Письменник, перекладач, солдат, астроном і математик Арно Шмідт (1914–1979) – для нас не найвідоміша постать в історії літератури. І хоча така ситуація цілком відповідає світоглядній позиції автора, який не прагнув слави, а завжди був аутсайдером, не належав до жодних літературних угруповань і прожив життя у бідності та поневіряннях, поява першої його книги українською мовою мала б виправити цю несправедливість.
Арно Шмідт написав кілька десятків романів, збірок оповідань, діалогів та перекладів, заслужив звання класика німецької інтелектуальної літератури ХХ століття, а також отримав низку нагород – Літературну премію Академії науки та літератури в Майнці (1950), премію ім. Теодора Фонтане (1964), найважливішу літературну відзнаку тодішньої Німеччини – премію ім. Й. В. Ґьоте (1973) тощо. Про його творчість позитивно відгукувалися такі письменники, як Герман Гессе та Генріх Бьолль. З 1958 року й до своєї смерті у 1979 році Шмідт разом із дружиною жили відлюдниками в заміському будинку. Таке свідоме аутсайдерство дозволило автору зосередитися виключно на літературі й написати одні з кращих експериментальних романів – «Село, а ще Mare Crisium» (1960), «Сни Цеттеля» (1970), «Вечір із Ґольдрандом» (1977).
Що ж особливого в його текстах – віднедавна має нагоду дізнатися й український читач. У видавництві «Книги-ХХІ» у серії «Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури» побачила світ збірка чотирьох оповідань Арно Шмідта – «Левіафан, або Найкращий з усіх світів. Озерний пейзаж із Покахонтас. Тіна, або Про безсмертя. Ґьоте та один із його поціновувачів». Судячи з усього, перекладачка Неля Ваховська і «Книги-ХХІ» не особливо вагалися з назвою книжки й вирішили використати всі чотири заголовки. Щоправда, таку назву можна вважати цілком суголосною стилю самого Арно Шмідта, який славився своїми мистецькими витівками. За останні авторові неодноразово довелося поплатитися. Так, через «Левіафана» Шмідта мало не виключили з кола письменників, через «Покахонтас» – судили, інкримінуючи богохульство і порнографію, а за «Тіну» і «Ґьоте» ледь не вигнали з колонії митців у Дармштадті.
Усе через те, що ці оповідання написані в особливій творчій манері. Як зауважує в післямові перекладачка Неля Ваховська, у «моралізаторський реалізм повоєнної літератури Шмідт вдирається із джазом – рвучким експресіоністським письмом, сповненим асоціацій, видінь, алюзій». Це поєднання інтелекту, іронії, антимілітаристської тематики, протесту проти консервативності та клерикалізму, домінує в текстах протягом усього творчого шляху письменника. Зустрічаються згадані риси й у «Левіафані», «Покахонтас», «Тіні» та «Ґьоте».
В оповіданнях Арно Шмідта багато звуконаслідування та звукопису. Автор постійно експериментує з формою: в одному випадку історія подається у вигляді щоденника, в іншому – частину тексту вміщено в рамку. Особливістю цих оповідань Шмідта є фактична відсутність сюжетної лінії. Різні розповіді тут перетинаються між собою, періодично обриваючись і поновлюючись знову. Ось чому простежити єдину історію майже неможливо, хоча в більшості оповідань її і немає. Це лише певні образи, що взаємодіють між собою, сюжети, частково розкриті автором. Не менш активно письменник «грається» з розділовими знаками, витворюючи з їхньою допомогою якісь особливі символи й текстові варіації.
У «Левіафан, або Найкращий з усіх світів» теми війни і кохання представлені досить яскраво. Чи може любов протистояти війні?, – міркуємо разом із солдатом, який втікає від боїв, але опиняється серед мосту, що розвалюється. Інше оповідання – «Озерний пейзаж із Покахонтас» – розкриває чуттєві сторони кохання, за що, власне, свого часу автора звинуватили в порнографії. У цьому творі також звертають на себе увагу численні експерименти Шмідта: пряма й непряма мова подаються у вигляді суцільного тексту, автор активно порушує класичні мовні норми, витворюючи нові сенси: «прилягтинагорубігом», «відчепіцця», «відс-товхує», «ниможе», «Голландіябельгіяавстрія» тощо. Як зауважує перекладачка Неля Ваховська, в цьому оповіданні Шмідт уперше представив свій «фотографічний» метод: кожному розділу передує такий собі вірш у прозі – миттєвий знімок, метафора, яку розкриває основний текст».
Інші два твори – це сатиричний диптих «Тіна, або Про безсмертя» і «Ґьоте та один із його поціновувачів». Перше оповідання розповідає про Елізіум – потойбіччя для письменників, куди ті потрапляють після смерті. «Кожен проклятий жити тут доти, доки нагорі, на землі, ще згадується його ім’я – акустично чи оптично. Або простіше кажучи, поки його ім’я не припинять називати, писати і друкувати». І якщо за життя митці лише мріють про те, щоб про них говорили, то тут найвище щастя – коли останній примірник твоєї книжки випадково згорить у пожежі. Погані новини – це повідомлення про цитування чи перевидання, хороші – зниклі екземпляри, скасовані списки літератури тощо. В останньому випадку автор може нарешті знайти спокій і відійти в Ніщо. Хоча це трапляється дуже рідко. Тема митця й суспільства розкривається й у другому оповіданні – «Ґьоте та один із його поціновувачів». За сюжетом відомого письменника, автора «Фауста», «прикликають» у сучасну Німеччину, яку він, своєю чергою, суворо засуджує.
Представлені в збірці історії людей, що переживають війну та борються з її наслідками, адресовані тим, хто полюбляє виклики – в літературі, мистецтві, суспільному житті. Адже «Шмідт – чужинець, інтелектуал, який вільно цитує малознаних античних та середньовічних авторів, ненавидить церкву й відверто пише про секс», – вважає перекладачка Неля Ваховська. І ще, відзначить для себе український читач, навіть через півстоліття єдине, що здатне протистояти війні, – це людина.
