Нормальні ненормальні Олександра Жовни

Три теми турбують Олександра Жовну і підштовхують його знову і знову братися за прозу: резонансні соціальні проблеми, боротьба українського народу за незалежність і, звичайно, кохання. І робить він з цього комедії у стилі Чарлі Чапліна, портрет якого прикрашає обкладинку нової книжки письменника.

Якщо ви мені повірили, то це означає, що хтось із нас двох ніколи Жовну не читав. Жовна належить до тих письменників, до творчості яких зазначені вище характеристики стосуються найменше. Замість того, щоб описувати резонансні соціальні проблеми, Жовна пише про природу мистецтва. Як письменника, його більше цікавить свобода особистості, ніж боротьба народу. А тема кохання хоча й не залишається поза його текстами, але й центральною її не назвеш, вона підпорядкована темі психічних аномалій.

Понад тридцять років стажу в районній школі-інтернаті для розумово відсталих дітей. Де ще є письменник, який міг би похвалитися подібною кар’єрою? «Там я відпочиваю душею… Я ходжу туди зовсім не для спілкування з колегами. Там є дещо цікавіше – атмосфера незвичайних людей з маленьким розумом і великим серцем… Чим менше того самого розуму, тим більше щирості», – пояснює письменник власну мотивацію (інтерв’ю для газети «День», провела Любов Багацька). Як результат такої позиції – відсторонення у творчості від буденного шуму і гуркоту, відсутність знайомих описів і передбачуваних діалогів, опрацювання тем, в які мало хто заглиблюється.

Нова книжка письменника, котрий також є сценаристом, кінорежисером (фільм «Маленьке життя»), вийшла в світ у серії Василя Ґабора «Приватна колекція» і складається з двох повістей: заголовної «Солодкої ілюзії життя» та переписаної «мелодраматичної феєрії для кіно» «Визрівання». Сюжети обидвох творів розгортаються навколо персонажів, які так чи інакше належать до людей з особливою психікою. Жовнівський тип персонажа – «діти природи», позбавлені прагматизму, невротики, наділені загостреними почуттями, а часто і дуже чутливими естетичними фібрами. Конфлікт у творах проходить по лінії протиставлення нормальності/аномальності, «дітей природи» й громадян у мундирах. Зміни, яких зазнає та лінія протиставлення, – то і є осердя сюжету.

Якщо не рахувати вступних, обрамлюючих елементів, то обидві повісті починаються з масових сцен у заповненому кінотеатрі («Солодка ілюзія життя») чи на людному пляжі («Визрівання»). Ці сцени потрібні Жовні, аби серед загалу виокремити персонажів, що не вписуються в конвенційні рамки. Таким персонажем у «Солодкій ілюзії життя» виступає дівчина, що дискутує з репліками тапера і викликає роздратування публіки; на початку безіменна, згодом вона фігуруватиме як Ляля. У повісті «Визрівання» таким відособленим персонажем є голий чоловік, котрий у міліцейському відділку називає себе Сандро Ботічеллі; він же Євген Кир’янов, або Женя, Женька, Жека. Довкола Лялі й Жені утворюється певне близьке їм по духові середовище. У першій повісті його формують Андрій – один із тих, хто без спротиву сприймав зауваження Лялі, а також Лялина сестра Ліза зі своїм хлопцем Колею. У другій повісті це середовище складається з пияцько-бомжацької компанії у складі жінки Люськи в інвалідному візку та ще кількох чоловіків різного віку й інтелектуальних вагових категорій.

