Бог є голод

Українською переклали передостанній роман Мюріел Спарк.

По правді, на цьому рецензія мала б і закінчитися: інформації для роздумів достатньо. Відома англійська письменниця належала до сатириків такого штибу, які не викривають соціальні недоліки і моральні кризи і не пропонують рецептів їхнього подолання, натомість жорстко демонструють ілюзорність буденного сприйняття соціальних проблем і те, якою цілком неілюзорною мерзотою може за таких умов стати людина. Сатира, тонкий, навіть вишуканий чорний гумор на кшталт Івліна Во, багатошаровість алюзій і омажів, динамічний (детективний переважно) сюжет, скупа мова, фактографічна основа, настільки далека навіть від «оригінального» читача, що здається збиткуванням і працює як прийом-очуднення – фірмові знаки прози Спарк. Вони цілком справедливо забезпечили їй письменницький успіх.

І знаєте що? Вона напрочуд природно зазвучала нині українською.

Двадцять перший (саме так!) роман на той момент 82-річної (саме так!) Спарк «Помічники та підбурювачі» (Aiding and Abetting, 2001) – настільки химерна і нетривка фантазія, що потребує додаткового і переконливого коментаря: в основі твору – реальний «біографічний» факт. А от що з того факту Спарк наробила… Та спочатку було таке.

1974 року у британських вищих колах стався скандал. Сьомий граф Лукан, Лакі Лукан – авантюрист-коханець і патологічно-професійний гравець – намагався убити свою колишню жінку та переплутав щось у процесі і забив до смерті бонну своїх дітей. Він старався порішити і дружину, але та залишилася живою і вказала на злочинця. Втім, беззаперечно винний у злодіянні Лукан не був арештований. Він просто зник. Припускають, що виїхати з країни і чверть століття переховуватися від правосуддя йому допомогли впливові друзі-аристократи. 1999 року Лукан був офіційно визнаний мертвим.

У цей момент і починаються «Помічники та підбурювачі».

До кабінету знаного паризького психоаналітика заходить пацієнт, рекомендується Лакі Луканом і повідомляє, що двадцять п’ять років тому він продав душу дияволу. Фаустівський цей сюжет пані доктор Вольф не дуже і вражає: кількома днями раніше до неї уже приходив один, хто назвався Луканом. Виявляється, що ці двоє у змові. Один із них насправді Лукан, а другий довгі роки важкого перетворення виконує роль Лукана, щоби заплутати можливих переслідувачів. Нині ця парочка має на меті шантажувати доктора Вольф. І є чим. Славетна лікарка – та ще двоєдушна пройдисвітка: колись вона видавала себе за стигматика і розкрутила баварських католиків на кругленьку суму, відтак прикидається психотерапевтом. Успішна в обох іпостасях, до речі, позаяк уміє вселити віру – в себе насамперед. Гільдеґард мляво намагається дізнатися, хто з Луканів є справжнім, і жваво дати дьору від обох небезпечних пацієнтів. Лукани своєю чергою втікають від погоні і силкуються не вбити один одного до закінчення роману. У фіналі: лікарка там, де і була; а Лукани… один працює Санта Клаусом, а другого з’їли (заінтриговані?).

Помічники та підбурювачі – юридичний термін, точніше, правова доктрина. Смисл її: винним є і той, хто безпосередньо участі в злочині не брав, але його провину можна довести. Власне, саме про це роман Спарк. Провина героїв «Помічників та підбурювачів» в чомусь подібна до смерті аля Тарантіно: вона очевидна і очевидно функціональна, існує на межі ритуальності і умовності. Отож сприймається водночас і зі співчуттям до жертви, і з повним відчуженням від злочинця – така собі ефектна штучність.

Контрапункти цієї нарочитої штучності в романі настільки явні, що аж вульгарні. Два приклади. Перший. Беата, коли зображує стигматика, використовує театральний грим і свою менструальну кров; вщент покривається рясними виділеннями. Лукан, який змінив свою зовнішність через пластичні операції (щось типу гриму), коли описує скоєне убивство, пам’ятає чітко тільки, що з дівчини била фонтаном кров, і він був весь нею покритий. Друга ілюстрація. Лукана ледь не викрито, бо він завжди їсть тільки дві страви – ягнячі відбивні та лосося. Щодо риби, то тут вона мусить прочитувати як християнський символ, не інакше. Та й ягня також. Коли закусять уже самим Луканом, нам це додатково проілюструють діалогом зголоднілих «аборигенів»: «– Кажуть, що один з них вбив няню. – Хто така “няня”? – Здається, означення ворога. – Тоді він хоробрий чоловік. – Вони християни. Можливо, несуть нам Біблію і вервицю. Не бери до голови. – Вони поклоняються ягнятку, як індуси корові. Вони вмиваються в крові ягнят. – Цього я не знаю. Гадаю, це не найкращий спосіб вмиватися, адже потім увесь липкий. – Кажуть, що це робить їх білими – кров ягнят. – Їх не збагнеш». Все в світі Спарк має бути концептуалізованим, щоб у такий спосіб стати осмисленим.

Сміх і жорстокість. Тут точніше в зворотному напрямку – жорстокість викликає сміх. Спарк і не намагається писати правдоподібну прозу, для неї установка на морально-етичну складову художнього твору – такий же декларований надлишок, як фактографічна основа «Помічників та підбурювачів». Для чого ж тут очевидні і пошлуваті посилання на християнство? (Спарк, до речі, відома своїми складними стосунками з католицизмом і «релігійною метафізикою» своїх творів). Здається, в цій історії християнська символіка використовується, щоб якось та й обмежити задану сміхожорстокість. Щось на кшталт: свобода інферно може бути обмеженою лише свободою сакрального.

