Коротше

Втомилися також від очікування Великого українського роману? У мене є альтернативна пропозиція – помрійте разом зі мною про Маленьке українське оповідання.

Чарівна книжка «З цього можна зробити кілька оповідань», пам’ятаєте? Реакція вічно голодного нашого читача тоді була передбачуваною: «З цього слід зробити кілька романів!». Іронія в дії: множаться й надалі хороші оповідання, нащось збільшені до розмірів посередніх романів. Мегаломанія малої прози, що забула була: безумовне призначення літератури – розказувати історії.

Є Жолдак, Кононенко, Дністровий (перелік відкритий) – чий талант першою чергою є даром розповідача. І є їхні романи. З’являється, бува, якийсь хлопець, чиї герої всіх літер не вимовлять, і думаєш собі: «О! Нарешті?..», але ні, знову на черзі його багатослівний безфабульний роман із пливкою композицією. Чи навпаки: хороший дебютний роман, у якому велемовність і безсюжетність, власне, сильно тривожать, аж раптом – у якійсь необов’язковій збірці з актуальної політичної тематики – прекрасне витримане оповідання того самого автора; і відразу ясно, що не те було сталося в романі.

Моє глибоке переконання – «якісний рівень» літератури визначають саме авторські (!) збірники оповідань, і тільки вони.

Почнемо з того, що мала проза проходить кілька стадій цензури – значно жорсткішої, ніж роман (ця страшна процедура має, до речі, купу позитивних наслідків, дарма про це забувають). Коротку прозу складно писати. Коротку прозу не вигідно видавати. Коротку прозу непросто читати. Отож є висока ймовірність, що тексти ці попередньо жорстко фільтрувалися на всіх етапах: від авторської самодисципліни до редакторського цькування талантів.

Самоцензура, отож. Обмежити всі красивості, прибрати безкінечне мерехтіння персонажів і замінити його на одного-двох сильно виписаних героїв, вибудувати сюжет. І головне – забути про «лінію Беккета» (якось так): я не вмію говорити, я не знаю, про що говорити, мені немає про що сказати, але я мушу продовжувати говорити і продовжую. І все це зробити, вирішивши раз і на завжди «суперечку методу» – розказувати чи описувати? Точніше, зробивши єдино правильний вибір на користь «розказувати». Все інше в оповіданні мусить здійснити читач. Ото хай він сидить собі й десятки років розбирається, що то за рибка-бананка, скажімо, і чи бачив хтось тих білих слонів. Функціональна можливість малої прози, так би мовити, – менше скажеш, більше смислів до твоїх слів приросте.

Важко? Ще б пак! І твій твір при цьому ще й має всі шанси залишитися непрочитаним.

Щодо цензури видання, наче, зрозуміло все. Досі цінується більш-менш груба книжка, канони бо творить епіка. Зрештою, береш у руки, маєш річ – а гроші-то плачено. Дивна тенденція насправді: часу катастрофічно бракує, ритм життя все пришвидшується, свідомість кліпова, екзистенція фрактальна тощо. Що б іще читати, як не коротку прозу! Але ні. Читання книжки (паперової насамперед) – справа досі сакральна, цінністно навантажена, серйозна й обґрунтована. Книжки стають дедалі тоншими, але дедалі виразнішим є капслук на обкладинці: «роман!».

Між тим «прохідне» оповідання саме через свою «непотрібність» у літпроцесі позбувається свого буквального значення: воно не претендує на канон і значущість. Його значення як такого собі артефакту красної писемності – мізерне. Наслідком цього стає знову ж таки інтенсивна смислова розробка саме тексту. Хто наважиться купити книжку, яку незручно читати, уже точно прочитає її – і уважно.

Чому незручно? Цензура номер три – специфічний режим читання малої прози. Ми вміємо читати так, як нас навчили, і читаємо саме те, що вміємо. З одного боку, тут – стійка читацька відраза до оповідання, привита шкільною програмою (яка, ясно, обирає для ілюстрацій насамперед малі за об’ємом тексти). З другого – оповідання і сприймається як саме ілюстрація. Воно щодо горизонтів очікування несамодостатнє, якщо, звісно, до нього долучати «повільне» романне читання. Воно ж потребує «близького» читання і водночас – екстенсивного, «розрідженого», гостро емоційного, чуттєвого, не афектованого, а саме чуттєвого. Остання вимога для сучасного читача просто непідйомна (покаймося, браття і сестри).

Автору оповідання не позаздриш. Він, пройшовши складну внутрішню роботу і тривалий опір видавців/редакторів, опиняється в якійсь «мінімальній пороговій фазі»: мусить стати «нічим» перед тим, як повністю оприявнити себе; це насправді схоже на процедури ініціації. А саме оповіданню можна позаздрити. Цей жанр має всі підстави бурхливо й специфічно розвиватися, позаяк успішно асимілює не те, що на нього схоже (роман, новелу, кіно скажімо), а те, що здається до нього абсолютно неподібним – верлібр, кліп, атракціон… Але ходять вони обоє – і жанр, і автор – наразі в статусі вічно перспективних.

Ну що, Маленьке українське оповідання? Є час мріяти, є час жахатися здійснення своїх мрій… Дивлюся я нині на кілька свіжих збірників малої прози – зі слідами червоно-чорного, прозорі, переварені на джем… Ні, поки що нема чого аж так боятися, продовжуємо мріяти.