Сферичні підлітки у вакуумі

Небесні тіла

Друга за короткий час книжка Дзвінки Матіяш, адресована підліткам, хочеш-не-хочеш, а таки мусить розглядатися крізь призму першої – «Дня сніговика». Про неї написано вже досить багато різного. На мою думку, у «Дні сніговика» ключовим є боротьба світу родинного затишку, терпких чаїв, смачних тістечок і теплих пледиків із жорстоким тоталітарним механізованим світом. У цьому «Марта з вулиці святого Миколая» дещо подібна на «День сніговика», хіба що світу чаїв-пледиків тут немає з чим боротися. Він гармонійний, щасливий і замкнений сам на себе.

Головною героїнею і оповідачем у книжці є Марта – дівчинка, яка саме починає бути підлітком. Інформація про неї на диво скупа, як на історію, розказану від першої особи. Відомо, що ця надзвичайна дівчинка мріє стати художницею, вчиться малювати, її улюблена книжка – «Знедолені» Гюго, вона слухає класичну музику і переважно не спілкується з однолітками.

Коло людей, які оточують Марту, гранично обмежене: тато, мама, пан Карло (художник, учитель Марти), Поліна (прикута до інвалідного візка пані, яку Марта перевідує), Марія – очільниця благодійного фонду, яка дружить з Поліною, і Капітоліна – шкільна подруга Марти. Є ще три чоловічі персонажі, які у книжці займають дуже мало часу, але є у свій спосіб важливими – про них варто поговорити окремо.

Таким чином, всесвіт у якому обертається Марта, обмежений кількістю контактів з іншими небесними тілами. Епізодичні згадки про існування інших живих людей жодної ролі не грають. Здається, десь є вчителька у школі, кілька однокласників, Капітолінин тато, який їздить до Тбілісі… Усі ці люди не мають жодного значення для світу головної героїні, а виникають час від часу, коли треба протягнути сюжет далі. Чи варто й казати, що і просторово світ Марти обмежений до краю. Її будинок, квартира Поліни, квартира пана Карла (художня майстерня) – це все. Школу можна й не згадувати. Вона не обходить головну героїню, так само, як і однокласники.

Вакуум

Попри всю унікальність Марти, створеної авторкою, вона не є у класі білою вороною – а якщо і є, то її це не обходить, не є об’єктом глузувань чи захоплення, якщо вона і спілкується з кимсь, окрім Капітоліни, то це настільки неважливо, що не заслуговує ані найменшої згадки. Вона не має проблем з уроками, а якщо і має – то вони не варті уваги. Вона не хоче нікому сподобатися чи справити враження. У певний момент здається, що вона просто не є, перетворюється з живої людини, якою має бути оповідачка підліткової книжки, на узагальнений образ дитини-унікума в абсолютно сприятливому для неї середовищі.

Втім, у межах своїх орбіт сферичне небесне тіло Марта поводиться трохи інакше. Учитель і наставник пан Карло – її ідеал, можливо навіть перше кохання. Ось його похвалу вона прагне заслужити, з ним радо спілкується. Його навіть ревнує. Ці стосунки описано добре, слідкувати за їхнім розвитком цікаво. Для Марти вони еволюціонують від дитячого обожнювання через підліткову впертість до дорослої дружби.

Батьки Марти створили взірцеву родину, в якій немає сварок і непорозумінь, а є постійна і невпинна сімейна ідилія. Ранкова зарядка всіх членів родини, спільні пікніки і прогулянки, атмосфера довіри – з цього складене життя Марти в родині. Цікаво, про що думатимуть підлітки, читаючи цю книжку. Вочевидь, вони не зможуть ототожнити свою родину з родиною Марти. Можливо, читаючи про неї, вони мріятимуть про те, щоб і самим таку мати? Цікава авторська задумка, якщо так.

Єдиний «живий» персонаж історії – Капітоліна – здається втіленням «нормального» підлітка, якщо не згадувати про її бажання стати шаховим гросмейстером і дружби з Мартою. Втім, якби не було Капітоліни, то історія перестала б балансувати на межі підліткової прози й утопії, впевнено хитнувшись у бік останньої. Ця дівчинка, на відміну від Марти, спілкується, певно, з однолітками, закохується, любить домашніх тваринок і подорожі…

Траєкторії

Цікаво, що в цей «порожній» світ Марти авторка зуміла вкласти кілька досить цікавих і повчальних сюжетних ліній та ідей.

Приміром, Поліна – прикута до інвалідного візка жінка – є втіленням того, як неповносправна людина може справлятися зі своєю проблемою. Завдяки Марті, пану Карлу, Марії вона має друзів, спілкується з ними, пише смс. Катається на візку на шаленій швидкості з кімнати до кухні, слухає Баха, робить, що заманеться. Вона є втіленням оптимізму, якого так бракує Марті. Водночас, загалом необов’язкове існування Поліни у книжці дає змогу письменниці підняти тему неповносправних людей, що є дуже важливим і рідкісним явищем у нашій підлітковій літературі. Наприклад, Поліна не може сама поїхати на прогулянку – будинок не пристосований до її потреб, немає ліфта, пандусів… В усьому іншому – вона нормальна і повноцінна, у певний момент навіть забуваєш, що вона прикута до візка…

А найцікавіша і найважливіша, і найкраще прописана сюжетна лінія – це вагітність Мартиної мами. Пізня дитина спершу викликає у старшої дочки шок, несприйняття. Вона не хоче братика і соромиться цієї нехоті. І поступово, місяць за місяцем, обмислюючи й обговорюючи це питання, Марта нарешті приймає цю інформацію. І вже чекає на поповнення. Еволюцію відчуттів прописано вправно, цікаво і достовірно – адже це справді повільна і часто невловима у своїх змінах еволюція. Глибоке пропрацювання теми народження молодшої дитини і ставлення до цього старшої – великий плюс Дзвінці Матіяш.

