На початку 2000-их молодий, амбітний британець, приїхавши до Росії, якою щиро із симпатією цікавився, стає молодшим консультантом у проектах її «розвитку», а згодом – продюсером на документальному телебаченні. Пропрацювавши дев’ять років, автор стикається із метафоричною та химерною системою симулякрів, яка пронизує увесь медіапростір країни і вирішує, як сам зізнається, втекти. А вже через кілька років Пітер Померанцев видає книгу, яка стає викликом для усього медійного Світу. Український переклад книги Nothing is True Everything is Possible («Нічого правдивого й усе можливе») вийшов цьогоріч за сприяння Українського Католицького Університету.
«Пролітаючи вночі над Москвою, можна побачити, що форму міста утворює низка концентричних кільцевих доріг із невеличким колом Кремля у самому центрі». Саме такими словами розпочинається книга Пітера, яка, у свою чергу, характеризує суспільні реалії країни. У ній складно знайти аналіз політичних явищ та проблем. Автор свідомо відкидає цю можливість та дає читачу простір для самостійного проектування прочитаного. Як стверджують критики, «Нічого правдивого й усе можливе» – це прекрасний монтаж, перенесений у літературу».
Низка історій, на яких побудована книга, мають чітку часову еволюцію. Тому абсолютно символічним є те, що вона розпочинається з історій проститутки Альони, яка перебуває у пошуку папіка та кримінального авторитету, Віталія Дьомочки, який протягом восьми років у тюрмі виплекує бажання зняти серіал про справжнє життя бандитів – без шоу та фальші. Бо хто ж у повній мірі зможе охарактеризувати кримінальні 90-ті, як не самі його герої?
Усі персонажі Пітера неначе зійшли із багатожанрових кінострічок. У них різні життєві статуси й історії та всі вони стають об’єктами автора.
Бенедикт, місіонер демократичного капіталізму, паралізований обставинами бюрократичної, химерної системи. Після кількох відмов грати за правилами, які диктує кремлівський сценарій, усі подальші проекти стають для Бенедикта ілюзією. Врешті його звільняють та усі спроби героя у пошуку нової роботи, призводять до того, що він змушений покинути країну і у свої 60-ть, пробувши десятиліття у Росії, підробляти вчителем англійської. «Це не країна в перехідному стані, а певний тип постмодерної диктатури, що використовує мову й інституції демократичного капіталізму з авторитарною метою» – пише Померанцев.
Мабуть, чи не єдина історія, яка на мить дає іскру надії, Яни Яковлєвої. Жінки, яка стає жертвою рейдерського нападу на власну компанію і протягом семи місяців перебуває у в’язниці. Цілком ймовірно, що ця історія б завершилася трагічно, якби не адвокат героїні, який виявляється близькою людиною до Президента і абсурдність конфлікту набирає інших обрисів – конфлікту на політичному Олімпі. «Щоб чогось добитись в Росії, Вам потрібно бути, водночас сміливим протестувальником і підступним інтригантом, граючи з одним кланом проти іншого».
Трагічна історія двох молодих моделей, Руслани та Анастасії, які покінчили життя самогубством, ставши заручницями таємничої секти «Роза світу». Це не перші об’єднання, на пострадянському просторі, які шахрайством здирають чималі суми грошей та стають каталізаторами до психічних розладів людей, позиціонуючи себе як «курси особистісного розвитку». Ідеї Кашпіровського, Грабовсього, Віссаріона та Золотова «об’єднали усі постсовєтські секти і перетворили Росію на місце, де може народитися нова людина і нове майбутнє». Автор зауважує, що Росія як «місце народження нової месіанської свідомості» прослідковується не лише в ідеях та світогляді певних кіл людей, а й пронизує весь медійний простір країни. «У країні з дев’ятьма часовими поясами, що простягаються від Балтійського моря до Тихого океану і займає шосту частину світового суходолу, телебачення – це єдина сила, яка здатна об‘єднати керувати й обмежити. А відтак великий таран пропаганди не міг зупинятись ні на хвилину».
Усі ці історії, які нанизуються на суспільну реальність, перегукуються із життям журналіста у центрі медійної пропаганди і врешті стають імпульсом до повернення автора на Захід. Але й там, Пітер прослідковує ці абсурдні медійні технології, стверджуючи, що це зовсім не російський феномен – це феномен глобалізаційних еліт ХХІ ст. «Кремль – це великий корпоративний рейдер всередині глобалізації, переконаний у своїй здатності виявити всі старі способи дії повільного Заходу, щоб зіграти у якусь свою підривну гру». Таким чином називаючи медійну катастрофу, яку кожен із нас може прослідковувати, «геополітичним авангардом ХХІ ст.»
Теза Пітера «це не питання божевілля однієї людини – безумство закладене в самій системі», після прочитання, набуває інших обрисів. Даючи простір для роздумів: чи правдиве і справді є вигадкою, а неможливе – вседозволеністю?!
