Знак риби та змії

Про поезію важко писати, а надто – молоду. Дебютні збірки переможців «Смолоскипа» – цікавенний для аналізу матеріал: деякі автори вперто, рік за роком, подаються на конкурс, щоб пройти шлях від оцінки «перспективна творчість» до видання книжки, а комусь одразу щастить перестрибнути від заохочувальної до першої чи другої премії, і це стає початком серйозної творчої біографії, – тож можливість простежити еволюцію, спрогнозувати, як надалі розвиватиметься чийсь поетичний талант, надзвичайно захопливо. Нещодавно побачили світ збірки нових лауреатів – Зази Пауалішвілі («Реґіна Ольсен», ІІ премія, 2013 р.) і Євгенії Любої («Змієлов», ІІ премія, 2014 р.). У певному сенсі ці дві постаті є протилежностями, і тим паче варто придивитися до їхнього доробку пильніше.

Заза Пауалішвілі багато кому відомий із різноманітних «поетичних майстерень» у мережі (згадаймо ту ж «Гоголівську академію»), виступів на численних літературних заходах. Він був відзначений журі смолоскипівського конкурсу 2012 року як перспективний автор, а наступного вже виборов право на публікацію. Перша його книжка цілком може стати добрим початком – за умови, що наступні продемонструють більш зрілого поета.

Ім’я, що дало збірці назву, Реґіна Ольсен, має й перший вірш, що міститься поза розділами, і більше не використовується ніде (К’єркеґорового читач не знайде взагалі). Хороший прийом: натяк на те, що залишається за лаштунками, чого не торкнешся безпосередньо, але водночас – основне, про що неможливо забути. Вічно недосяжний суб’єкт, якого свідомо робиш таким для себе, жертва задля служіння покликанню й роздумування щодо її доцільності. Ода сумніву, як пише в передмові Лесик Панасюк.

Пауалішвілі прагне бути нестандартним. Бажання, звісно, аж ніяк не оригінальне, та загалом поетові вдається. Показова інфантильність, незрілість, награна бравада у мотивах кохання без взаємності, суїциду, ніхто-мене-не-розуміння – нібито звична й обридла поза неочікувано дивує трансформацією від розділу до розділу. Недарма під назвою кожного вірша вказано рік написання, мовби хронологічне свідчення дорослішання й самовідстежування, фіксація змін із плином часу. Акцент із зосередження на власному еґо ближче до кінцевих розділів зміщується на постать Бога; схематичне зображення риби на обкладинці, крім зрозумілої християнської символіки, може тлумачитися і як незамкнута нескінченність. Поет справді наче боїться завершеності, цілісності: ХІІ розділ – порожній. Що це – попри страх, прагнення вивершити цикл? Натяк, що далі може/має бути ще щось? Передавання репліки Богові – або читачеві? Інтригує частий образ двійника чи брата, що вказує на розщеплення власного «я» («перверзія», «там де каналізаційні люки…», «я бачу сни…»). Це може свідчити й про бажання підтримки в контексті дорослішання, і тут промовиста деталь: збірку присвячено батькові. У Х розділі є вірш «сигарета димить…»:

сигарета димить
тютюновий дим
піднімається вгору
до Бога

[…]

вітер
заколисує його
розвіює
ніби батько сина
ніби син попіл батька

Заза Пауалішвілі – поет структури, найприкметніший у цьому сенсі вірш – «(2003)». Характерною рисою його письма є аскетизм художніх засобів. Передусім це стосується верлібрів, яких у збірці більшість. Ця словесна сухість подекуди вражає: здавалося б, і звичайний репортаж міг би бути пишніше написаний. У римованих поезіях око часом зачіпляється за недбалості, як-от «підтягнуті» наголоси, невитриманий розмір, рими на зразок «чистоти – пустоти». Автор підкреслено ігнорує всілякі кучерявості й красивості; він не байдужий до політично-суспільних реалій, і тут аскетизм його поетичного вираження вельми доречний («ННЧН», «він їздив на тракторі…»), як і в, наприклад, дитячих спогадах («як познайомилися не пам’ятаю…»). Саме конструкція, а не словесне мереживо, граційно ставить крапку перед останнім порожнім розділом. Текст «я зайшов у цей очерет» – наче відповідь самому-собі-вже-дорослому:

і тільки пихатий самогубець
покладе цьому край
якщо дістанеться очерету
але ж не я
я надто слабкий («лист №_», ІІ розділ, рік 2010)

я знайшовши цей очерет
я зайшов у цей очерет
щоб позбавитися від цноти («я зайшов у цей очерет», ХІ розділ, рік 2014).

У передостанній строфі цього вірша – слово «війна». Що ж, усе зрозуміло: ліричний суб’єкт обирає ініціацію, щоб урешті досягти зрілості, і за нього можна не хвилюватися.

