Галина Ткачук – не просто письменниця, а невгамовна Руда Білка, яка вже давно тішить читачів оригінальними книжками різних жанрів і не збирається зупинятися. Також Галина – аспірантка Києво-Могилянської академії, дбайлива завідувачка літературної рубрики журналу «Однокласник» і неймовірно приємна, дотепна, світла людина. Про творчі плани, сучасних дітей, Київ та багато іншого – в ексклюзивному інтерв’ю.
– Запитання, яке підказав Сергій Іванюк. Як воно – прокидатися знаменитою після здобуття премії «ЛітАкцент року – 2014» за «Вечірні крамниці вулиці Волоської»? Як змінилося життя після цього?
– Уперше про «як воно – прокидатися знаменитою» мене запитали приблизно тринадцять років тому, коли в «Літературній Україні» вийшла добірка моїх віршів. Тобто це вже дуже старий чорний гумор. Однак якраз минулий рік показав, що гумор перестає бути чорним. Порівняно велика кількість премій та рейтингів для дитячих книжок (дитяча номінація в «ЛітАкценті року» та у «Книзі року», «Рейтинг критика» та рейтинг «БараБуки», «Книга року Бі-Бі-Сі» та «Великий їжак») спровокували те, що дитяча книжка потрапила в поле широкого обговорення. Бібліотекарі, учителі, батьки почали цікавитися довгими й короткими списками цих премій, запрошувати письменників на зустрічі з малечею, купувати книжки. Це все я відчула на власному досвіді. І це велика заслуга саме медійного виміру книжкових нагород.
– Знаю, ти викладала не в одній літшколі для дітей. Поділися враженнями – чи матимемо, на твою думку, у перспективі хороших авторів? Цікаво, малеча йшла з власної ініціативи чи все-таки це був батьківський поштовх?
– Я, серед багатьох інших письменників, беру участь у дитячій та підлітковій літературних школах, що їх організовує Центр літературної освіти. Коли дитяча літшкола відбувалася вперше – я мала там провести першу лекцію, розповісти про розмаїтість книжкового світу, про різні літературні роди й жанри. Для цієї шляхетної мети я принесла в наплечнику цілу полицю книжок, щоб показувати їх і трошки зачитувати. Так от, я там своїми книжками мало кого здивувала, адже малі читали все. Хай би про яку книжку я заговорила – в аудиторії одразу знаходився той, хто її читав. Оце така коротка хараткеристика того, які діти збираються на літературній школі. Однак наступного, здається, разу, був випадок. Уже під час знайомства один хлопчик чесно заявив, що йому все це взагалі не цікаво і що брат попросився на цю школу, а мама привела обох. Старший брат сидів поруч і намагався якось вгамувати молодшого, але той увесь час активно демонстрував нудьгу. Аж тут почалося практичне заняття в групах, коли діти разом мали вигадати задум їхньої історії. Уява буяла – ширяли дракони, внаджувалися прибульці, їх викрадали злочинці. І отой, не з власної волі приведений, хлопчик став у своїй групі ледь не найактивнішим учасником. Бо ж література як творчість, уява, фантазія має дуже велику психологічну силу. Вона захоплює, гуртує і впливає не лише на тих, хто мріє стати письменником.
– Твоя кандидатська дисертація – про київський текст. Київ справжній і Київ літературний – чим вони, на твій погляд, подібні, а чим різняться? Яке твоє улюблене місто?
– Але ж літературний Київ – це і є справжній. Літературний, архітектурний, мистецький, музичний, історичний, символічний – оце і є справжній Київ. Я іронізую, звісно. Однак для мене реальне й літературне місто – це не два об’єкти, які можна порівнювати, а дві нерозривні частини одного. Адже місто творять не лише будинки й вулиці, а й спільні символічні уявлення його жителів, спільне інтелектуальне й мистецьке життя. Саме тому Київ – це моє улюблене місто. Бо хоч би де я жила – пишу все одно в якомусь сенсі по-київськи.
