Я давно знала, що Василь Махно писатиме прозу, ще з часів його есеїв. Напевно, я дещо некоректно висловлююсь: зрештою, есеї – це теж проза. Але була у тих есеях якась обіцянка: що відчуття оприсутнення в них ось-ось стане ще сфокусованішим і ще пронизливішим, і потрібні будуть нові форми, бо есей уже цього не вмістить.
Збірка, яка нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева, «Дім у Бейтінґ Голлов», включає вісім оповідань, і всі вони, кожне по-своєму, порушують проблему дому. Дім, центральний образ, тут недарма винесений у саму назву збірки. Але що таке дім? У контексті української літератури, де не було традиції свого Ґомбровіча, і де досі існує дискурсивний розлам «метрополія – діаспора», дім – це тема драматична, і драма її полягає насамперед у тому, що вона недостатньо осмислена. Дуже вже зручно було впродовж довгого часу мати стійку опозицію дім – чужина, де і досі фігурували журливе кру-кру і крилонька зітру, так, наче Америка (чи будь-який інший континент) – це міфічний вирій, із якого не повертаються, а кожен, хто туди виїхав (чи просто поїхав) – це позбавлений Інтернету і скайпу, викинутий на берег безчасовості «діаспорник», який тільки й уміє, що плакати і тужити.
Але правда ще драматичніша. Біда в тім, що поняття дому змінилося в цілому світі, де переміщення і міграція набули безпрецедентних розмірів, і де екзилем вже нікого не здивуєш і не розчулиш. Це тепер – не ознака трагічної винятковості, як у часи Овідія; це майже норма, й ті, хто обрали цей шлях добровільно – щасливчики долі, бо є ж іще й ті, кому через війни і тортури довелося стати біженцями. Можливо, сам термін «вигнання», який ми застосовуємо для позначення комплексу обставин і внутрішніх переживань, змінив своє наповнення, і тепер означає щось інакше?
Василь Махно у своїй прозі запитує: чи дім буває у множині? Чи він взагалі буває, зважаючи на те, що ми майже завжди покидаємо дім дитинства, і що він переважно існує лише у нашій пам’яті? Чи можна повернутися додому? – і, якщо можна, то що, крім пам’яті, на нас там чекає?
Чотири оповідання із збірки – про Україну («Капелюх, дактилі, сливи», «Онуфрій і Титєна», «На автобусній», «Польський ровер, руська рама»), а чотири – про життя у США («Дім у Бейтінґ Голлов», «Бруклін, 42 вулиця», «Коли на шию надівають вінок із чорнобривців», «Соло дрозда»). Тут знайдемо все, що так добре виходило у Василя Махна вже в есеях – чітко виписані деталі, ті самі, які не можна вигадати, а тільки підглянути; економність і ємність тексту; жваву сюжетну динаміку. Але головне, як на мене, полягає в філософському наповненні, про яке я і хочу тут написати.
У першому оповіданні, багато в чому програмному, чоловік і жінка, яку звати Марія, живуть у «розхитаному вітрами домі» над океаном, намагаючись зігрітися одне біля одного. Цікаво, що це оповідання написане без абзаців – так, наче потік слів і образів імітує безперервний вітер. Як на мене, це напрочуд вдалий художній прийом. Чоловік і жінка говорять про пам’ять. «Якщо ми змінили країну, – каже чоловік жінці, – отже, ми торкнулися до пам’яті». «Ні. Це просто відключка», – відповідає вона йому на це. «Від чого?» І герой зізнається: «Я бачив, що Маріїна пам’ять дірява, вона не тримається за слова і не триматиметься за каміння Бейтінґ Голлов.» Іншим разом чоловік каже, що його пам’ять «підмили води зрілості». Пам’ять постає чи то як надія на порятунок, чи то як своєрідна загроза. «Свобода, – казав я […] ,– це вміння впоратися зі своєю пам’яттю. Мої історії тобі нашкодять».
