Донбаський полонений

 

Романи Галини Вдовиченко – це несподіванка, яку собі може дозволити жанрова проза, щоб не порушити при цьому вимоги «формули». Це доцільно спрощена мова. Це контрольована доза дражливої соціальної проблематики і здебільшого психологічно достовірні, «виписані» персонажі. Також це зазвичай покинутий напризволяще фінал. Її історії очевидні, її герої як говорять кліше, то чудово це розуміють. І така передбачуваність, і ця непорушність очікувань, вони природні для художнього світу Вдовиченко, близькі її читачу – отож виправдані. Свіженький «Маріупольський процес» нічим у цьому сенсі від попередніх її текстів не різниться. З одним принциповим «але».

У вас теж склалося враження, що все – створене і перекладене українською – останні рік-два пишеться як заповіт людству? Із відчуттям місії жахаючих масштабів… До романтичних новел про Голодомор і мелодрам про Другу світову ледь призвичаїлися, аж от на черзі любовний роман про АТО. Володимир Лис у передмові до нового твору Вдовиченко радить читати його по всій території окупованого Донбасу. Make love, not war? – Було б бажання заперечувати… Після такого кажіть, що формульна література – консервативна за своєю прагматикою і домаганнями.

Ольга – сепаратистка, живе в селі під Маріуполем і мала цього року вступати на географічний у Києві, але почалася війна. Її брат пішов до «ополчення», знайшлася і їй робота: дівчина годує денеерівській загін.

Львів’янин Роман потрапив під обстріл цього загону, відтак до полону. Хлопець призовник (не доброволець, це важливо), він на передову потрапив одразу після учебки і до полону – лише за кілька днів після фронту. Пораненого і контуженого Романа катують ополченці, Ольга рятує хлопця і забирає його до себе: їй потрібна допомога по господарству. (Згадаєте «історично-юридичну» практику, коли жінка могла врятувати засудженого до страти, взявши його собі за чоловіка? Правильно зробите).

Очевидно, що молоді люди (вона насправді юні!) закохуються: «Вона його одразу вибрала, ще як тільки побачила, від тої самої хвилини, як відчула доторк до правого плеча чогось чи когось невидимого – і здивувалася власному голосу. Що вона тоді сказала? Що їй потрібний помічник, таке вигадала одразу, а воно так і сталося: нічого без нього їй тут не вдалося б. (…) Жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті». Я звернула увагу на те, що Роман не доброволець. Тепер зауважу художній час: це перша воєнна весна, коли ще можна любити. Наприкінці твору хлопець навчитися ненавидіти і критися з «дірою в грудях», яку інші просто не бачать (і Ольга не виняток).

По закінченню «польових робіт» Ольга допомагає Роману втекти з полону. Хлопець повертається до війська, де переживає чимало страшних митей, втрачає побратимів і змінюється: стає жорсткішим, отож ще більше цінує те нелегітимне їхнє кохання. Село Ольги з часом переходить під контроль нацгвардії, вона остаточно відрікається від свого сепаратистського минулого й подається до Львова, де відвідує батьків нареченого. Там їй доведеться усвідомити, що любов до юнака змінила її чи не більше за війну: через неї вона наблизилася до відчуття приналежності до цієї країни.

Фінал відкритий. Яким він ще може бути? Роман Вдовиченко дописує у лютому 2015-го.

Одним словом описати «Маріупольський процес»? – Непоказний. Я про феномен цікавого передусім. Фабульної захопливості твору відчутно бракує (в ньому є відповідна заявка на інтригу, інакше я про це просто не говорила б). Роман Вдовиченко робить ставку на інше: утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації. Благородна мета: розкажи нам щось про нас у часи загальної невизначеності. Недосяжна мета: зроби це так, щоб ми почули. Необхідна вихідна умова: якщо маєш що сказати.

Сюжет про бранця є в красній писемності канонічним. Він зазвичай розвивається так: 1) туземка закохується у бранця – а) взаємно або б) не взаємно; 2) туземка рятує бранця – а) рятується разом із ним або б) помирає. Цікаво, як у таких історіях переходить влада: від жінки (бо чоловік буквально полонений) до чоловіка (бо зрештою він порятує або згубить дівчину).

Багата літературна традиція, роман Вдовиченко її свідомий. Полонений воїн, скажімо, тут має виразні волошкові очі, у них залюблюється Ольга. Як хочеться – можна легко вичитати омаж синьоокому бранцю-білогвардійцю з «Сорок першого» (якщо не з повісті Бориса Лавреньова, то з відповідних екранізацій). Сцени, в яких жінка підгодовує Романа черешнями і напуває пораненого – хоч-не-хоч є відсилками до «Кавказького полоненого» і «Атали». «Краще мені його віддайте» – вітання з «Собору Паризької богоматері»… Тільки розшифровувати такі моменти не обов’язково: вони не є цитатами, а виключно асоціаціями.

Так само і з жанровими конвенціями масліту. Як і більшість мотивів романтичного ґатунку, сюжет про полоненого був повністю успадкований роменсом 1980-90-х. Врешті-решт він став однієї з його формул: заручник/заручниця закохуються в свого наглядача/наглядачку (такі собі «Бранці пристрасті» та «Піратські полоненки»). Формула ця в романі Вдовиченко також наявна, але – знову ж – неважлива по суті.

«Маріупольський процес» розвиває сюжет про бранця як позірну метафору пригноблення. Є протистояння, яке зняти неможливо, але можна змінити умови для сторін всередині наявного конфлікту і тим порятуватися. Але… в тому і привабливість для Вдовиченко історії про полоненика, що не зрозуміло: хто тут кого рятує і від чого? І ясніше по ходу не стане.

