«2014» Владислава Івченка: епопея не без іронії

Перша, здається, велика книжка про Майдан і війну має дуже пряму й безпосередню назву – «2014». Це новий роман Владислава Івченка. Відразу треба зазначити, що «2014» – двотомник. Погодьтеся, зовсім не стандартний для сучасної української прози формат і обсяг. А врізноманітнення форматів і обсягів, як і будь-яке інше врізноманітнення, це завжди добре.

У своїх двох томах Івченко зумів розгорнути справжню епопею. Зобразити багатьох персонажів, що подолали довжелезні й плутані дороги 2013 та 2014 років. Показати обставини і дух часу. Сплести чимало сюжетних ліній. Переказувати ці лінії немає жодного сенсу, надто вже багато там усього, але загальну схему книжки пояснити нескладно, вона абсолютно передбачувана. Дуже різні герої за підкреслено випадкових обставин перестріваються й дістають між собою символічного зв’язку восени 2013 року, а надалі час від часу знову зустрічаються на хвилях усе нових і нових історичних загострень.

Владислав Івченко, як на мене, є письменником, загалом схильним до малої форми, до новелістичної курйозності, й саме так він оформив розділи свого роману. Вони, власне кажучи, цілком могли би фігурувати як окремі оповідання, було б не дивно також дізнатися, що декотрі з них спершу й були самостійними творами. Втім, поєднання їх не викликає жодних запитань, ніяких «білих ниток» не спостерігається.

Дві найбільш ключові речі об’єднують розмаїтих героїв і їхні розмаїті пригоди у книжці «2014». Перша – локус походження. Більшість персонажів – вихідці з міста Журби. Під цією назвою, само собою, прочитується місто Суми. Воно, за сумісництвом, є батьківщиною письменника. Потрібно визнати, що сумський присмак і колорит у «2014» відчувається. Це і певні характерні лінгвістичні конструкції, і легке відчуття особливої мовної ламаності та непевності (притаманне обом поширеним у цьому регіоні мовам та їхнім сумішам), і місцеві реалії, і специфічна форма зовнішнього спокою, награного пофігізму. Другий стрижень, що центрує реалії роману – це не завжди зовсім наочна, проте завжди присутня стратегія іронії та деміфологізації, часом аж до абсурду. Зрозуміло, що в книжці є герої Майдану, є захисники України на сході, відповідно, присутній героїчний пафос. Але Івченко не соромиться супроводжувати його іншими відчуттями, настроями й емоціями. Це тішить і натякає, що українська література спроможна перейти від засвоєння Подій до їхнього переосмислення, аналізу, обігрування.

Так, Владислав Івченко легким рухом додав курйозності буремним трьом дням лютого. Один із його «журбівських» персонажів, типовий гопник, добряче випивши, сів у бусик до Києва в ніч на 18 лютого тільки тому, що побачив, як його розшукують люди місцевого кримінального авторитета, котрому він винен гроші. Чому б не поїхати на Майдан? По телевізору в гуртожитку кажуть, що там платять доларами, можна заробити. А ще й ментів можна лупасити. Потужний початок шляху для одного з героїв «мирного наступу» та оборони Майдану, учасника боїв на Донбасі з обох боків… Нічим не гірший шахрай, що теж долучається до революції, теж стоїть міцно й щиро, але не забуде у дні міжвладдя потрясти грошові мішки, пов’язані з «ригами» за допомогою хлопців із самооборони, які думають, що просто їдуть люструвати одного з поганих багатіїв. Чи бухгалтер, який володіє таємним ударом одного пальця – може не тільки вибити ним двері, а й викинути здоровенний джип у море. Він каже, цього його навчили інопланетяни. Епічною трагікомедією є й своєрідний двобій двох персонажів на східному фронті. Обидва вони з Журб, але один став українським добровольцем, а другий зі спецназу Януковича плавно перейшов до сепаратистів. Обидва відбилися від своїх товаришів, і тепер ганяються один за одним, кілька разів по черзі ловлять одне, зв’язують, але потім через якусь дурницю впускають. І не стріляють, хоча кожен має купу можливостей. А зрештою, розходяться миром.

Виявляється, оці смішні, неприємні, курйозні та недоречні люди – теж герої, принаймні, іноді. Виявляється, вони теж є рушійною силою історії, і від них багато чого залежить. На барикадах і деінде в якусь мить поруч із людьми цілісними, переконаними стоять люди неоднозначні та випадкові й не гірше за інших роблять спільну справу.

Це не означає, що Владислав Івченко зображує лише таких персонажів. Просто вони варті особливої уваги на загальному тлі. Є у «2014» і постаті однозначніші, героїчні в прямому розумінні. Є також виразне та динамічне зображення обставин, настроїв, атмосфери Майдану та війни. Цікаво, що й воно виписане на тлі речей, значно менш патетичних – на тлі дуже специфічного способу життя великої частини населення, на тлі провінційної туги, лабіринтів корупції та інших принад пострадянського буття.

Письмо Івченка жваве й образне, абсолютно сюжетне, пригодницьке, досить анекдотичне, здатне бути до смаку вельми різним читачам. Відвертим непорозумінням виглядає те, що в пресі поки що дуже мало відгуків на книжку «2014». Яка явно є одним із найбільш своєрідних і динамічних на сьогодні прозових творів «революційно-військової тематики».