У житті Марти побіжно з’являються також і два хлопці. Вона занадто закомплексована, щоб визнати, що хтось їй подобається, але цікаво спостерігати за виявами прихильності одного, який Марті не подобається, і невловимою присутністю другого, який – хоча Марта цього і не визнає – подобається, ще й як.

Жаль тільки, що ці ідеї та сюжетні лінії виглядають другорядними на тлі «дорослих» проблем Марії та пана Карла, якими переймається Марта.

Метеорити

Цікаво, що у книжці є відсилки до подій Майдану та війни. Спогади про лютий 2014 року, викладені на кількох сторінках, чіпляють. За сюжетом, вони вже досить давні, та й війна уже минула. Цікаво, як ці сторінки читатимуться так само – років за 5-10, коли рани зарубцюються і у читачів притупляться власні спогади і враження. Час покаже…

Відсилки до інших літературних творів виглядають тут органічно. Приміром, окрім «Знедолених», згадується ще й «Чорнильна» трилогія Корнелії Функе. Прикро, що письменниця не встигла перевірити, як український перекладач витлумачив імена героїв, але можна і без того здогадатися, наприклад, що Вогнерукий – це Вогнерукий, а не те, як його назвала Матіяш.

Серед іншого, мушу написати й про те, про що жоден інший критик не згадає. Тим більше, що рідко є змога оцінити книжку з позиції біолога.

Помітно, що авторка має власні життєві переконання, які успішно транслює через Марту читачеві. Це і її погляди на мистецтво, на релігію, на покликання і навіть здоров’я людини. Останнє викликає у мене особисто занепокоєння. Приміром, згадуючи про абсолютно негативного персонажа лікаря-окуліста, авторка пише: «…перевіряв зір і виписував окуляри. Ніколи не чула, щоб він порекомендував комусь якісь вправи, тренінги, масаж, який може поліпшити зір.» Отака негативна характеристика негативного персонажа може сформувати в читача-підлітка враження, що лікар, який виписує короткозорій чи далекозорій людині окуляри – шкідник, який з чистої вредності не хоче рекомендувати їй замість цього вправи. Насправді ж, навіть найкращі вправи можуть призупинити, вповільнити розвиток міопії чи далекозорості, але аж ніяк не «зцілити» хворі очі. І авторці, яка береться навіть дотично давати медичні поради, варто було б це перевірити.

Вкотре вже у найновіших підліткових книжках експлуатується тема ожиріння. Багато хто пригадує товстуна із «Не такого» Сергія Гридіна, який врешті став каратистом. Ось і у Дзвінки Матіяш хлопчик на прізвисько Кекс не подобається Марті, бо товстий. І вуаля – він починає займатися спортом і худне за лічені місяці. Відтак «стає цікавим» для протилежної статі (але не для Марти). Дивно, що тоді як у сучасній підлітковій літературі в світі пропагуються ідеї рівності протилежностей і цінності людської особистості, українські автори вперто продовжують втовкмачувати читачам совкові стереотипи про те, що товсті діти просто ледарі, які не займаються спортом і щодня обжираються. Про порушення обміну речовин, зміни ваги пов’язані з гормональним фоном під час статевого дозрівання, які в різних людей виявляються по-різному, наші письменники воліють не знати.

У іншому випадку Марта повідомляє, що її мама вирішила народжувати у ванній і «ходить на спеціальні курси». Щиро кажучи, я не розумію, навіщо письменниця витягла на світ Божий цю деталь, хіба що хотіла таким чином транслювати свої погляди на питання дітонародження. Не думаю, втім, що підліткова книжка для цього найпридатніша, особливо, коли авторку не обходять питання ускладненої вагітності. Добре, принаймні, що Дзвінка Матіяш не написала «мама вирішила не робити ультразвукове обстеження», чи «мама відмовилася визначати свою групу крові», чи «мама сказала, що не робитиме моєму братикові щеплення від поліомієліту»… Звичайно, це та подібні рішення в нашій країні лишаються на розсуд батьків – дорослих людей. Однак підліткова книжка, яка за визначенням має серед інших і освітню мету, мабуть все ж могла б обійтися без пропагування сумнівної з медичної точки зору позиції.

Наостанок…

Загалом, наша книжкова полиця для підлітків збагатилася досить нетиповою книжкою про досить нетипову дівчинку. Кількість підлітків, які зможуть ототожнити себе з головною героїнею не можу оцінити навіть приблизно, але принаймні історію цікаво читати, вона багато чому може навчити юного читача. Книжку написано грамотно й цікаво. Відсутнє відчуття штучності й надуманості, яке переслідує під час читання «Дня сніговика». «Марта…» – це великий крок вперед. Будемо сподіватися, що надалі талановита письменниця створюватиме свої світи ближчими до реальності.

Книжку Дзвінки Матіяш можна сміливо рекомендувати дітям від 14. І бажано, щоб вони перед «Мартою…» вже прочитали «Знедолених» Гюго.