Один із найвідоміших сучасних українських мандрівників і блогерів про способи донесення інформації про людей і культуру інших країн, як змінити пасивність українців і про наміри написати книжку у час поміж подорожами.
– Чи готовий ти перейти від коротких замальовок у соцмережах зі своїх мандрів до глибшої репортажистики? Пости в мережі осідають донизу й губляться…
Насправді мені досить серйозними видаються саме ці пости. Те, що вони в соцмережах – це лиш спосіб донесення, інструмент. А інструментом може бути соцмережі зараз можуть бути і кращими за класичні ЗМІ. Було кілька пропозицій від видавців написати книгу, а для цього також потрібен час. Я більше пишу для себе. Постійно знаходжуся в русі, і виходить, що в Києві лише п’ять днів: постійно з кимось зустрічаюся, мало сплю і працюю. За останній рік першим вільним місяцем буде червень, маю надію, що зможу над чимось попрацювати.
– Є задумка?
– Давно хочу написати книгу про Індонезію. Це буде книга історій, які трапилися зі мною в цій країні. Частково ці новели вже написані. Гадаю, українцям ці екзотичні історії будуть цікавими, але теж хочу згодом трохи її переписати для Індонезії. Є книги іноземців про Індонезію англійською, індонезійською поки що не бачив. Мені цікаво зробити такий експеримент і донести до них погляд “білого” на їх культуру. Правда, там буде кілька історій, за які мені, можливо, більше ніколи не видадуть індонезійську візу. В Індонезії 400 мов, але основна одна – в регіонах всі говорять своєю локальною мовою, а поміж собою цією спільною, якою мовить телебачення, виходить преса і друкуються книги. Більшість населення її добре знає, лише деякі старші люди говорять виключно “старими” мовами, як, наприклад, яванською. А цією мовою користується 130-140 млн. осіб, хоч друкованих медіа всього кілька, телебачення яванською не існує, книг вже практично не видають. Тоді як індонезійською володіє біля 250 мільйонів.
– У твоїх подорожах є якась місія, чи вони випливають із власної потреби?
– Є багато причин, які спонукають подорожувати. Почав я робити це для себе. Місця де я жив, від Василькова через Познань до Куала-Лумпура і Джог’якарти. У Познані жив два роки. Київ у середньовіччі був зручним містом для літописців. Зараз — це окраїна, погано пристосована для бази. Живучи в Києві, вибиратися час від часу кудись і відразу повертатися сюди катастрофічно важко. Тут важко з візами, дорогі авіаквитки, важке наземне сполучення. Тож на якомусь із етапів я вибрав Познань, яка є одним із західних міст Польщі, близькою за мовою і ментальністю країни. Об’їздив усю Європу, паралельно робив концертну агенцію і тури музичних гуртів по всій Східній Європі. І вже звідти вирушив у Південно-Східну Азію. Але, повертаючись до питання, чому я взагалі почав жити подорожжю, – мені хотілося відкриттів. Мені дуже цікавий сам процес. Я займався кількома різними бізнесами і найцікавішим був саме момент відкриття. Від відкриття до відкриття. Важко займатись булочною, якщо хочеш щоденних відкриттів. Значно простіше займатись концертами. Відкриття будуть музичними. Ну а подорожами ще цікавіше. Розробляю нові маршрути в різних країнах. Відкриваю щось і йду далі.
Подорожі – це джерело, у якому ти можеш щось постійно відкривати: нових людей, нові дороги, краєвиди тощо. Для мене найважливіше в подорожі – це люди. Живі носії сучасної культури того чи іншого міста, району, країни. Переповідачі легенд, забобонів і вирізок з газет. Я страшенно кайфую зустрічати цілком різних людей, потрапляти в найбільш несподівані історії. Я був на десятках вулканів і на всіх океанах, крім Льодовитого, на деяких індонезійських островах де говорили «ти тут перший білий», але саме спілкування з людьми в усіх точках Євразії було тим, від чого найбільше отримував насолоду.
