Жак Лакан у Семінарі 1954–1955 рр. зазначав: «Коли йдеться про бажання, на першому плані мимоволі виявляється поняття лібідо». Для Ж. Лакана бажання є «бажанням бажання Іншого»: бажанням бути об’єктом бажання іншого і бажанням визнання з боку іншого. Не заглиблюючись в розлогі роздуми щодо і/Іншого варто зауважити, що поетична збірка «Нас. Троє.» під авторством О. Бараненко, О. Микитюка та І. Червінської викликає потужний лібідинальний потяг і бажання в контексті і/Іншого.
Коли мова заходить про лібідо, то в першу чергу на думку спадає лібідо в сексуальному аспекті (що цілком нормально), а потім в аспекті протилежності еросу і танатосу. Наявність теми лібідо в текстах не гарантує захмарні тиражі і натовпи читачів, адже в даному випадку лібідо художнє, метафоричне, а значить приховане від сторонніх очей. До певної міри цілком прийнятно говорити про альтернативність збірки «Нас. Троє.», в ній лібідо не вичерпується таким собі модним гачком, воно цілком органічно вписане в канву тексту (або ж це текст надиктований лібідо?). Тобто лібідо позиціонує, ідентифікує збірку як таку, що має стать і оригінальну мову, фемінне й маскулінне, чого не можна з впевненістю сказати про більшість вітчизняних поетичних добірок, особливо про роботи дебютантів. Слід врахувати, що слово «дебютанти» по відношенню до О. Бараненко, О. Микитюка та І. Червінської має скоріше формальне значення, оскільки автори «Нас. Троє.» досить досвідчені, впізнавані, вони приймали участь у багатьох літературних проектах, публікувалися в різних виданнях і на літературних порталах.
У кожного з трьох авторів тема лібідо (або еросу) в текстах виражена по-різному: О. Бараненко прихильниця традиційних поетичних форм, сексуальне/бажання в її словах ще не виплеснулось з несвідомого: «Пускаю бажання, спогади,/навіяне і побачене…»; «Цілунками гукала до спокуси./В твоїх руках оголена душа/тремтіла»; «Сипала манна на білі постелі,/білі одежі,/чисті принади…»; в текстах О. Микитюка лібідо не відважується заявити про себе на повну силу, воно опосередковано передає себе через маскулінно забарвлені міфологеми, однією з яких є міфологема шляху: «Нагим мужем,/знесиленим дорогами й війнами», «Сплітались, щоб не захолонути,/хоча б одну березневу ніч/в околицях південного Штутгарта/тет-а-тет або віч-на-віч…», «залишила квитки і легкі наркотики/важку депресію і меланхолію/жорстоке порно і легку еротику/кредити й гріхи які Я відмолюю»; в інтро І. Червінська ставить в один ряд читання і насолоду, класичне віршування виноситься за дужки, лібідо не стримується штучними обмежувачами і тут є приховане посилання не тільки на розуміння бажання/jouissance Ж. Лаканом, але і до концепції насолоди Р. Барта в вимірі принципової невимовленності: «Я кличу тебе на ім’я/Я смакую його/Як виноград/Як шоколад/Як…», «Профейсбучена радість/Майже реальна/Тональна/Фалічна і вагінальна…», «Розмащуєш ласку по мені/Як мастихіном олійні фарби/Імпасто», «Втираєш мене у себе/Мов ґрунт у незайману плоть полотна», «Запах секрецій переслідував/ навіть/після/вертикальних водних потоків», «і в чат – лише з мобільного/без комплексу кастрації».
Фокус у тому, що дуже часто в дебютних книгах увага авторів розсіюється. В поле зору потрапляють другорядні лінії. Рух в «Нас. Троє.» нелінійний, він обтяжується самотою вільних просторів, почуттів, доріг. Чисті кольори постійно зриваються в психоделічне різнобарв’я. Три голоси не завжди узгоджуються в абсолютній симфонії, вони заглушуються шумом, аудіо бар’єрами. З трьох прорветься по той бік поезії один максимум двоє і це зараховується в плюс до якості збірки. Вже помітний рівень зазначених авторів, їх досвід, стиль. Поетизуючі залишаться на рівні симулятивних рядків; поети, що створюють фрази, зрештою, повністю впишуть себе в них таким чином, що лібідо проявиться в усіх своїх відтінках. Тут немає місця періодичному потлачу і заграванню. Автори «Нас. Троє.» володіють теоретичною рішучістю, а чи перейде вона в праксис без зайвих ілюзій, без померлих традиції, чи знайдеться місце для відвертої розмови і для маніфестації несвідомого через мову – під питанням. Спроби спостерігаємо і у О. Бараненко, і у О. Микитюка з І. Червінською. В принципі, разючих розривів і гострих кутів немає. Переходи від автора до автора достатньо плавні, логічні і символічні. Символічний обмін – так, чи відбудеться символічна смерть і розтрата (dépense)? Чи відбудеться народження в просторі холофраз? Іншими словами, чи готові автори не просто декларувати, але й існувати? Виходячи з текстів представлених у збірці «Нас. Троє.», до існування наближена творчість І. Червінської. Деякі світоглядні позиції в її текстах з часом стали іншими, увага акцентується на розтраті та відході від традиції (смерть традиції), отже Ірині доступні холофрази. Тому і лібідо в текстах І. Червінської наочне, персоніфіковане, а і/Інший чіткіший. Крім того, певна символіка проскакує в написанні імен авторів: Оленка, Остапко, Ірина. Я б з великим задоволенням поміркував над цією темою виходячи з психоаналізу Ж. Лакана, але цю можливість я надаю читачеві.
«Нас. Троє.» – через крапку, своєрідна роз’єднувальна пауза настрОю. НастрІй спільний? Крапка радикалізує сприйняття текстів, розділяючи поєднує, але поєднання на якісно іншому рівні, й рівень дебютної книги від цього виграє, бо промовляють творчі одиниці. Від інших схожих видань, наприклад «Вулична поезія», «Нас. Троє.» відрізняє щільність текстів, котрі створюють, якщо й не ідеальну єдність, то, принаймні, єдність без пафосу. Кожен автор пише, перебуваючи наодинці зі своїми примарами свідомості: до когось приходять примари сучасних вітчизняних поетів, до когось – класичних авторів, а хтось доторкнувся до avant-garde. Головне не впасти в залежність, не перетворитися на симулякр зеленої трави на тлі примітивного віршування, що не має нічого спільного ані з естетикою, ані з художньою творчістю в найкращих її зразках. І нарешті: «Говорячи про лібідо, я завжди говорю про лібідо сексуальне» (Ж. Лакан) – мабуть, «Нас. Троє.» не лише текстуально, а й візуально, викликає вкрай позитивні лібідинальні пориви спрямовані на свободу і відкритість.