– Ти опікуєшся літературним додатком у журналі «Однокласник». Які намагаєшся обирати тексти для молодшого покоління? Чи є певна «цензура»?
– Цензури, звісно, немає. Є просто наш (редакції) художній смак і наше розуміння літератури для підлітків. Що ж стосується гострих тем – ми завжди тільки за, бо замовчувати щось таке, із чим старшокласник може зіткнутися в реальному житті, щонайменше нещиро. А взагалі мені часом настільки подобаються оповідання, які редагую для «Однокласника», що аж хочеться, щоб їх почитало іще більше людей. Останнім часом починаю мріяти про видання книжки вибраних однокласникових оповідань.
– Ми знаємо Галю Ткачук як письменницю різних текстових форм. Які не випробувані ще жанри тебе спокушають?
– По-перше, завжди приємно чути, що мені вдаються твори різних форм. Це така абстрактна фраза, яка чомусь особливо тішить моє марнославство.
Якраз нині я завершую збірку коротких жахастиків. Це смішні й страшні короткі історії на межі з дитячим фольклором. Їх мені допомагали писати й редагувати учасники дитячої літературної школи, а ще – учні Беркошколи й гості різних презентацій моєї книжки «Вечірні крамниці вулиці Волоської». І ще – кілька моїх знайомих мам, які читали рукопис разом із дітьми, і кілька вдумливих редакторів, які підказали речі, до яких я сама, найімовірніше, не дійшла б… Одне слово, готується дуже тоненька книжка, написати яку допомагало дуже багато людей.
По-друге, я мрію взятися за нон-фікшн для дітей. Уже маю кілька, як мені здається, незвичних ідей. Думаю, найближчими роками наша література, зокрема й дитяча, зробить великий крок у напрямку до літератури факту в різних її формах. Зрештою, процес уже почався.
– Чи не хотіла б спробувати себе в малюванні, як дехто з колег (Анотолій Дністровий, Юля Стахівська)?
– Якось Анатолій Дністровий подарував мені великий набір пастелей, тож вірус живопису, найімовірніше, мені передався, просто в нього тепер інкубаційний період. Якщо серйозно, я думала про те, щоби проілюструвати власну книжку, але тут має бути правильно підібрана концепція, для якої мої аматорські малюнки не тільки годилися б, а й підкреслювали б, увиразнювали щось важливе. Однак, якщо вже говорити про інші мистецтва, так чи інакше дотичні до літератури, то, набагато більше за ілюстрування, нині для мене актуальні всі можливі уміння й навички, необхідні при живому спілкуванні з дітьми. І мені тут ідеться не лише про педагогіку й мистецтво спілкування, а й навіть про перформативне мистецтво, про вміння створити спільний гепенінґ (усміхається). Не знаю, наскільки це пов’язано з тим великим стресом, який тепер переживає наше суспільство, але останнім часом помітно виріс запит на розумне дозвілля дітей, на дозвілля як творчість, як спілкування, як пізнання чогось нового у відмінних від шкільного форматах. Тож хочеться якось відповідати духові часу (усміхається).
– Чи згодна, що певні люди дуже схожі на звірів – зовні чи у вдачі? І що думаєш про вислів «що більше пізнаю людей, то більше люблю тварин»?
– У моїх книжках – і в дорослих, і в дитячих – дуже багато тварин, але вони завжди означають людей, підкреслюючи передовсім те, які ми всі абсолютно різні. Мабуть, на якомусь рівні я вже заборгувала тваринам книжку власне про них самих, а не про нас, прихованих за їхніми масками. Навіть у книжці «Вікно до собаки», у якої на обкладинці – цілком реалістичний пес, згодом виявляється, що він говорить і возить дітей на спині, та й узагалі він – Дух мандрів. Однак нині для мене, окрім плекання авторської та читацької фантазії, стало дуже цікавим щоденне життя дітей. І ставлення до тварин, піклування про них – зокрема.
Розпитувала Юлія Кропив’янська
Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.
