Польська школа репортажу з кожним роком завойовує дедалі більше прихильників серед українських читачів. Вслід за Ришардом Капусцінським, Маріушем Щигелом, Вітольдом Шабловським, Яцеком Гуґо-Бардером Україна відкриває для себе маловідомі імена журналістів, які стають не просто хронікерами, а творцями історії, першопрохідцями нової реальності, де витонченість поєднується з абсурдом, структурованість із перманентним хаосом, а голос одного індивіда глушать сотні пропагандистських рупорів.
Румунська реальність Малґожати Реймер найповніше втілюється в Бухаресті – місті пилу та крові, землетрусів, одноманітних високоповерхівок, цвинтарів із сотнями безіменних хрестів та порослими бур’янами могил. Чи є ж Бухарест насправді таким депресивно-похмурим і апатичним, яким його побачила репортерка? Відповідь на це питання дають самі герої її книги – середньостатистичні водії, вчителі, лікарі, митці, безхатченки, в жилах яких тече румунська кров, просякнута сарказмом, сатирою, дефіцитом правди та страхом смерті. Цей страх підживлювався десятиліттями – спочатку правлінням «Батька Нації», «найвидатнішого сина румунської землі» Ніколае Чаушеску, згодом – Йона Ілієску, вірного друга диктатора. І навіть коли вже дух комунізму покидає Румунію, самі громадяни всіма правдами-неправдами намагаються втримати його, унеможливлюючи прояв будь-якої політичної свободи. Одна з героїнь, румунка Іляна, не дивується такій ситуації, адже «це – хаос і анархія, а не свобода. Румуни не доросли до того, аби бути вільними людьми.
Можливо, колись це зміниться, але ще не тепер». Поруч із духом комунізму в повітрі витає дух абсурдної помпезності, що виявляється насамперед в архітектурі, зокрема в «піраміді захланності Чаушеску» – так Реймер називає Народний дім, який, наче восьминіг, розпластався посеред Бухаресту й зазирає крізь кожну шпаринку, дірку й кватирку до життя румунів. Для польської журналістки ця споруда є символом божевілля та пихи диктатора, який не втомлювався увічнювати себе всюди, де лиш можна, – на сторінках шкільних підручників, у назвах інституцій, премій за непотрібні заслуги та фальшиву мужність. Що це – ода абсурдності чи наївний егоцентризм? Та румуни терпіли далі, адже були переконані, що Чаушеску – Великий Вождь, який поведе їх до світлого майбутнього, хай навіть ціною тисяч жертв, для яких уже є підготовлені місця на кладовищі.
Румунська реальність у книзі – амбівалентна. З одного боку – сміються і жартують усі: лікарі, екскурсоводи, менеджери, а предметом жартів стає кінець світу. З іншого – звідусіль ллються ріки крові: кров робітників, яких завалило брилами на будівництві Народного дому, жінок, які спицями робили собі аборти, кров із поламаних щелеп в’язнів табору в Пітешті. Ймовірно, сміх — це єдине, що лишається в цій ситуації, аби не збожеволіти, тому сміх і кров тут абсурдно співіснують.
У столиці Румунії, як слушно зауважує авторка, ризик і тимчасовість вписані в життя, а люди не хочуть пам’ятати про минуле. Над галасливим містом Бухарест, як і над десятками інших, постійно нависає дамоклів меч – страх перед правдою, історією та совістю. Румуни з репортажів Реймер – це і люди нового часу, які цікавляться політикою, мистецтвом, роблять кар’єри у закордонних інституціях, але поруч із ними є інші – навіть не люди, а налякані тіні часів комуністичної диктатури Вождя – вони бояться розплющити очі й побачити істину. Таку гірку й болісну, що схована за сімома замками апатії. Адже сучасне покоління вже не пам’ятає правління Чаушеску, а попередники все ще не хочуть відпускати його в забуття – ту єдину сторінку і постать, яка продовжує живити їхню свідомість. І жити в такому суспільстві румунам наче комфортно, вони йдуть далі – згорблені, під вагою реальності, що безперестанку їх розчаровує.
Для Малґожати Реймер Румунія – це країна, «яка не може ні йти за Європою, ні бігти за нею» – вона мусить стрибати, щоб її наздогнати. Символічним стає кожен стрибок – від апатії до дії, від забуття – до пам’яті, від ворожнечі – до консенсусу. І, подолавши цю відстань, впевнена журналістка, румунам вдасться повноцінно відновити свою європейськість, адже вона – «завжди трохи недооцінена і невизначена». Сама ж авторка відчуває прив’язаність до такої невизначеності — їй хочеться повертатися до цієї країни знову і знову. На заваді не стають ані п’яні бомжі, ані лайливі таксисти, які, не соромлячись пасажирів, видають на-гора тонни матюків. Саме в цьому і є природна натура румунів – одні вважають свою країну гниллю, де все зіпсовано до кісток, а інші віритимуть у її майбутнє й молитимуться за спасіння румунського народу до кінця життя. Така двоїстість усюди: в одній хатині бабця зранку надягає хустку та біжить до церкви, а ввечері вислуховує від сусідів лайку, в якій згадано усіх святих, що висять у її хаті; зранку
сусід ледь не вбиває іншого, а ввечері вони вже разом сидять за столом. «Так вже склалося і нічого не змінити», – люблять повторювати румуни. Хоча насправді самі й не надто прагнуть щось змінювати, у всьому покладаючись на долю. Вони – фаталісти, яких історія привчила до страждання.
У сприйнятті українців Румунія – країна з успішнішим і теперішнім, і минулим. Однак десятки історій, розказаних у книзі, демонструють читачеві реальність, дуже близьку до української: болісну й шокуючу. Так, жертвами табору в Пітешті ставали люди, які могли вивести країну з летаргічного сну, але яким поламали крила в перший же день – разом із руками, ногами та щелепами; ціною тисяч жертв зводили «храми вождів». Деякі ж факти переважують трагедії українського минулого: так, у Румунії на двісті двадцять тисяч народжених дітей припадає сто двадцять сім тисяч абортів. Якщо ж навести статистику померлих жінок, які власноруч намагалися позбутися дитини, цифри стануть тавром у свідомості кожного, тож не дивно, що ціле покоління румунів виросло з комплексом непотрібності.
Проте в такій непроглядній темряві Малґожата Реймер все ж знаходить промінь надії (можливо, не зовсім приємний для Європи, але цілком задовільний для самої Румунії) – ним стає звичайний бухарестський таксист, який говорить немовби від імені всіх румунів: «Від Польщі нічого не залишиться, від Німеччини нічого не залишиться, а Румунія буде собі рости на руїнах Європи…Румунія нікому не потрібна, і слава Богу!» Чи… потрібна?