Усі названі четверо персонажів «Солодкої ілюзії життя» певною мірою є людьми з психічними проблемами: Ліза й Коля – пацієнти будинку-інтернату для дітей другого профілю, котрих невдовзі, з досягненням двадцятип’ятилітнього віку, мали б перевести в різні будинки для пристарілих, якби їх не взяли під опіку Ляля з Андрієм. Останні хоча й від початку живуть на волі, проте очевидно, що їхня поведінка не цілком адекватна, та й самі вони зізнаються, що в них «дах їде». Андрій – закомплексований інтроверт, на початку твору вкрай залежний від покійної матері. Ляля – навпаки, розкута, емансипована. Зійшовшись докупи, вони частково позбулися своїх неврозів, наблизили своє життя до норми, а в деяких ситуаціях, можна сказати, і пізнали щастя. У них з’являється почуття відповідальності. «Хоч комусь із нас треба бути нормальним», – каже Андрій, коли йому вдалося забрати дівчину з лікарні. Подібні позитивні процеси відбуваються і з Лізою та Колею – психами зі стажем. Живучи в інтернаті, вони, як виглядає, не мали потреби перейматися ще чимось, крім вживання їжі. Опинившись на волі, вони зіткнулися з необхідністю самостійно підтримувати своє існування. І це стає такою собі зарядкою для мозку, мобілізуючим чинником, що потроху наближає їхню психіку до належного стану. Жовна майстерно передає це через особливості поведінки й мовлення персонажів у різних ситуаціях.

Одна з ідей повісті, очевидно, полягає в тому, щоб показати, що процес інтеграції людей з вадами розумового розвитку (зокрема, з синдромом Дауна) в «нормальне» суспільство – можливий, хоча й складний. По тому, як процес первинної адаптації Лізи та Колі пройшов успішно, десь на середині тексту в читача зароджується надія-побоювання на відносно спокійну (для читача – нудну) робінзонаду в перспективі. Але ні – життя стає цікавішим завдяки провокативній поведінці «нормальних». Підступ виникає в ситуаціях, на поверхні радісно-безтурботних (весілля, гостина). Ідилічна атмосфера руйнується, сюжет драматизується і врешті розв’язується масштабною трагедією. Значно вагомішу роль, ніж психічно хворі, у такому сценарії відіграє правоохоронець. Той самий, що умів виділитися з-поміж інших дійових осіб своїм інтелектом, кажучи: «Головна цінність людини не любов, а здоровий глузд. Довершений дарунок природи, Бога…».

Компанія з другої повісті «Визрівання» не належить до психічно нездорових типів, тільки до соціальних аутсайдерів. Головний із них, Женя, вже на початку твору потрапляє в міліцейський відділок, але, на відміну від ситуації в попередній повісті, міліціонер тут не виступає агресором, а ставиться до підозрілого порушника суспільного порядку доброзичливо і невдовзі відпускає того на волю.

Головний лікар попервах теж виявляє до Жені неабияку прихильність, коли той стає його пацієнтом. Створюючи для Жені «всі умови для творчості», навіть Шекспіра йому привівши, психіатр виходить із цілком егоїстичної мотивації – наживатися на картинах художника. По суті, образ головного лікаря виконує у «Визріванні» ту ж функцію, яку в «Солодкій ілюзії життя» виконував міліціонер: прикриваючись службовим становищем, професійними обов’язками, він з метою особистого зиску чинить тиск на людей, котрі мають певні вразливі місця в біографії. Та все ж його зловживання своїми повноваженнями не веде до таких фатальних наслідків, як у першій повісті. То було б вже занадто, тож цього разу Жовна вивів сюжет на мелодраматичну розв’язку, коли, як писав поет, з журбою радість обіймається. Той момент, коли занадто відчувається, що автор робить кіно. Тут, у фіналі, вилізають і сентиментальні соплі («Я помираю у тебе на руках… Про що ще можна мріяти…»), і зовсім попсові картинки, з глянцевим шиком і бризками шампанського.

Неважко помітити, що повісті з нової книжки Жовни перегукуються між собою низкою спільних мотивів: конфлікт вразливої, зі слабкою психікою особистості та начальників; періодичні зміни внутрішнього стану головних героїв і зовнішніх обставин їхнього життя; визволення з психіатричного закладу; період ідилії, ідеальних умов; заборгованість як подразник психічного стану; деградація охоронців суспільного порядку (міліціонера, головного лікаря); трансформація друга у ворога (ті ж самі типи); трагічні фінали; містичні зустрічі з мистецтвом. Про більшість з цих рис уже йшла мова, деякі ще потребують коментаря.

