«Так про Львів ще не писав ніхто», «Сильно і прекрасно», «Читається на одному подиху» – ці та інші коментарі критиків про новий роман Жанни Слоньовської «Дім з вітражем» – лише маленька частина з того, що можна сказати про талант польської письменниці з львівською ідентичністю. Саме з цим містом авторка пов’язує себе найбільше, хоч і живе вже дванадцять років у Кракові. За кордоном її читають, натомість у рідній Україні ім’я Жанни Слоньовської ще не настільки популярне серед читачів. Як подолати прірву непорозуміння, чому складні характери приваблюють та навіщо проговорювати внутрішні суперечності – у розмові з письменницею, перекладачкою та журналісткою.
– Свій дебютний роман «Дім з вітражем» Ви писали упродовж чотирьох років. Для деяких письменників кількарічний процес написання книги перетворюється на виснажливе випробування – вони починають викидати фрагменти текстів, не знають, як закінчити роман, або ж кажуть, що вже повністю вичерпали себе. Як у вас складалися стосунки з вашим першим літературним дітищем за ці роки?
– Насправді, час написання можна розширити ще більше – були роки, коли я лише думала над цією книгою. Ще впродовж одного року взагалі не працювала над нею – це була найбільша криза, яку я відчула у 2012-2013-му роках, коли виникла потреба в переосмисленні багатьох речей. Тоді не до кінця знала, що робити з тією масою тексту, яку мала. Потрібні були нові рішення, які могли так і не народитися.
– А якби не відбувся Майдан, яким був би фінал книги?
– Завдяки Майдану історія ще більше увірвалася в мій текст. Було би зовсім інакше закінчення, однак, навіть не знаю, яке. Мені важко відмотати назад всі події, що трапилися за останні два роки.
– На початку книги є сцена, де тіло жінки, закутане в український прапор, приносять до головної героїні додому. Цей епізод виник під впливом революційних подій чи ще раніше?
– Власне, всі можуть подумати про Майдан. Але насправді я це написала ще 2010-го року. Тоді в моїй уяві визрів образ прапора з плямами крові, хоча я точно знала, що це – вигадана ситуація. Коли ж 2014-го року побачила жахливу картину через монітор ’ютера, по тілу побігли мурашки. Ця пророча сила роману мене дуже здивувала і шокувала.
– Головні героїні «Дому з вітражем» мають дуже суперечливі характери. Вони постійно розриваються між дилемами: громадянським обов’язком і коханням, коханням і кар’єрою, між страхом і обов’язком – чим Вас приваблюють такі складні персонажі?
– Я сама складний персонаж, як і жінки з моєї сім’ї. Ці внутрішні суперечності стають дуже істотними і визначають ритм життя. Дуже важливо розуміти, хто що вибирає. Адже цей вибір матиме вплив на подальше життя. Мені цікаво зображати складні процеси, а найголовніше – потім дискутувати над ними.
– Наскільки цей роман є автобіографічним?
– Були певні вихідні точки й теми з мого життя. Але передусім я хотіла показати Львів 1980-90-х років так, як я його запам’ятала. Це все реальні магазини, вулиці, будинки, які існують у моїх спогадах. Думаю, що розповідати, де правда, а де вигадка непотрібно. Це неважливо для літературного твору. Натомість істотними є суспільні явища, які ще не описані. Конфлікти та дилеми, притаманні цілим поколінням радянських чи українських жінок, потрібно зображати, глибше продумувати і проговорювати.
– Попри те, що персонажі вигадані, я повністю повірила в їхню реальність.
– Це найкращий комплімент для автора, коли йому вірить читач. Ну й що з того, що Маріанни (одна з головних героїнь роману – авт.) не існувало? Через повну вигадку цей образ аж ніяк не програє. Такі жінки, як вона, жили насправді, а її приклад допомагає нам краще зрозуміти реальне минуле.
– Ваші герої часто говорять про самоідентифікацію: «Я – чистокровна полька», «Я – українка, бо так вирішила» або «Я – львівської національності». А як себе ідентифікуєте ви?
– Це питання є комплексним, адже я поєдную три культури – російську мову, польське коріння та українську ідентичність. Саме ця ідентичність змінювалася від 1990-х років, відколи я хотіла виїхати з України. Події 2013-2014 років додали нових сенсів. Вони створили нові рамки української національної ідентичності, в якій знайшли своє місце багато людей, котрі раніше відчували себе поза усіма процесами.