Плюс з’явилася додаткова суспільна місія в цьому. Почалося усе з того, що я кілька разів читав курс з автостопу. Мені ця ідея видавалася безглуздою. Тоді я думав, що це безсенсовно, ці «курси автостопу», в якому насправді є удача і нема ніяких чітких правил, або ті, що є, можна розповісти за дві секунди на пальцях. Крім того, я не вважаю себе вдалим оратором, але я все ж погодився на це як на цікавий експеримент. Я розповідав досить хаотично і без будь-якого плану. Здебільшого переповідав власні історії. І за кілька місяців після лекції я почав отримувати десятки листів з подяками і власними “звітами” з подорожей. Це було неймовірне натхнення. Я почав писати про власні подорожі детальніше і цікавіше саме з того моменту. Бо з’явилось відчуття, що це комусь може бути потрібне. Власну лінь вдавалось переборювати натхненням від того, що я теж когось надихаю. Коло замкнулось. Так я почав писати звіти з подорожей у «Живому журналі». До цього я просто їздив і нічого не занотовував. Нікуди, крім пам’яті. Пізніше довелось боротися із фотофобією. Мені постійно писали: купи собі нарешті якусь камеру, бо ж я писав довгі історії, ніяк не ілюстровані. Мене завжди напружував процес фотографування. Я значно більше люблю витрачати час на пошук вдалої метафори для опису ситуації і місця, у якому опинився, аніж використання того самого часу для пошуку вдалої позиції для кадру. Знайшов компроміс у тому, щоб робити живі фотографії, іноді навіть не заглядаючи в камеру. Тому я і далі бачу очима, а не знімками.
– Твої знімки живі, з життя, то правда. Коли постиш знімки із собою, просиш когось аби фотографували, чи селфуєш?
– В Індонезії в провінції майже кожен хоче з тобою мати знимку. Просто коли вони роблять це на свою камеру, я простягаю свою, і вже є фото. Одну історію пам’ятаю, коли до мене підійшло четверо хлопців досить бомжуватого вигляду, брудні й потріпані. Телефон у них був якийсь побитий і старенький, вони зробили на нього кадр зі мною. А потім даю свою камеру і говорю, – зроби теж на мій. Зробили. А згодом я замислився, що в Україні я би такого ніколи не зробив. Ось тиждень тому в Чернівцях до мене підійшов хлопчик незрозумілого вигляду з «можно позвонить»? Я йому дав подзвонити, але стояв над ним коршуном і в разі чого своїми довгими руками я б його зловив. У Індонезії не виникло навіть думки подібної, там просто зовсім інакше відчуття безпеки.
– Але чи не є це синдромом незнаного місця, коли не знаючи про кримінальні райони, чи настрої в суспільстві попервах здається, що все навколо прекрасно?
– Я це усвідомлюю. Це, швидше за все, такий внутрішній процес. Коли йдеш увечері околицею Києва, у напівпітьмі, навколо тебе не надто приємні, не надто освічені і не зовсім тверезі люди, то це працює внутрішнє, не до кінця усвідомлене відчуття. Йдеш у веселому кольоровому Берліні, але ж злочинці можуть бути й там. У Індонезії ж натомість кредит довіри розкривається сповна: я залишав мопед на центральній вулиці, на перехресті, у ньому стирчали ключі по кілька годин, їх було видно з усіх боків, або біля дому залишав з ключами на кілька днів – нікому нічого від тебе не треба. До цього швидко звикаєш і відключаєш деякі внутрішні паски безпеки. Хоча, звісно, і там може трапитись все, що завгодно. У Європі інша атмосфера, сприймаєш усе з острахом і пересторогою. Але в будь-якій країні світу — коли приїздиш у нове місце, сприймаєш спершу поведінку людей за своїми законами, тож певен час потрібен на адаптацію і зрозуміння того, чим тут люди живуть. Сприймати місцевих за їх каноном, або хоча би фіфті-фіфті, тому що від своїх принципів відмовлятися важко – це нелегке випробовування. Коли в кафе всі одночасно чавкають і відригують одночасно, до цього звикнути неможливо – а в Китаї саме так і відбувається, причому всі сидять ну дуже поруч і біля тебе цілий хор чавкальників, у кафе музики нема. Певні внутрішні застереження обійти важко.
– Українці мало подорожують, інколи життя проходить у межах області чи навіть району, і це велика проблема для комунікації. Чи ти як уродженець столиці це усвідомлюєш? Як можна це змінювати?
– Для початку купити рідній бабці путівку в Карпати. Є нації більш туристичні, як поляки і чехи, яких я зустрічаю скрізь, а є такі які треба виховувати. Чехів зустрічав в 20 разів частіше, ніж українців, а їх учетверо менше, ніж нас. Хто такі українці, узагалі мало хто знає. Я люблю відчувати себе амбасадором власної країни, намагаюсь показувати, якими ми є з кращої сторони. Мені здається, в цьому є навіть якась суспільна користь.