На початку я згадував про тему мистецтва у творах Жовни. Так от, спершу про «Солодку ілюзію життя». Інтелектуально найслабший з-поміж персонажів цієї повісті, Коля, виявляється, наділений образним мисленням і є автором своєрідних художніх виробів з дроту, обгорток цукерок та мотузок, котрі оберігає, як свій найдорожчий скарб. Лейтмотивом у повісті проходить образ незвичайного кінотеатру з «Вогнями великого міста» на екрані (деякі мотиви з цього фільму Жовна запозичив для свого твору). Кінотеатр – це і місце зустрічі Андрія та Лялі, і місце, де вони, а потім і інші персонажі переживають неймовірний, трансцендентний досвід. У найважчі періоди свого життя вони прагнуть повернутися у кінотеатр як до засобу зцілення. Жовна фантастично описує цей досвід як проникнення в іншу реальність, як стан невагомості, тимчасового виходу за межі власної тілесності і як можливість комунікації з тими, хто в недосяжних засвітах.

У другій повісті, «Визрівання», тема мистецтва оприсутнена через образ головного героя твору – художника Жені. Можна вважати цей твір історією його шляху до великого успіху. Але головне – не результат. Цікавіше поглянути на природу творчості художника, на те, звідки вона приходить. Джерела його картин – це сни, марення, це важкий досвід, спричинений побиттям Жені. Мистецтво є ретрансляцією інформації з вищих (?) сфер – про це можна судити на основі епізоду, коли фактично одночасно дружина головного лікаря мислить себе в образі «волосатої риби», а художник тим часом дає таку ж назву її портретові (вони не змовлялися). Але здатність проникати в надтонкі сфери, притаманна художникам, межує з патологією.

Викликом для творчості, для нормального життя є втрата свободи. Коли Женя потрапляє до лікарні вперше, він адаптується до нових умов, не відчуваючи ярма, але коли його насильно запроторюють туди вдруге, то він уже добре розуміє і відповідно реагує. Коля і Ліза спершу теж цілком зручно почувалися в інтернаті, та коли, адаптувавшись до життя на волі, почули про небезпеку повернення в знайомий заклад, то роблять спробу втекти світ за очі. Втікає від свого чоловіка і Ліка – лікарева дружина. Вона хоча й не належить до людей мистецтва, але здатна на глибокі естетичні почуття й тяжіє до богемного способу життя.

Проте свобода – це не тільки благо, а й небезпека. Фактично, коріння психічних проблем персонажів повістей полягає у сирітстві героїв, їхній самотності, покинутості, незахищеності перед світом. І Ляля, і Андрій, і Ліка, і Коля – усі вони рано залишилися без батьківської опіки, і через те рухалися по житті без керма.

Темами свободи особистості, визволення з психіатричної в’язниці, критики споживацької свідомості (образ головного лікаря з «Визрівання») й ідеалізацією богемного способу життя Жовна викликає у читача думку про деяку спорідненість його повістей із хіпівським світоглядом та відповідною естетикою, зокрема, з культовим фільмом за романом Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі». Стилістично повісті абсолютно кінематографічні, тож видавець, напевно, має рацію, коли говорить, що раніше чи пізніше ці твори чекає екранізація. Мене не цікавить, яким буде кінематографічний успіх, та чи взагалі він буде. Хотів би, щоб він був не занадто важким для автора. І Жовна, як випливає з обрамлення другої у цій книжці повісті, розуміє це, коли під час сцени аукціону, на якому суперуспішно росте ціна на картину художника Євгена Кир’янова, виходить за межі хронотопу основної частини твору і «вмикає» голос матері головного героя: «Женька-а-а! Женька-а-а! Надінь штани! Женька-а-а! Іди додому, безстидник!».

На цьому у мене все. А що, кажуть, не варто закінчувати рецензії цитатами?