Всесвітньовідома «Європеана» Патрика Оуржедніка нарешті – українською. Що тут ще додати, окрім як «купуйте і читайте»? Протягом чотирнадцяти років від часу першої публікації цей текст отримав достатньо відгуків у культурних середовищах різних країн світу – і від критиків, і від читачів, і від літературознавців. Усі намагаються не повторюватися у визначеннях, але одностайні у високій оцінці якості твору.
«Європеана» – це постмодерна проза, де автор експериментує зі способами нарації, розмиває жанрові межі, намагається переосмислити категорії часу та історії відповідно до новітніх філософських концепцій (чи, радше, заграє із постулатами модернізму). І тут післямова Властіміла Гарла справді стане в пригоді; гуманітарій не може не замислитися над тим, як усе це сконструйовано й працює – так само, як когось іншого за вуха не відтягнеш від креслення, схеми чи оголеного скелета машини. Окрема насолода: вгадувати, із яких текстів народжується цей велетенський колаж, від Бергсона та Воннегута до пропагандистських статей і маніфестів. Під час читання перекладу це декодування ускладнюється: кліше, гасла, непрямі цитати часом впізнаєш одразу, а іноді здогадуєшся, що от, це воно, тільки звучить тепер інакше; і так само з ідеями та концептами. «Європеана» – якраз той випадок, коли інтертекстуальність означає неодмінну насолоду, і що точно вдалося Олексієві Севруку – то це зберегти оте непередаване відчуття електричного розряду.
Втім, цей текст написано настільки легко, що цілком згодиться для читання на «полегшеному» рівні: тут обмаль нової інформації, і численні кадри із історії ХХ століття миготять у мозку читача, як нарізка з програми «Намєдні», під речитатив авторського голосу. Ностальгія, жах, полегшення від того, що нарешті минуло, це двадцяте століття; смуток, але не здивування чи відкриття – ось воно, колективна пам’ять у дії. Ви не дізнаєтеся нічого нового, проте послідовність вибудови сюжету, вкраплення промовистих подробиць (скільки кілометрів військових загинуло у першій світовій, якщо середній зріст становить стільки-то?; скільки гектарів лісу вмирає щотижня? – 35 000; а скільки мов? – одна) розчулить, ще раз довівши, що сухі цифри в разі правильної комбінації можуть вразити незгірш від поезії. Оурджеднік намагається звести двадцяте століття до спільного знаменника, вузловими епізодами стають світові війни, далі увага розпилюється на локальні спроби людей змінити світ: корпорації, комуни, секти, громадські рухи – а потім нас знову відкидає на кілька десятиріч, і так постійно, по спіралі; чим, власне, є історія, як не спіраллю? Цілість найкраще пізнати через деталь; головне – не опинитися в ситуації, подібній до того, коли семеро сліпців помацали слона з різних боків і описали об’єкт як щось цілковито різне. «…а один в’язень повернувся з концтабору з оголеною головою і пішов на танці з подругою своєї сестри, якій місцеві громадяни постригли волосся, бо вона спала з німецькими окупантами, і вони танцювали разом, і їхні голови спиралися одна на одну, а іншим людям це видавалося недоречним, ба навіть огидним», – зворушлива сцена, яка може бути метафорою Європеани.
Чи знайшлося тут місце Україні? Враховуючи, що книжку перекладено більш як двадцятьма мовами, це питання особливо актуальне. Так, тут є про Голодомор, а також трохи про те, що нашу націю зачепили репресії й світові війни. Про винаходи чи внесок у культуру не йдеться. На подіях пострадянського простору автор не концентрується. Але й цього достатньо, як на 2001 рік. Очевидно, що ідея європейської спільноти неможлива без урахування України – бодай з огляду на географічний чинник. А про власний культурний внесок нам ще належиться розказати, як про те, що кожна зі світових воєн – це не лише західний фронт, хай би як намагалися не помічати східного; хай би як зараз ця фраза не звучала.
І, звісно, особливою може виявитися й читацька рецепція роману – саме в Україні, саме в цей час. Нервово виснажений читач, зі стертою бронею, ба навіть і шкірою, не може не зреагувати на численні деталі й детальки, які стосуються окопної війни, увіковічення пам’яті полеглих і замучених – обеліски вигадали тому, що списки і цифри виглядали надто пісними – не подумати про те, що от він, черговий виток спіралі, і цього разу ми ним підхоплені, але де наше місце у попередніх розділах, невже лишень у розповіді про поїдання трупів? І що про нас напишуть у розділах наступних? Що ми можемо протиставити бодай на рівні текстів?
До речі, про тексти і впливи. Тепер уже – про наші, локальні. Чи не спізнилася до нас «Європеана» Оуржедніка, зазвучавши українською мовою вже тоді, коли ми постмодернізмом нібито перехворіли – принаймні, позбулися нав’язливих другорядних спроб публікувати те, що, на думку автора, є постмодерним письмом? Хороші книжки, буває, спізнюються, але ніколи не фатально. «Європеана» важлива для осмислення тенденцій, які із мейнстріму перейшли в розряд класики. А ще – як промовистий зразок або ж рецепт для тих, хто скиглить: текст, актуальний для певної спільноти, може бути, наприклад, отаким – відшліфованим з погляду мови й стилю, дотичним до актуальної проблематики, орієнтованим на середовище, зануреним у традицію та контекст. І як аргумент до того, що хороший прозаїк мусить мати блискучу освіту, інтелектуальний вишкіл та, неодмінно, талант.
