Автопортрет невідомого

Батько вбиває сина, щоб уберегтися від власної смерті… Поширений мотив – міфічний, архаїчний, вічний, хоч як його назви: прагматика витиснення проти непередбачуваності події. Хоча щодо «хоч як назви», то одне з процедурних імен тут – Сатурн, що пожирає своїх дітей; а ім’я «Сатурн» походить, нагадаю, від «сімені» невипадково.

Сатурн з назви роману Яцека Денеля (Saturn. Czarne obrazy z życia mężczyzn z rodziny Goya, 2012) – буквальний: це одна з «чорних картин» Франсиско Ґойі. Втім, не спокушайтесь на буквальне прочитання, тут його немає й бути не може.

БІОГРАФІЧНИЙ
Очевидне: перед нами біографічний роман про геніального іспанського художника.

Правдиве: найближчий жанровий сусід «Сатурна» – т.зв. мистецтвознавчий високий детектив; натомість маємо глибокий і глибоко депресивний аналіз фантазій і фантазмів, що неохоче маскується під життєпис.

Біографія старшого Ґойі відтворена автором «Сатурна» точно, принаймні в основних значущих для його книжки аспектах (про двох молодших мало що відомо, там можна і звільнити уяву).

Денелевий Франсиско Ґойя прислуговується кожному актуальному можновладцю – чи то француз він, чи іспанець – не будучи за фактом васалом. Він одружений на жінці, яка народжує мертвих дітей (виживає лише Хав’єр), але подружня вірність – не його парафія. Він хворіє на загадкову недугу, після котрої залишається частково паралізованим і глухим. Після смерті дружини Франсиско сходиться з молодою коханкою, за якою емігрує з країни. Він продовжує працювати, створюючи, зокрема, відомі «Жахи війни», та помирає, заповівши всі свої роботи сину. Хав’єр живе в Іспанії, гендлюючи картинами батька. Після його смерті цей бізнес триває: його син Маріано оприлюднює цикл дідових «Чорних картин».

Начебто все так. Тільки в «Сатурні» загострені кілька моментів: каліцтво старого, яке віддаляє його остаточно від родини; його невідбулий гетеросексуальний роман із герцогинею Альбою і цілком завершений гомосексуальний із другом юності; шахрайство з заповітом Франсиско, в результаті якого Хав’єр довгі роки виказує власні малюнки за батькові. Ще одне Денелеве: діти в родині Ґойя помирають із провини художника. Сатурнізм (див. назву твору) – отруєння оловом – спричиняють матеріали, якими він послуговується в роботі. Інше питання, що і той син, котрий вижив, стає кінець-кінцем жертвою цієї хвороби; і буквально – є тут психічні розлади, і метафорично – слава/сила батька знищує його.

І найважливіше. «Чорні картини» в «Сатурні» написав не старий, а його син; онук, який на тих малюнках підживився, про те добре знав. Це не стовідсоткова Денелева вигадка. Існує в мистецтвознавстві відповідна гіпотеза (за авторством Хункера), на яку польський письменник посилається.

Інтрига з тим, хто насправді створив «Чорні картини» є рушієм сюжету. Очікуваний реванш забитого сина настає, він – на якого не покладати жодних надій – є художником, рівним геніальному Ґойї. Втім, цю вищу відплату не те що не помічено, її свідомо замовчує остання генерація родини. Між тим і Маріано – не дрібний шахрай, який зловживає талантом батька і гучним іменем діда: в картинах Хав’єра йому насправді і показово ввижається Франсиско: «Біси, відьми, старушенції, від яких хочеться блювати. Я побачив квінтесенцію найгірших нічних кошмарів дідуся».

Таємниця загадкових картин є в «Сатурні» не більше як даниною популярній культурі (не Ден Браун, ясно, але Ієн Пірс або Антонія Байєтт). Розгадати-посмішку-Джоконди – для Денеля не завдання, а прийом, яким він утримую увагу «випадкового» читача. «Чорні картини» з назви, проте, цілком спроможні посунути і «Ґойю», і «Сатурна».

Біографічний роман і відповідний йому колорит послідовної когерентної оповіді, початої з пошани до видатної людини, є таким саме обманним маневром. За його допомогою «Сатурн» кореспондує з «наївним» читачем, свято впевненим, що твір цей – про Франсиско, отож стурбованим вільним поводженням із фактами і епатованим гомосексуальним сюжетом. Якщо зосередитися на «житті», то ані «чоловіків», ані «родини» (я знову про назву) можна і не побачити.