Чому не подорожують? Основна проблема – це страх, що поширюється на все: страх відкривати новий бізнес, страх, що ти не володієш мовами і що буде важко порозумітися символами чи знаками, страх інших кухонь, страх інших людей. Я десятки разів зупинявся вдома у людей, з якими не мав жодної спільної мови. Це безглуздо — боятися їхати кудись, переїздити, що тебе десь вкрадуть, що у тебе вкрадуть документи. Але більшість проблем у країні пов’язані саме з цим безглуздим страхом нового. Я думаю, що корінь цього — питання безпеки: люди не почуваються в безпеці, звикли до воїн, змін влад, падіння курсу, безкарності і безвідповідальності.
– Коли відкриється наш кордон із Євросоюзом, ситуація покращиться?
– Не дуже. Тому що кордон давно відкритий. Безвізовий режим — це лише один із десятків і сотень страхів. Покращиться для тих, хто боїться ходити у консульство чи перетинати кордон, але це ж ще не факт, що по дорозі у них не виникнуть всілякі інші страхи – відриватися від своєї зони комфорту у будь-якому її прояві. Для когось вона закінчується 20 мІ, і вони вийшовши в кафе вже відчувають себе не в своїй тарілці, при тому що купа народів у ресторанах чи кафе просто харчуються. Чому так мало хороших закладів в українських містах? Бо їм треба завойовувати довіру “з самого початку”. Довіру до закладів громадського харчування. Це базові штуки. А в нас досві ходять легенди про те, що всі суші — з глистами, а палочки для суші вигадали сатаністи.
– Один із моїх страхів, котрий і далі сидить, це автостоп, який я сприймаю як напрошування в приватній чужої людини, що ти їй таки мусиш щось заплатити… Як розповісти українцям, що культура автостопу це власне культура і тренд?
– У нас може автівок на душу населення менше, ніж в інших країнах, але це вже давно тренд, ще з семидесятих і Адамса Дугласа. Я колись у Швеції зустрів жіночку — вона мені сказала “О, я п’ятдесят років тому теж їздила автостопом”. Я собі подумав — напевно, це було значно складніше, враховуючи який трафік був п’ятдесят років тому і який зараз.
Один із моїх попутників по Азії, що пробув зі мною три тижні, якому я показував купу людей, які готові тобі допомагати всім чим можна, все одно пише мені у коментарях: «Я все одно не вірю, що вони можуть брати без грошей». Але люди взагалі раді допомагати один одному. Скрізь.
– Чому їздиш у Азію? Багато хто пізнає її лише з твоїх постів у ФБ і книжок Ірени Карпи…
– Карпа теж з індонезійських полів. Нещодавно привіталися з нею індонезійською, вона давно там була, але пам’ятає ще ази мови.
Я колись у дитинстві малював географічні мапи, великі такі, перемальовував їх, і Азія постійно вабила найбільше, часто її малював. Плюс мене страшенно захоплював фільм «Шокуюча Азія», у трьох частинах, і мені видавалося, що це цілком інший світ, який можна зрозуміти лише там побувавши. Себто, передусім – зрозуміти. Тому, можна сказати, що це дитяча мрія або незавершений гештальт.
– І що спільного в українцях та індонезійцях?
– Я нещодавно переглядав статистику, у нас десь близько 70% християн, з них 39% «просто християни», безвідносно до патріархату, 10% греко-католиків, по відсотку римо-католиків і протестантів, а до 10% – «просто віруючі». Тобто люди здебільшого навіть чітко не можуть відповісти, якої вони віри. В індонезійців схожа ситуація, вони дуже мало знають про свою релігію, іслам, а їх там 96%. Релігія ослабла через режими диктатур, зрештою, як і у нас. Також грає фактор мови, якщо у нас молитви і “святе письмо” – це або українська, або принаймні більш-менш зрозуміла старослов’янська, то у них мова релігії — арабська, цілком для них незрозуміла, з чужим алфавітом. Це все веде до нерозуміння мусульманства у мусульманській країні. Набирає обертів відродження місцевих культів, містицизму, буддизму та індуїзму, які також деякий час панували на тих землях. В той самий час у сусідній Малайзії, і це відрізняє її від Індонезії, дуже часто вивчають арабську, тому вони більш мусульманські, проте там значно менший відсоток мусульман у країні. Це колишня британська колонія. Британія давала колоніям освіту, науку, медицину. Тому Малайзія, Сінгапур чи Гонконг значно відрізняються від України. Натомість у Індонезії з освітою і медициною проблеми. Це колишня голландська колонія, а голландці чинили зі своїми територіями не набагато краще ніж московити – витягували ресурси, не даючи нічого взамін. У України і Індонезії багато спільних проблем, які нам “подарувало” наше невдале колоніальне минуле.
Спілкувався Роман Кабачій
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