Повторювана сцена і деталь роману, яка за рахунок цих повторів претендує на символ і метафору. Ольга потребує «раба» (ті два раби з роспропаганди у романі обіграні, так), щоб пофіксувати в хаті підлогу. У землі під дошками завівся грибок, грибниця сягає глибоко у «хвору землю», тож підлогу треба зрити разом із інфікованим ґрунтом. Східнячка і галичанин працюють пліч-о-пліч, вибираючи ту «прошиту білими нитками грибних спорів» землю, щоб – коли прийде час – настелити нову підлогу і врятувати батьківську хату… Наче прозора вказівка?

Та є в «Маріупольському процесі» ще один сенсово навантажений повтор. Баргарон (це черешня по-тамтешньому). Книжка починається з того, що Ольга бачить, як ягоди, що впали з дерева, створили «силует» України. Під цим деревом спатиме потім Роман. Компоти, «накручені» Ольгою з черешень – це нормальне майбутнє, яке має бути, бо просто мусить. Коли герої вдвох деруться на дерево, щоб побачити околиці, стається їхнє романтичне зближення. Дерево вистоює під артобстрілом обох армій. Так ось. У дерева є хвора гілка. Батько Ольги її колись відрубав, щоб урятувати черешню. Але Ольга наполягла, щоб він залишив хоча б невеликий її шматок – аби легше було здійматися і збирати плоди. Так ця гілляка там і стирчить… Інше трішки послання, ні?

Ще? Ольга приїздить у Львів, де її приймають здебільшого тепло і відкрито. Вона закохується в це місто, надихається ним, розуміє, чого їй бракувало в маріупольському селі для самоусвідомлення. Див.: культура. Гуляючи старими вулицями, дівчина випадково потрапляє на поетичні читання. Вірші вражають її, Ольга ридає вголос і втікає, бо їй соромно за власну нестриманість. Слухає вона Жадана. Таке от «Схід зустрічає Схід». На культурному Заході.

Щось забагато різночитань цього начебто однозначного послання про любов, яка долає кордони, розбіжності і ворожнечу. Втім, варто визначитися: з трьох частин роману про любов написана лише перша, дві інші – про війну.

У фрагментах про війну різко змінюється мова оповідування. Це навіть не демонстрація обмеженості авторського ресурсу (Вдовиченко писати вміє), а суто людського. Риторика, яку вимагає в читацькій свідомості тема війни, постає або епічно піднесеною, або мінімалістично репортажною. І те, й інше в «Маріупольському процесі» наявне, та ясно що не синтезується.

Щодо піднесеного, то його представляє в цьому любовному романі про війну містика. (До речі, не перший випадок за останній рік, коли, пишучи про війну, епічне репрезентують способами фантастичного; варта уваги тенденція). Роман після контузії вміє читати думки. Він, зазирнувши глибо в очі львів’янці-мажорці, яка раптом передає на потреби війська свій крутий джип, бачить всю її історію. Дівчина дізналася, що її батько, високий військовий чин, заробляє на спекуляції зброєю і військовою технікою – без машини їй жити можна, з нечистими сумлінням складніше. Або інший випадок. Українським бійцям на ворожій території допомагає місцева жінка. Вона не підтримує укрів, – «прочитав» Роман. Вона віддає щось менше (їжу, одяг, ліки), щоб уберегти своїх дочок від зґвалтування. Так само «читає» юнак справжні причини, що привели його однополчан до війська – часто далекі від патріотичного обов’язку… Чому для того, щоб розказати нам правду (?), Вдовиченко знадобився герой-телепат, я не знаю. Але чому потребували дива, щоб він вижив під Іловайськом, то ясно. Романа, важко пораненого, рятують, приймаючи разом із ним бій, його загиблі товариши – і це не є маренням героя, сама що не є реальність.

Щодо репортажу, то тут Вдовиченко активізує «образний потенціал» другорядних персонажів. Ви читали її оповідання, яке увійшло до збірника «Волонтери» – нариси про жінок, котрі допомагають у шпиталях? Деякі шматки «Маріупольського процесу» неймовірно його нагадують: та сама «газетна» стилістика, ті самі мовні штампи і пропагандистські сюжети. Волонтери Вдовиченко – пласкі, як мотиваційні плакати. Таке саме тут і військове начальство. Наче у кожного з них і важлива місія, і цікава історія. Герой є, все інше додасться? А от ні. Зате в цьому пласті твору є прекрасно опрацьований «предметний світ» війни – від термобілизни і паракорду, балістичних окулярів і тепловізорів до кікімор і розгрузок. І приміток ці реалії нині для читача роману про любов не потребують (задуматися б над цим).

Трішки дивні для масової літератури аберації. В любовному романі, хоч би що стало його матеріалом, головують художні образи – навіть подані на рівні «формули». «Маріупольський процес» наголошує не на них, а на суб’єкті висловлювання. Не на посланні – його якраз дуже важко сформулювати, а саме на тому, хто говорить. Вочевидь до того зобов’язує сама воєнна тема. Тому зливаються голоси сепаратистки Ольги і патріота Романа; тому наприкінці твору озвучена упевненість: із нами Бог (останній, кого ми чуємо в романі – боєць із позивним Апостол)…

Ще один текст, який природно доєднався до корпусу прози про АТО (корпус, що стрімко складається й уже навіть ієрархізується). Твір, котрий заново порушує питання: як говорити про війну? взагалі чи можна про неї говорити – у присутності і за звернення до емоційно включеного в описану реальність читача?.. Відповіді досі немає.