– Персонаж Маріанни розмірковує над тим, чи є місце для мистецтва в час боротьби із системою. На вашу думку, якою зараз є роль митця у двох країнах: у мирній Польщі та напруженій Україні?
– Маріанна зробила неправильний вибір, кажучи, що в умовах революції і національних зривів немає місця для театру. Але я так не вважаю. Мистецтво – це та стихія, яка багато чого змінює, навіть перебіг найтрагічніших подій. Тут у мене не виникає жодних дилем. Зрештою, мої героїні постійно перебувають між творчістю та антитворчістю. Остання здатна зробити жінку потворною. У Польщі ця тема прозвучала не до кінця, принаймні, можу судити з тих відгуків, які я отримала. Натомість у Львові феномен життя радянської жінки був глибше відчутний та обговорений. Це наш досвід, і схожі теми виникають серед українських читачів дедалі частіше – ненависть радянської жінки до ролі чоловіка, недостатня залученість чоловіка в родинне життя або тогочасне надмірне захоплення роботою. Взагалі, радянський побут – страшна річ. Я хоч і не була свідком багатьох подій, зображених у книзі, все ж вивчала документальні джерела, слухала мамині розповіді про той час. Навіть падіння пам’ятника Леніну перед Оперним тоді й повалення його у різних містах України зараз є дуже символічним. Це багатий внутрішньообразний ряд, над яким можна і треба міркувати.
– Читачі знають вас як письменницю. Хотілося би більше почути про ваш основний фах журналіста. Після переїзду до Польщі ви розвивали медійну кар’єру поряд із літературною?
– Зараз я майже не займаюся журналістикою. Раніше публікувала свої матеріали в газетах, працювала на телеканалі «TVP Historia», зробила власний історичний проект, який можна переглянути в інтернеті. Переважно я знімала програми про Львів, видала історичний альбом про місто. На радіо моєю темою були українсько-польські відносини та примирення між народами. Тепер я письменник і перекладач, тому журналістськими справами не займаюся. Хоча все ще може змінитися.
– В Україні ситуація з довірою до ЗМІ значно погіршилася під впливом російської пропаганди – людям важко визначити, де правда, а де вигадка. Як із цим у Польщі? Наскільки населення довіряє медіа та чого слід повчитися українським журналістам у польських колег?
– Польські мас-медіа за останні десять років змінилися не в кращу сторону, вони стали більше заідеологізованими. Щодо України, то ситуація з просуванням її образу за кордоном є поганою. Українці мало дбають про імідж своєї держави, а це створює величезний простір для російських тролів. У польському інтернеті можна спостерігати таку ситуацію – всюди, де виринає слово «Україна» чи «українці», одразу з’являється двісті коментарів про Волинську трагедію чи інші непророблені знакові теми, які спрацьовують на рівні гасел чи стереотипів. Проплачені тролі виконують свою роботу, та й ми, зрештою, знаємо, як працюють ці пропагандистські технології. Україні на державному рівні слід більше задуматися над ією контрпропаганди та розумнішої кампанії з формування свого іміджу за кордоном.
– Якщо не враховувати офіційних владних структур, хто або що може стати механізмом, який запустить потужну промоцію образу України?
– У цьому плані дуже багато роблять стипендійні програми для українців у Польщі, які вже працюють. І молодь, і люди віком 30-40 років можуть приїхати сюди на рік, побачити, як функціонують реформовані польські інституції, подивитися зблизька на суспільство, і завдяки знанням мови глибше зануритися у польсько-українську історію. Це надзвичайно розвиває, відкриває нові простори та думки. Після того, як люди повертаються додому, вони мають величезний позитивний багаж знань і досвіду, який зможуть використати в Україні.
– Нещодавно до Львова приїжджав французький філософ Філіп де Лара, який говорив про потребу діалогу між двома націями – українською та єврейською. Спільна пам’ять часто розділена окремими трагедіями, саме тому потрібно знаходити нові підходи для комунікації. У контексті польсько-українських стосунків – що може стати містком від взаємних звинувачень до порозуміння?
– Ми маємо прекрасні приклади примирення Франції та Німеччини, Польщі та Німеччини. Цей досвід слід вивчати. Йдеться також про засвоєння уроків – адже поляки зробили свій урок на ниві польсько-єврейських взаємин. Вони видали багато праць, досліджень, публікацій на цю тему, розвинули суспільний діалог – і тепер всім легше. В Україні ця робота ще не зроблена. Недостатньо лише публікацій, конференцій чи зустрічей. Треба вийти із ментальності жертви – це найцінніше, що може бути.
Розмовляла Галина Сафроньєва
