війна. Білоруські націоналісти 1980-х років – це здебільшого митці, художники і співаки, студенти-історики та філологи. Заслуженою іконою для них був письменник Владімір Караткевіч, хоча він і не був таким популярним за кордоном. Його тяжко перекласти, на відміну від всім відомого Василя Бикова, але він міг повністю перекроїти свідомість кожним своїм твором, насаджуючи віру в білоруський патріотизм. Радянський персонаж білоруса – це селянин у лаптях, із заплутаним волоссям. Натомість Караткевіч створив образ шляхетних, розумних, харизматичних людей на противагу стереотипному зображенню в СРСР.
Нині склалося так, що серед людей не існує загальноприйнятого образу націоналіста. Є кілька дрібніших, які особисто мені не дуже подобаються – здебільшого це люди правого спрямування, які завчасно знають, що потрібно толерувати, а що ні. Мені подобається ліберальна частка національно свідомих білорусів, які мають європейські погляди (наприклад, ті, хто готовий приймати біженців до себе, як це гарно змальовано у вірші Богдана Задури «Готель «Україна»). Але власне ці люди соромляться слова «націоналіст», намагаючись замінити його чимось іншим.
– Уже двадцять другий рік ви живете під владою президента Лукашенка. Здається, що народ настільки звик до нього, що не бачить жодного іншого керівника для країни. Питання в тому, наскільки білоруси готові до змін? Чи вашим співгромадянам комфортно жити в тих умовах, що є зараз?
– У 1994-му році Лукашенко виграв свої перші чесні вибори. А далі вже розпочалася справа з містифікаціями та фальсифікаціями. Парадокс у тому, що сумління та інтелекту білоруського виборця вистачає лише на те, аби поставити хрестики в правильній колонці, опустити бюлетень в урну для голосування й мати святий спокій. Потім він не виходитиме на вулицю для протестів, якщо його голос вкрадуть і сфальсифікують. Для політично активної частини білорусів зразком став Ваш помаранчевий Майдан 2004-го року. Через два роки, у 2006-му, в центрі Мінська виникло невеличке наметове містечко, яке проіснувало кілька днів. На жаль, цей протест не виріс до розміру мільйонного. Вдень потім ще зібралося кілька тисяч мітингувальників, але ночами лише кілька сотень людей мерзли в палатках. Однієї ночі, коли було дуже холодно, їх жорстоко розігнала міліція. Тоді я іронічно пожартував на одній вечірці, коли організатори роздавали присутнім мандаринки, сказавши, що Білорусь – це карликова Україна. Якщо ваш Майдан заряджав оптимізмом, ейфорією та солідарністю, то напередодні нашого в 2006-му році головний силовик країни виступив по телебаченню, сказавши прямо, що стрілятимуть по кожному, хто вийде на вулиці. Тоді таких небайдужих білорусів зібралося близько п’ятдесяти тисяч, у всіх тремтіли коліна, доки йшли центральною площею. Так відбулося і через п’ять років, коли зібралося ще більше народу. Були численні провокації – люди невідомого походження почали бити скло, аби створити відповідну телевізійну картинку. Як відповідь – кілька тисяч людей у формі почали зачищати майдан, запихаючи протестувальників до автозаків. Потім були трагікомічні суди над ними – там під копірку шили справи під кожного – по 10-15 діб отримували і кандидати наук, і професори за те, що «викрикували нецензурні слова». Посадили навіть одного німого чоловіка. Абсурд. Взагалі Білорусь важко описати в реалістичних категоріях. Для неї підходить формат чеської байки чи анекдота, як у Гашека зі «Бравим вояком Швейком». Можна ж навпаки згущувати фарби до повного запаморочення, лякаючи білоруськими трилерами. Деякі мої колеги-письменники вибирають карнавально-комічну стратегію для опису Білорусі. Інші ж надають перевагу «чорнусі» – тоді їхні вірші, оповідання чи романи читати дуже боляче і страшно.
– Бачимо, що зараз чимало білоруських митців – художників, письменників, співаків, опиняється по той бік барикад. Їхні імена заборонені, проте люди продовжують дослухатися до ідей та думок, які ті проповідують. Якою в сучасній Білорусі є роль тих, хто потрапив під своєрідну владну анафему?
– Я можу розповісти про ситуацію в досить вузькій ділянці – у літературі. Донедавна працювала система неоголошених чорних списків – тобто, є конкретні письменники, ім’я яких не можна згадувати за жодних обставин. Ще й піддав жару той факт, що одним із опозиціонерів був дуже відомий літератор – Владімір Нєкляєв, який розпочав громадянську кампанію «Говори правду». У день виборів з ним обійшлися дуже брутально – люди в чорних масках побили його ледь не до струсу мозку. Потім він сидів у в’язниці, згодом – під домашнім арештом.