Євгенія Люба, поетка з Полтавщини, – неодноразова смолоскипівська лауреатка. Її збірка «Змієлов» виборола ІІ місце в конкурсі 2014 року (до слова, того ж року авторка здобула премію імені Олеся Гончара). Погортаймо сторінки її дебютної поетичної книжки.

Із першого ж тексту видно, що Люба – прихильниця традиційної поетики. Подекуди виникає враження, що ці вірші ти вже десь читала: знайомі образи, стиль, розмір, приміром:

Тобі лише до ближніх перехресть,
Мої ж дороги марять невідомим,
І всюди хрест розміченості верст,
Нових розлук, сподіваної втоми. («Тобі лише до ближніх перехресть…»)

Або:

Я надто сильна і тверда,
Немов закута у горіх,
Який так легко ти віддав,
Бо зерня вийняти не зміг. («Горіх»)

Римованих поезій у збірці більше, ніж верлібрів. Несподіваних, яскравих метафор чи порівнянь, як на мій погляд, мало: здається, авторка свідомо обирає саме такий, не різкий мазок, що часом переходить у майже міметичне письмо («На зупинці», «Зала очікування», «На ринку»). Утім, трапляються й винятки:

Час тут бринить, як туга волосінь риболовна,
Час миготить, наче бабка поміж берегами […]. («Повня»)

У поетичній техніці Люба загалом вправна. Де-не-де можна перечепитися об банальну риму – у кого їх немає? – хоча, наприклад, уздрівши пару «танці – дистанції», сміливо можна переказувати привіт Ліні Василівні. Та менше з тим.

«Змієлов» поділено на п’ять розділів. У кожному – по дванадцять віршів, і лише в останньому їх одинадцять. Еволюція ліричного суб’єкта легко простежується бодай за назвами розділів: дитинність, спогади, сумніви («Гойдалка») змінюються життєвою боротьбою («На ахіллесовій п’яті»), яка, своєю чергою, переривається чеканням і спостереженням, а відтак смиренням («Зала очікування»); «Загальний вагон» свідчить про усвідомлення себе як частини чогось більшого, загальнолюдського – тут ідеться про спільний досвід, пережитий із кимсь у певних обставинах, у певному місці, що, урешті, цілком природно перетікає у «релігійну» частину, «Саморобну церкву» – взаємини людського «я» зі Всевишнім. Наскрізний топос у збірці – вода в усіх можливих варіаціях. Вона, як і годиться, набирає форми посудини, в якій перебуває, тобто такого смислового навантаження, якого багнеться поетці в тому чи іншому випадку, – але, що важливіше, упевненою течією позначає страх дорослішання (підморгуючи тій-таки «Реґіні Ольсен» Пауалішвілі). У першому розділі є вірш «Відлига»:

Мамо, переведи мене через воду, […]
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?

А в тексті «Змієлов», третьому з кінця в останньому розділі, ідеться про хлопця, що, уникнувши в підлітковому віці укусу змії, шукатиме ту ж галявину через багато років, щоб, коли гадина підповзе, мовчки скинути взуття, – такий собі Маленький принц у перспективі, запізніла ініціація. Справжнє дорослішання, отже, прийде разом зі смертю: цілком імовірний варіант. Тим паче, що завершує збірку «друге народження» ліричного суб’єкта:

[…] наче ти сам раптово,
позбавлений всіх пустот,
увійдеш у світ,
народжений через рот. («Душа – наче порожній дзбан»)

Загалом тексти Євгенії Любої подібні до чистої, прозорої води, якій бракує солі. Чи піску. Чи водоростей. Чи… Наче все добре, та хочеться напруги, бентежності, а їх немає – суцільні пастельні тони. Дуже вдало оформлені назви поезій. Це акуратний, старанний курсив відмінниці, яка ще не пише справжнім своїм почерком – може, боячись вилізти за лінії, дряпнути папір різким зигзагом… Я не кажу, що це конче необхідно, що таких почерків не буває, – але стриманість відчувається, і читачеві цікаво, що там, під цим елегантним, застебнутим на всі ґудзики, вбранням. Часом насолоду читацького переживання краде сама авторка, як-от у вірші «Прогулянка до лісу»: остання строфа видається зайвою, мов непотрібне пояснення. Люба не боїться не відповідати моді, і це певною мірою сміливо, але все-таки, наважуся припустити, її поетичному голосу бракує свіжості й упізнаваності. Хороших сучасних українських поетів, на щастя, вистачає: виразних, оригінальних, помітних – і в цьому середовищі варто вирізнятися. Тому, на мій погляд, найкращі вірші збірки – «Різдво. Саморобна церква» і «Змієлов»: вони найрельєфніші, найгостріші, найтривкіші в читацькій пам’яті. Саме такий стиль мені видається найбільш перспективним, і те, що книжка взяла ім’я одного з цих текстів, обнадіює. Як і те, що ліричні суб’єкти обох досліджуваних авторів зважуються на ініціацію і, без сумніву, успішно її проходять.