Ці два сюжети – біографічний і детективний – добре змайстрована пастка і водночас продумана схованка. Автор забезпечив собі повну свободу, задовольнив вимоги не-свого читача і відтак може розказати справжню історію: «Ох, з якою відразою ми дивимося на своїх батьків, коли вони перетворюються на змиршавілих, ненатлих монстрів, зіпсовані механізми, діряве начиння». І якщо історію цю і не розказати в такий спосіб, щоб її точно почули, то можна чітко означити місце, з якого вона звучатиме.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИЙ
Очевидне: на те, що перед нами історичний роман, вказує стилізована й ускладнена мова, цілком залежна від контексту події. (Андрій Бондар ті Денелеві єзуїтства адекватно відтворив українською – нелегка справа). А от те, що «Сатурн» є постмодерністською грою в історичний роман після-Еко – здається явним уже через видимі впливи на роман Денеля безпосередньо творів Еко.

Правдиве: забудьте про постмодернізм. «Сатурн» – модерністський твір, зокрема, на рівні техніки. Його нарочиті фрагментарність і фокалізації якщо і свідчать про щось, то про ностальгію за цілісністю.

У романі є три рівноправні розповідачі – власне, чоловіки родини Ґойя: батько Франсиско, син Хав’єр, онук Маріано. Вони розповідають одну історію з різних ракурсів, послідовність розповідачів відповідає хронологічній послідовності події/біографії. У ту мить, коли замовкає Франсиско, починає говорити Хав’єр, якого за деякий час змінить Маріано, точніше – за мить до того, як замовкне попередник. Монологи ідуть наче хрест-навхрест. Дія (передує їй момент висловлювання чи наслідує її) відбувається «за спіраллю», розповіді трьох героїв не повторюють один одного без залишку, одна подія подається з погляду різних персонажів і обростає, отже, подробицями і потрактуваннями.

Денель згадує «Расьомон» Куросави, коли його питають про таку композицію. Точніше буде, певно, вказівка на Фолкнера, Генрі Джеймса, Тоні Моррісон – авторів, чиї тексти вибудувані як багатозначність і симбіоз точок зору. Читач вільний обирати, на яку з точок зору звертати – внутрішню або зовнішню, залежно від того читає він роман, щоб пізнати зображене в «Сатурні» як реальне, «насправді» біографічно-історичне, або розділяє погляди одного з балакучих персонажів. Це, зрештою, питання про те, хто головний герой роману (Франсиско, так?), хто позитивний (невже Хав’єр?), хто протагоніст (боронь боже, не Маріано!).

Є ще один наратор, особа якого залишається принциповою загадкою. Кожній частині роману – їх кількість відповідає кількості «Чорних картин» – передує опис одного з полотен, екфраза. Суто авторська інтерпретація зображеного, навіть фіксація переживань, які супроводжували роботу над картиною. Аж поки ми дізнаємося про справжнього автора, ці слова автоматично сприймаються як вказівки Франсиско. Потім, ясно, Хав’єра. І нарешті, коли онук повідомляє, що бачить у роботах батька сни діда, він заявляє і свою претензію на вступні ключові замальовки.

А важать вони не тільки цікавезним трактуванням феєрій Ґойі, а вказівкою, як читати цікавезний роман Денеля: місце розповідача тут не збігається з місцем персонажа, наратор апріорі більший за персонаж, але повідомляє менше за нього… Кажу ж бо, модернізм.

Говорить у «Сатурні» завжди людина, яка знає, що відбулося, але не розуміє чому. Розуміти тут – наша робота.

ЧОЛОВІЧИЙ
Очевидне: «Сатурн» – дуже чоловічий текст, він написаний чоловіком, який міркує про стосунки між батьком і сином, рефлексує наслідки фантазії про мачизм, описує «іншу» маскулінність. Зрештою, це твір про чоловічу фертильність.

Правдиве: чоловіки в цьому творі, безперечно, є, а от чоловічих стосунків немає.