Економна проза Спарк концентрує внутрішню – скеровану на саму себе – іронію постмодерністського типу. Постмодернізм припускає: від смислів ми очікуємо, що кожен із них готовий до ужитку саме тієї миті, коли його потребують; залишається тільки правильно захарчувати. За цим тамованим голодом – наше уявлення про справедливе суспільство. Герої «Помічників та підбурювачів» свідчать: вони є породженням такої-от доби цілеспрямованого споживання, але не переконливими послідовниками ідеї справедливої спільноти. Стабільний «ягнячий» раціон Лукана на тлі того, що й його самого зжеруть «неправовірні», як те ягня (надуманий фінал, відверта маніпуляція читачем, заради якої насправді і варто читати цей твір), наголошує: правила «Бог є закон!» і «Бог є любов!» більше не діють, натомість триває гра «Бог є голод!».

Жорстока комедія, в якій автор – не так розповідач, як перформер… А в ролях задіяні передбачливо по двоє за раз – основний склад і дублери. В «Помічниках та підбурювачах» двійництво/подвоєння – «лейтспосіб» концептуалізації.

Курйозно, до цих захопливих ігор двійників Спарк долучається і перекладач. Роман адаптований українською Іваном Кричфалушієм, передмову до видання пише Іван Непокора (переклад задовільний, переднє слово – аж ніяк). Можливо, треба внести ясність: це псевдо та ім’я однієї людини. Хід цілком відповідний до іронії «Помічників та підбурювачів»; якщо він випадковий, його варто було б вигадати – бо красиво. Людина, яка називається іншим ім’ям, чи стає іншою? Вони, ці двоє, надаються до природного співіснування? У будь-якому випадку висловлювання «від себе» і «про себе» за таких умов дискредитоване гранично. І хто кому тут помічник, і хто кому підбурювач? (Але це не значить, що можна компілювати передмови, бо те, що дозволено Спарк…).

Беата-Гільдеґард – психоаналітик із чудернацькою авторською методою. Вона, беручи за сеанс грубі гроші, натхненно розповідає пацієнтам про власні проблеми. Підкреслю: Беата-Гільдеґард видає себе за психоаналітика, хоча її шахрайство і не очевидне в цьому випадку. Бо її придурошний метод, виявляється, непогано працює! Зрештою, про її клінічні удачі можна було б здогадатися, звернувши на її імена.

Героїню Спарк кличуть то Беатою Паппенгайм, то Гільдеґард Вольф. Обидва імені є відсилками до класичних праць Фройда; омажами достатньо явними, щоб не запідозрити авторку в злегка-нешанобливому акті сарказму. Стигматик Беата складається з двох імен: Берта Паппенгайм і Беата Росмер. Клінічний випадок першої Фройд описав як контрперенос: вплив пацієнтки на лікаря і знову на пацієнтку. Друга – героїня Ібсена, Фройд проаналізував її як приклад потягу до смерті і роботи совісті. Лікаря Гільдеґард Вольф позначене прізвиськом відомого пацієнта Фройда – der Wolfsmann. Людина-вовк дозволив описати кілька варіантів пограничних розладів, зокрема, і манію переслідування… Впливова особистість, заворожена смертю, роздвоюється на очах враженої публіки і криється від чужих поглядів. А з совістю там уже біда…

Доктор Вольф – удатна психоаналітик, бо надійно вписана в систему психотерапії: як консультант або як пацієнт – для світу Спарк це неважливо. Корпоративна єдність, скерована на вирішення знову ж таки корпоративного завдання – це є об’єктом сатири у романі Спарк, його проблемою, а разом із тим реальністю, котра страшенно непокоїть відчайдушно іронічну авторку. Вихідна цілісність окремо взятої людини як особистості – ні, така можливість в світі «Помічників та підбурювачів» навіть не розглядається. Але люди здатні об’єднатися на самих сумнівних підставах, навіть не усвідомивши до кінця мети такого заходу. Так і Лукана після скоєння вбивства друзі-помічники підтримують майже рефлексивно: спрацьовує установка «він є одним із нас».

Між тим і замащена менструальною кров’ю Беата, і убивця Лукан, і божевільний плебей-імітатор Лукан-2, і психіатр Вольф, яка уже на рівні імен складається з психіатричних діагнозів – вони апріорі не одні з нас. Це такі собі Інші-з-Нас, маніакальні престидижитатори, підбурювачі, лицеміри як вони є і неперевершені харизматики при цьому. Простіше: Трікстери. За повної відсутності Героя.

У структуралістів популярне поняття «актант» – не прийом, не тема, не персонаж, а така собі мінімальна структура розказаної історії. Актантів зафіксували всього-на-всього шість: Суб’єкт, Об’єкт, Адресат, Адресант, Помічник, Супротивник. Спарк цю і без того нескладну групу спростила до «прожиткового мінімуму» постмодерністського роману: до Помічника і Супротивника. Боюся, що інші чотири «ролі» доведеться взяти на себе довірливому читачу. А знаєте, що відбувається, коли у тексті відповідає за все читач? – Роман Спарк свідомо оголює процеси власного конструювання і вчиняє отож безпощадну демістифікацію художньої літератури як Слова.

«Помічників та підбурювачів» не визнали найкращим текстом письменниці і були праві. Але він точно є програмним. І ось тепер, коли ми уже знаємо, як зроблені романи Спарк, можемо смиренно чекати відповідної якості українських версій її більш гучних творів. Бодай би не довго.