Я схильна думати, що історії, які замовчує герой, цілком можуть виявитися українською частиною збірки – оповідями про Чортків та інші міста, ладшафтом пам’яті, якою герой і досі живе. Якщо у «Домі у Бейтінґ Голлов» (оповіданні) головне – це характери і людські стосунки, зв’язки, які набувають величезної ваги у світі чужої культури, то вже, наприклад, у «Капелюсі, дактилях, сливах» акценти розставлено інакше – тут ідеться про ціле місто, і індивідуальні долі і характери важать набагато менше. Мені дуже імпонує цей контраст. Полковник Марцелій Ян Котарба, Моше Зальцінґер, Саша Блондер та інші персонажі – лише частинки ландшафту, великої епопеї Міста (і так само відчитуються Онуфрій і Титєна з однойменного оповідання –як частинки, і зворушують читача саме своєю трагічною типовістю). Це домодерна свідомість – світ, який вимірюється не часом, а простором, як в епоху давніх греків або індіанських племен, ще не поневолених цивілізацією і невротичною гонитвою за постійним «прогресом». Це, власне, та Галичина, про яку Тарас Возняк у передмові до книги оповідань Бруно Шульца, вслід за Анджеєм Хцюком, каже – стара Галичина іде під воду, мов Атлантида. Катаклізми історії нищать її. А слідом за модерною епохою приходить постмодерна, коли вже навіть прогрес і гонитва за часом зрадили нас, і все, що нам залишилося – це розділена на безкінечні пікселі віртуальна реальність пам’яті, загострена інивідуалізація, відчуття виламаності із родового – навіть уже не відчуженість, як у Гемінгвея, а політ у пустоті непізнаного і непізнанного. Світ виявився складнішим до розуміння, ніж ми колись собі уявляли, ніж вірили романтики і позитивісти. Лишається пам’ять. І це її, пам’ять, намагається вмістити у себе герой «Дому у Бейтінґ Голлов». І цей дім, виявляється, може бути де завгодно – бо він однаково втрачений, хоч ніколи і не був раєм.
А сучасні міста – це вже щось більше або менше за всесвіти. В оповіданні «Коли на шию надівають вінок із сухих чорнобривців» ми потрапляємо разом із героями – це знову пара, тільки цього разу їхня історія, якщо вона існує, складається перш за все із недомовок – у Нью-Йорк, який теж незрозуміло чи існує. Існує лише відчуття втомного мегаполісу, проминальні кімнати готелів, аеропорт. Недарма героїня, Наврікат, каже, що Нью-Йорк – це «місце остаточного прощання». «Зручне місце для пам’яті» – додає герой, але Наврікат не погоджується. «Для забуття», – каже вона. У цьому оповіданні стосунки між людьми знову виходять на перше місце, так, ніби лише одна людина може ще стати іншій за дім, за простір, – коли вже немає дому, і, за висловом Стуса, «світ утратив вісь». Напевно, тому герої так мало насправді проговорюють, так мало довіряють словам. Довіряють лише присутності одне одного, але ця присутність схована від читача, який не може її намацально відчути. Образ готелю тут є особливо виразним. За Зіґфрідом Кракауером, лобі готелю – це насправді вхід у свого роду пекло модерності, це антитеза церкви, бо якщо церква – це ре-лігіо, символ і місце єднання, то готель – це місце роз’єднання, місце, де ніхто ні на кого не чeкає, де всі зустрічі – випадкові і де немає постійності. Цікаво, що церква теж з’являється у цьому ж оповіданні – і то не будь-яка, а церква святого Марка у Нью-Йорку, місце, де відбуваються поетичні читання. Колись у статті про американських поетів Оксана Забужко теж писала про цю церкву, про поезію, винесену на марґінес життя, витіснену в останній притулок і символічно прирівняну до релігії, як останній сакральний текст. Ті двоє із оповідання Василя Махна – як і сам Василь Махно – поети. Вони знають ціну слова, тому не поспішають словами розкидатися. І знають ціну мовчанню і пам’яті.
…Колись один мій знайомий, голландець, який свого часу писав романи англійською мовою, але вирішив, що ніколи не буде їх друкувати, сказав мені, що я перестану бути вигнанкою, коли буду знати назви флоридських рослин. Герої Махна говорять про «тюльпанове деревце», «червоний клен» і «канадські дуби». За критерієм мого знайомого, вони не вигнанці. Але, може, мій знайомий помилявся? Може, тут головне – приручити не рослини, а вітер? «Дім у Бейтінґ Голлов» – про те, що межі світу розширилися, і зріс його біль. І ще про те, що межі світу звузилися, і біль його звузився на ще гостріше, ніж досі, жало. Про те, що ми живемо в епоху цивілізаційного зсуву, коли помінялося багато філософських категорій, які ми звикли брати на віру. Про те, що постали якісь нові категорії, які ми ще не знаємо, як назвати.
І про те, що наше вигнання – всередині нас.