Три героя «Сатурна» подають три версії маскулінності: нормативний мачизм старого, дефектна меланхолічна маскулінність сина і збалансований – між кризовими і нормативними ідентичностями – варіант онука. Франсиско – не інакше, як «п’яний Ной» із «широкими кошлатими грудями дебелого бугая зі скуйовдженими чорно-сивими кудлами»; він точно знає: «Дорослий чоловік не надається до маніження». Хав’єр же «ріс і все дужче нагадував бабу; срака в нього стала широкою, як у дівулі, яку вже можна виграти». І Маріано, що ігрує типову фантазію про хороші і погані аспекти об’єкта, з яким має співвіднести свою мужність: «Мені б хотілося, щоб дідусь був моїм татом, а тато кимось чужим, кого минаєш на площі». Увага: це не самоописи, так вони бачать один одного.

На позір конфлікт чоловіків родини Ґойя – це і є конфлікт трьох версій маскулінності. А фактично – перипетії істеричної фантазії про володаря, якого можна було би контролювати. Ці троє визначають себе виключно через стосунки. І мучительні їхні взаємини є невротичними реакція за моделлю «мати–дочка»: обійми від оковів тут не різняться в принципі («яка досконала вбогість»!).

Спрощую з необхідності: на рівні об’єктних стосунків народження дитини для жінки відтворює зв’язок між матір’ю і дитиною (дочкою), якого вона прагне; але порушує зв’язок між матір’ю і дитиною (сином) для чоловіка, а так уже було, коли у його з мамою первісну гармонію втрутився був батько. Коли народжується Маріано, Хав’єр нарешті отримує спосіб від’єднатися від Франсиско і реалізуватися як автономний суб’єкт. Як батько найкращої дитини він автоматично стає кращим за попереднього батька батьком. Не вдалося: він присипляє себе маренням про те, що насправді батьком Маріно є той старий «чоловік-заплідник» і знову регресує до стану невіддільного від матері (так, матері) немовляти. Отож тільки намальовані по смерті старого «Чорні картини» стають для нього тієї дитиною, що зроблять його дорослим: «Усе, що було в мене відібрано, я отримав, усе, що стримувалось, було відпущено». Ті картини, які онук продасть як витвір Франсиско.

Чому в автора «Сатурна» для рефлексування маскулінності не знайшлося адекватнішого за жіночі невротичні стосунки інструментарію? І при цьому очевидний його намір «зберігати, чорт забирай, певну гідність, притаманну чоловікам!». Тому що насправді це роман про…

ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ
Очевидне: «Сатурн» – психоаналітичний роман.

Правдиве: маємо роман про психоаналіз.

Фройд прислуговувався біографіями видатних постатей – від Моїсея до да Вінчі, щоб обґрунтувати психоаналітичні теорії. Денель наслідує його метод, щоб власне його метод і спростувати. Психоаналітична культура, точніше: масові її прояви – і є, зрештою, об’єктом рефлексії в «Сатурні».

Потенції психоаналітичного потрактування описаних подій – закладені в сам принцип їх опису – організує роман Денеля як принцип симуляції реальності, яка запобігає події. Іронію Денеля викликає постфройдиський міф суто як міф. «Сатурн» відбиває тенденцію перетворення психоаналітичної культури на алегорію й намагається протистояти їй. Звідси й «жіночі» методи, пристосовані до «чоловічих» тем, адже «бути все життя некоханою – це ще важче, ніж бути все життя некоханим».

Чужі – фройдівські – фантазії про глибини (чорноти!) людської психіки є для автора «Сатурна» маскою, котра ніщо не приховує. Але саме в цій масці, яка має закрити сутність людини, її слід відшукати.

По смерті мачо Франсиско його син знаходить любовно-еротичні реліквії старого: листування з коханцем (що все життя був частиною родини – як друг-«собутильник» і завжди прихованим), стрічку від траурного плаття герцогині Альби (владна жінка-мати, яку Гойя кохав, якої не мав і якою не став) і кучерик Пепи (матері його мертвих дітей)… Ця колекція, вона – свого кшталту алегорія, котра стосується і «Сатурна» Денеля: те, що людина приховує, і те, за рахунок чого вона ховається, є, власне кажучи, способом її само-викриття.

РОМАН
Очевидне: «Сатурн» Яцека Денеля – хітова сучасна польська проза, обласкана критикою і визначена преміями, захоплива і непроста водночас, з якою нині маємо змогу познайомитися у доброму перекладі.

Правдиве: зробіть це негайно!

Читайте також:

Роман Кабачій. Яцек Денель: «Коли місяць посидів над “Сатурном”, півроку мав депресію»