Незалежні митці сприймаються режимом як персональні вороги. Кілька найбільших білоруських рок-гуртів виступили на концерті в підтримку опозиційних кандидатів. За це їм потім відомстили – заборонили на кілька років виступати легально на території Білорусі. Серед них – культовий гурт «N.R.M». і його соліст Лявон Вольський, «Ляпис Трубецкой» і Сергій Міхалок та інші. Як потім виглядала їхня концертна діяльність? Вони виступали в містах, максимально наближених до білоруських. Наприклад, Міхалок був у Вільнюсі, Варшаві, Києві, де й зараз активно продовжує працювати. Повертаючись до літератури, у Білорусі є державні видавництва, які ніколи не видадуть книги мого колеги Владіміра Арлова чи того ж самого Андрея Хадановіча. Але є ще небагато маленьких видавництв і книгарень, що не підпорядковані державі. Там відбувається чимало літературних зустрічей, виступів заборонених гуртів тощо. Хоча приміщення невеличке – у ньому можуть розміститися 50-60 осіб – зазвичай зали заповнені вщерть.
– Якими, на вашу думку, мають бути стосунки між митцем та аудиторією? Як їх можна описати – «вчитель-учень», «автор-співатор», «друг-друг»?
– Іноді в мене виникає легка наставницька спокуса – окрім того, що я пишу й перекладаю, багато часу викладаю в університеті – читаю лекції та веду семінари. Для мене цікаво є не лише говорити самому, а й слухати студентів, закинути своєрідну вудку і подивитися, як вони реагуватимуть на неї. Головне – не просто відбубоніти з листка текст, а обмінятися енергією. Надважливою є зворотна реакція. Наприклад, недавно разом із Сергієм Жаданом ми презентували взаємні переклади на Форумі видавців. Мені здавалося, що це така занудна річ, але публіка слухала півтори години і їй було мало! Я розумію, що Україна для білоруського автора є вельми вигідною трибуною. Між вашою публікою та нашою немає мовного бар’єру і це дуже добре. Майже 90 % лексики є спільною, але деякі слова все ж білорус не зрозуміє з першого разу, як-от, наприклад, «заздалегідь» чи «здебільшого». Або навпаки – українцю дуже подобається слухати слово «шмат», яке насправді означає «багато», але в нього виникають асоціації з чимось м’ясним (сміється).
– Попри схожість української культури з білоруською, між ними є й чимало відмінних рис.
– Тут, думаю, буду говорити з погляду перекладу. Серед ваших письменників є кілька, твори яких не є конвертабельними. До прикладу, якщо Жадана в нас розуміють навіть в оригіналі, то Тараса Прохаська слід неабияк перекладати. Все одно це вже буде варіант культурної дистанції – можливо, ближчої, ніж до Латинської Америки чи Мілорада Павича, але все ж білоруси відчують, що це прийшло здалеку, з туманних гір. Перед тим, як починати перекладати, я вчитуюся в текст і намагаюся зрозуміти, чи це мій автор, чи ні. Я працював з поезією Жадана та прозою Андруховича, бо вони є стилістично ближчими мені, аніж, до прикладу, Прохасько. Є деякі поети, яких перекладала і пропагувала в Білорусі Марія Мартисевіч – Галину Крук і Остапа Сливинського, дебютну книгу ще маленького Дереша «Культ». Взагалі з появою соцмереж стало легше слідкувати за тим, хто що написав. Часом переглядаю сторінки своїх російських колег-письменників.
– Лише тих, хто в опозиції до Путіна, чи й провладних?
– Скажу те, що до мене вже багато хто говорив – у Росії є свій літературний «термінатор», якого люблять читати – Захар Прілєпін. Необов’язково поділяти його погляди, але не можна не визнати, що він – талановита людина. Особливо «люблю» спостерігати, як реагує на його дописи вірна паства. Мене дратує будь-який вияв агресії, тим паче на фоні загальної тупості і безпардонного хамства, чого, на жаль, зараз побільшало в Росії. Культура дискусії все падає і падає.
– Якщо говорити не про падіння, а про ріст – до яких вершин прагне Андрей Хадановіч?
– Я хочу не бути нудним для самого себе. Колись я умовно ділив авторів на дві групи: гобліни та ельфи. Перші працюють із болем і трагедією, а ельфи – з радістю. Так-ось, мені хочеться знаходити привід для радості, яку я зможу передати словом так, щоб інші теж її відчули. Ми так багато вимагаємо від нашого життя, що не бачимо стопроцентного чуда, починаючи від нашого народження, яке є незаслуженим кайфом. При всьому тому негативі, що коїться зараз у світі, кінцевий баланс я вважаю подарунком.
Розмовляла Галина Сафроньєва
